Незавершений рукопис

59

Вік пішов за Жако крізь лабіринт тек, нагрома­джених на полицях, дошки яких аж прогиналися під їхньою вагою. Пахло старим пергаментом і сухим чорнилом. Як пояснив Жако, вони перебували в архіві інтернату.

— Тут усе з 1922 до 2010 року. Тут ви знайдете всю історію інтернату, надто ж повний родовід кожної дитини, що побувала в цих стінах. Походження, поведінка, результати… Кажете, 1986–1988 роки. Це ось тут.

Він зупинився перед рядом похмурих клітин. У чотирьох шухлядах містились матеріали, які охоплювали той період. Жако взяв одну теку, що стояла збоку.

— Тут усі світлини інтернату, які зробили в ті часи. Будинки, вчителі, фотографії класів…

Жако втомлено сів на єдиний вільний стілець. Почав порпатися в жмуті світлин, а потім вивалив їх на стіл. На одній були всі вчителі, суворі, із замкнутими обличчями. Він тицьнув пальцем у найвищого серед них.

— Його звати Кевін Кернінг, це вчитель фізкультури. Діти прозивали його ККК, Ку-Клукс-Клан. Він був не поступливий із ними, карав їх… Перед ним слабаки ще дужче тремтіли…

Вік глянув на нього. Велет у тренувальному костюмі.

— Дельп’єр і Дженсон були завжди разом, мешкали в одній кімнаті й… вони не дуже вправні були на уроках фізкультури. Кернінг їх незлюбив. Пам’ятаю, я бачив, як вони хвилин п’ятнадцять ганяють біговими доріжками, повивалювавши язики, поки інші вже у роздягальні… Це тривало місяцями, діти аж піною спливали, повірте. Потім Кернінг дав їм спокій, але… й далі залишав їх після уроків, змушував робити розтяжки, це вже було легше.

Він замовк. Вік не хотів змушувати його. Сів на краю стола і почав переглядати світлини. Великий порожній двір. Похмурі корпуси в глибині долини. Він подивився на фото класу і, оскільки Жако мовчав, вирішив порушити те мовчання.

— Гадаєте, Кернінг надто вже переймався ними?

Сторож зціпив зуби.

— Кернінг був свояком директора. Неважливо, що я думав. Я був там на підсобних роботах. Якщо я зміг так довго пропрацювати в інтернаті, то це тому що… вмів тримати язик за зубами і рот на замку.

— Але ви думали про це.

Сірі зіниці сторожа звузилися.

— А певно, думав. Але якщо це ті докази, які ви шукаєте, то ви не дістанете їх. Усе вже було давно і пішло в небуття.

Він глянув на долоні своїх грубих ручиськ, наче читав на них минуле.

— Я розповідаю вам про це все, тому що воно може вам допомогти і… інтернату вже нема, й усі історії щезли разом із ним. Але… якщо ви захочете побачити інших осіб, директора чи ще когось, то ви…

— …то я вас не бачив.

Жако кивнув.

— Це сталося одного звичайного дня, такого, як і сьогодні, взимку 1987 року, то була одна з найгірших зим. Температура впала до двадцяти чи то й до двадцяти п’яти градусів. Того вечора я знайшов Кернінга в душових кабінках спортивної зали. Він був голий, згорнувся калачиком, як дитина. На нього лилася холодна вода…— він зморщив носа,— …геніталії спливали кров’ю. Його… член був одтятий по самі тестикули. Я відвів його до медпункту. Швидка допомога через погодні умови прибула аж за три години. Це було жахливо.

Його очі на мить метнулися вбік.

— Від того дня він так і не повернувся до інтернату. Я його більше не бачив. Згідно з останніми звістками, які випадково до мене дійшли, він помер від якоїсь недуги кілька років тому…

— То що сталося в душовій?

— Директор сказав, що він покалічився бритвою, намагаючись поголитися. Він мав такий уплив на персонал, що жоден учитель не зважувався заговорити на цю тему. За тиждень замість Кернінга був уже інший викладач…

— А ви бачили ту бритву?

— Ні. Але директор сказав, що вона була, тільки я в паніці не помітив її.

— То на Кернінга напали?

