Незавершений рукопис

56

Вадим повернувся зі стаканчиками кави в кожній руці. У цей період поміж двома святами приміщення кримінальної бригади були майже порожні. Не дуже термінові справи були відкладені на той час, поки поліціянти перезарядять свої батареї. Манжматен зачинився в кабінеті, всунувши носа в папери, Дюпюї й Манзато були на нараді зі слідчим суддею і ліонською поліцією, щоб представити останні елементи слідства. Справжнісінький безлад, Вік радий був, що уник його.

Була вісімнадцята година, коли він і собі ввійшов до кімнати. Під пахвою тримав копію повідомлення, яке лишив їм Дельп’єр на стосі DVD, коли вони виявили «модель» у підвалі: «То що, сподобався сюрприз? А тепер ось іще спадок від мене, мусорня! Приємного перегляду!»

— Оцей почерк треба шукати в листах.

Він один по одному переглядав листи і потім віддав колезі для повторної перевірки. Вадим не міг стриматися, щоб не зачитувати уривків.

— Присягаюся, вони геть божевільні, ці жіночки. Ось послухай. «Я знаю, що про вас кажуть і що все це облуда. Коли я дивлюся на ваші гарні світлини, то бачу делікатного, інтелігентного і чесного чоловіка. Ви людина, ми не маємо права поводитися з вами в такий спосіб, ви маєте право на другий шанс». І таке інше. Як можна любити такого покидька? Треба було б показати їм світлини трупів, це напевне погамувало б їх, цих істеричок.

Вік мовчки пив каву. Листи проходили перед його очима, і за пів години він повернув назад.

— Бач, це не так просто, я не бачив нічого схожого. Мабуть, він грав свою роль до кінця і змінив почерк.

— А, може, ми сіли в калюжу?

— Не сіли ми в калюжу. Треба буде перечитати всі ці листи, їх майже дві сотні. Посортувати їх за відправниками, потім за датами і вилучити потрібні. Може, знайдемо дивні слова, підкреслені, жирними літерами, великими. Усе треба роздивитися під лупою.

Вадим не міг приховати відрази.

— Гаразд… Я беру половину, але попереджаю: за дві години баста. Ми з Мартіною маємо іти до небоги, щоб вручити їй подарунок.

Вік почав читати, засмучений нікчемністю фанаток Дельп’єра, їхньою вірою в його невинуватість. Він знав про феномен сексуальної привабливості найгірших злочинців для жінок. Ландрю отримав вісімсот пропозицій одруження, перш ніж йому відрубали голову. У норвежця Брейвіка, на совісті якого було шістдесят дев’ять жертв, переважно підлітків, були тисячі прихильниць. Як боротися з тим, із чим боротися неможливо? Вік часто думав про це й щоразу це завдавало удару його психіці.

Насилу прочитав він п’ять листів, як прибіг Жослен Манжматен із текою під пахвою і роззявленим ротом.

— Знайшов я зв’язок, знайшов той клятий зв’язок між Дженсоном і Дельп’єром!

Вадим витягнув шию, як мангуст, а Манжматен вивалив стос паперів перед Віком.

— Це копії психіатричної експертизи Дельп’єра, здійсненої під час суду над ним 2010 року. Я вам коротко викладу контекст: його тоді судили за крадіжку трупів в анатомічній лабораторії медичного інс­титуту Гренобля і за некрофілію. Психіатри зробили за нас роботу, їхній звіт простежує добру частину дитинства нашого злочинця. Тут чимало непотрібної балаканини, але те, що нас цікавить, датується кінцем 80-х років. Дельп’єрові було тоді одинадцять років. Він дуже був прихильний до батька, набагато більше, ніж до матері. Почалося все із серцевого нападу в батька, це сталося влітку… Мати пішла на ринок, дитина була сама на фермі, коли сталася трагедія, і залишалася біля трупа кілька годин. Коли поверну­лася мати і все побачила, дитина була в нестямі, плакала, а батько вже добряче набряк, якщо ви розумієте, про що я…

Вік насилу проковтнув рештки холодної кави.