— Авжеж. Це було очевидно… Але чому тоді нікого не викрили й не провели розслідування? Бо треба було забути про цей випадок, розумієте? І не дати, щоб пішли чутки…

Вік уявив собі ту сцену, авто швидкої допомоги під цими сірими мурами. Якщо на Кернінга напали і він не сказав хто, значить, за ним водилося щось таке, в чому можна було його звинуватити. Педофілія? Він переслідував Дельп’єра чи Мортьє? Поліціянт знову взяв фото вчителя. Глянув на Кернінга.

— Значить, ви знаєте, що то не був нещасний випадок… Хто ж це зробив, як ви гадаєте? Мортьє? Дельп’єр? Інша дитина?

— Хтозна. Були тут круті, але яка дитина дванадцяти чи тринадцяти років могла б заподіяти таке своєму вчителеві? Одчикрижити йому ту штуку, та так, щоб ніхто й не побачив? Звісно, я подумав про цих двох. Може, вони діяли разом, улаштували Кернінгові пастку. Дельп’єр був кремезний. Може, погрожували, що про все розкажуть, якщо він їх видасть? Я потай розпитував їхніх товаришів, приятелів із кімнати. Ніхто нічого не сказав. Якщо вони й були причетні, то добре тримали язик за зубами.

Вік знову поглянув на світлини, взяв одну і затримав на ній погляд. Простягнув її співрозмовникові.

— Усі кімнати були такі, як ця?

Жако кивнув, зіниці його розширилися.

— Діти мешкали по троє, так. Були і кімнати на двох або на чотирьох, але загалом…

— Хто мешкав із Дельп’єром і Мортьє?

Жако глянув на порожнє ліжко, на яке Вік поклав світлини.

— Ох, він… Я… я вже й не знаю. Люк… щось таке.

Сторож облизав губи.

— Ох, точно не знаю. Дуже потайний хлопчина, але згадати не можу, успішний у спорті, розумний…

Він перетасував фотографії класу, пошукав серед них обличчя, підвівся і обернувся до полиць. Вікові здалося, наче Жако повернувся на тридцять років назад… Почув голоси дітей і стукіт лінійки, відчув запах крейди.

— Авжеж, він полюбляв шахи і детективні романи. Я приносив йому час від часу. Люк Т… Зараз я знайду його…

Вік не стерпів.

— «Шерлок Голмс»? Він читав «Пригоди Шерлока Голм­са»?

Жако обернувся до нього.

— А ви звідки знаєте? Ви… Чорт… гадаєте, це він на мене напав? Через стільки часу?

Вік уже не відчував холоду, йому стало гаряче. Троє хлопчаків в одній кімнаті… Двох лапають, може, і ґвалтують, а вони мовчать, тому що бояться погроз учителя. Та, можливо, сказали про це товаришеві з кімнати або він був не дурний і сам збагнув. Або ж і його лапали.

Вік був певен: учителя фізкультури покалічив Моріарті. Озброєний канцелярським або кухонним ножем, він зайшов у душ, може, в супроводі Дженсона і Дельп’єра, й порізав його.

Жако повернувся з підшивкою, де на корінці були літери «С–Я», і раптом очі його засяяли.

— Тома! Люк Тома — так його звали. Тепер пригадую. Втім, він тут недовго пробув. За кілька місяців після тієї трагедії він утік з інтернату. Щоб вийти звідси, треба було дуже хотіти, але він начхав на правила. Більше його й не бачили, гадаю. Його так і не зловили.

— А звідки він був? Хто здав його в інтернат?

— Ох, цього я й не знаю точно, може, батьки? Але зараз скажу. Воно все тут.

Він проглянув справи на літеру Т. Тільки одна, «Лоран Тексьє». Чоло його зморщилося, він пошукав у підшивці.

— Чорт! Його справи тут немає.

Він кинувся до фотографій класу, знову їх переглянув.

— Це неможливо… Тут усі світлини, тільки його фото немає.

Вік теж понишпорив у знімках, та марно.

— То це єдині світлини?

Жако кивнув. Обернувся до полиць, знайшов підшив­ки з літерами А–Л і М–Р, поклав їх на стіл і розгорнув першу, на літеру Д. Вік стояв поруч, плече до плеча. Справи Дельп’єра не було. Він зробив те саме з другою підшивкою. Справи Енді Мортьє в сірій обкладинці теж не було.

Вік утупився у стіну.

— Він повернувся через тридцять років, щоб стерти і минуле, й обличчя.