— Згідно з експертизою, той епізод травмував хлопчика і цілком змінив його поведінку. Він почав відтоді прогулювати уроки в школі,— ніхто не знав, де він пропадає цілими днями,— не допомагав більше на фермі, замкнувся в собі, став неговіркий.

Він допитливо глянув на Віка.

— А тут, Віку, ти даси мені відповідь. Угадай, куди мати вирішила послати свого сина?

Вік знизав плечима.

— Здаєшся? В інтернат для хлопчиків, за годину їзди від Шамбері, де діти підпорядковуються суворій дисцип­ліні й живуть у найсуворішій ізоляції. Інтернат…

— «Чорні скелі». Дідько!

Вадим звів руки.

— Ох, хтось мені щось пояснить?

Манжматен кивнув і простягнув йому кольорову копію світлини. На ній видно було школу, яка складалася з довгих кам’яних корпусів, укритих черепицею й оточених чорними соснами, а також високою ґратчастою огорожею. Не дуже привабливе видовище. Озвався Вік:

— Енді Дженсон теж відбув у цьому інтернаті від 1986 до 1988 року під ім’ям Енді Мортьє, це прізвище його матері. Це чорним по білому написано в його справі. Коли його прийняли до інтернату, йому було чотирна­дцять років. Мати на той час виховувала його сама, батько пішов до іншої жінки й не намагався забрати до себе дитину, задовольнившись тим, що платив аліменти. Енді хоч і був розумний, проте у школі мав проблеми через фізичний стан, у нього була зайва вага, він недобре почувався, часто блював. У матері були проблеми з алкоголем, вона не знала, як із ним бути, тож відправила його до «Чорних скель».

Манжматен кинув.

— Дельп’єр залишався там із 1987-го до кінця 1989 ро­ку. Три довгі роки, з них два роки із Дженсоном. Ми не знаємо, що там відбувалося, в жодному звіті того нема, і, мабуть, ніхто цим не цікавився по-справжньому. Одне відомо: коли Дельп’єр вийшов звідти, йому було п’ятнадцять років. У вісімнадцять років він знайшов роботу: працював підсобним робітником у гренобльському морзі. Що було далі, ми знаємо. Зачарованість смертю, участь у забої худоби, лабораторія медичного факуль­тету, некрофілія. Словом, інтернат не допоміг, а геть на­впаки…

— Стало гірше, ніж до того. Двоє дітей, що вийшли звідти, що росли, замкнені у своїх нав’язливих спонуках, через роки по тому почали викрадати й одну за одною вбивати дівчат…

Вік глянув на фото інтернату.

— Він іще діє, цей інтернат?

— Інтернату як такого не існує вже сім років. Зараз це приміщення використовується як база літнього табору. Взимку все замкнено, але там постійно перебуває сторож, який стежить за станом будівель. Я зв’язався з ним по телефону, його звати Фелісьєн Жако. Це старий чоловік, він там із 1970 року. Працює в саду, прибирає, робить дрібний ремонт… Багато чого пам’ятає і міг би багато нам розповісти…

— Ти допитав його?

— Намагався, але це неговіркий чоловік. Каже, що не любить телефон… То я сказав, що ми приїдемо до нього, щоб поставити кілька запитань. Ага, ще одне, причому не найостанніше. На нього напали днів десять тому.

Вік витріщив очі.

— Як?

— Ударили, коли він повертався після обходу… Коли він отямився, кудись зникла в’язка ключів, яка була в нього. Нічого не пропало, нічого не було пошкоджено. Але сталася одна чудасія… Ви міцно сидите на стільцях?

Манжматен глянув у дві пари очей, що втупилися в нього, і приготувався тішитися ефектом.

— Жако там і мешкає, в будівлі колишнього інтернату. Коли він заявив у тамтешню жандармерію про напад, вони приїхали на місце події. Потерпілий сказав, що там усе гаразд, тільки до бібліотеки додали чотири книжки.

Вадим насупив брови.

— Книжки? А це що за маячня?

— Не перші-ліпші. То були чотири книжки Анаеля Мірора.