Незавершений рукопис

18

Директор інституту «Сенонес» уже хотів було йти додому, коли вихователь запросив до його кабінету Віка. Флоран Лев’єль зовсім не скидався на старого ведмедя, як можна було уявити серед таких гір довкруги. Років тридцять, зачесана назад чорна чуприна, впевнена постава, рукави сорочки закасані до ліктів, поверх сорочки камізелька з коміром у вигляді літери V. Він щойно зняв свою куртку з вішака і тепер тримав її в руках.

— Карний розшук? Як це так сталося, що я вас ніколи не бачив?

Вік показав своє триколірне посвідчення.

— Я приїхав з Гренобля. Не можу розповісти вам усіх подробиць, але ми працюємо над справою, яка, найпевніше, пов’язана зі зникненням Аполліни.

Він дістав із кишені світлини і простягнув їх директорові.

— Ось який зв’язок нам відомий: автомобіль того, кого ми вважаємо викрадачем вашої вихованки, «Форд Мон­део» з фальшивим номерним знаком, на даний момент перебуває в нашому розпорядженні на складі речових доказів.

Лев’єль уважно розглядав фото.

— Є також знімки водія, зроблені камерою спостереження біля бензоколонки на виїзді з Туве, між Греноблем і Шамбері. Чітко його не видно, але, можливо, це допоможе вам. Загальний вигляд, кашкет….

Директор похитав головою.

— Тут може паркуватися до трьох десятків автомобілів за день, але… гадаю, якби був тут цей автомобіль, то я його помітив би. А він нічого мені не нагадує. Що ж до силуету… він занадто невиразний. І ніхто не носив тут кашкета, наскільки мені відомо. Принаймні на роботі.

Він віддав світлини.

— Ваші колеги з Ансі вже попрацювали тут, немає тижня, щоб вони не приходили ставити запитання. Майте на увазі, вони опитали весь мій персонал, а в мене працюють порядні люди. Це кваліфіковані кадри, захоп­лені своєю роботою, які люблять цю працю і люблять молодь. Присутність поліції і зникнення, з приводу якого знову порушили справу, завдали великого стресу нашим незря­чим вихованцям і можуть підірвати їхню довіру до вихователів. Оте зникнення — це жах, Аполліну всі тут цінували й щиро сподіваються, що ви знайдете її, але нашому закладові нема чого закинути.

Вік сховав світлини до кишені, розчарований, що інтуїція цього разу його підвела.

— Нічого особливого не сталося серед ваших службовців минулого понеділка? Може, хтось не прийшов на роботу під якимось приводом?

— Ні, про відсутність мені не казали. До вашого відо­ма, із завтрашнього вечора інститут вихідний. Молодь на різдвяні канікули повертається до рідні, й центр зачиняє­ться. Тож марно приїздити сюди найближчими днями, але ви можете мені телефонувати, я на зв’язку.

Він простягнув візитівку.

— Якщо я бодай у якийсь спосіб можу допомогти, щоб знайшли Аполліну…

Він надягнув куртку.

— Перепрошую, але мені справді пора йти. Мене чекають на зустрічі в Шамбері, а з огляду на цей сніг…

— Я хотів би спершу глянути на Аполлінину кімнату.

Він запросив Віка йти за ним і замкнув кабінет на ключ.

— Як і ваші колеги. Що ви сподіваєтеся там знайти? Вони вже все там обнишпорили.

— Це не забере багато часу. Я хочу тільки подивитися, де вона проводила більшу частину свого часу.

— Маєте дві хвилини.

Вони пройшли коридорами інституту. Вік сподівався побачити холодні мури, бездушні кімнати, скрізь релігійні хрести, але в залах ясніли веселі барви, оздоблення було сучасне і яскраве. Великі різдвяні ялинки стояли в залі для читання абеткою Брайля і в кімнатах для ручної праці. Трохи далі чутно було звуки ударів. Ставши колом, хлопці гатили по африканських барабанах. Дів­чата танцювали під наглядом вихователів, які задавали ритм, плескаючи в долоні. В інституті, огорнутому снігом і відірваному від світу, кипіло життя.

Аполлінина кімната була така сама, як і всі інші: в ній було тепло, затишно. Особистий простір вісімнадцятирічної дівчини. Айпод, навушники, колекція флаконів з парфумами… Директор став у дверях.

— Тільки придивившись уважніше, можна побачити, що тут мешкає людина з вадами зору.

Тепер Вік помітив, що на стінах немає світлин чи афіш, помітив, що в меблів заокруглені кути, побачив тактильні стрічки біля входу до кімнати й біля ліжка, шафи з різними ручками, усі ті подробиці, яких так багато було до­вкола нього і яких він не помітив, коли ввійшов сюди.

— Ми нічого тут не чіпали, сподіваючись, що вона повернеться.

Він торкнувся плюшевого песика посеред ліжка і обер­нувся. Помітив розп’яття над вікном, що виходило до кап­лиці.

— Аполліна вірянка?

— Так. Вона багато часу проводила в бібліотеці, у нас там є Біблія шрифтом Брайля, що займає цілу полицю. Вона ходила і молитися до каплиці раз-двічі на тиждень. Але ваші колеги вже розпитували про все це, навіть допитали Бертрана, сторожа, що мешкає тут, це він опікує­ться ялинками. Але це нічого їм не дало. Якщо ви хочете поставити йому запитання, то в Бертрана старий «сітроен», он він стоїть біля каплиці.

— Сірого кольору, номер 2022 ТА 69… Розбита задня ліва фара,— Вік провів рукою по скроні.— Це… з пам’яті.

— Ого!.. Вражає.

— Вражає, авжеж. Але в дев’яноста п’яти випадках зі ста воно ні до чого, тільки ще дужче захаращує горище в моїй голові, а воно й так невелике. Я все запам’ятовую, але з роками не можу точно згадати, до чого ті номери чи імена. Інакше кажучи, моя пам’ять — справжній смітник.

Він підійшов до замкненої шафи, на якій була клавіа­тура з абеткою Брайля. Директор натиснув на клавіші.

— Її код 2962. У світі, де немає нічого, крім пітьми, наші підопічні мають знати, що їхні найінтимніші речі бодай перебувають під захистом.

Шухляди різних форм для кожного типу вбрання. Шухляда із секретом, він відчинив її. Вигадливі коштовності, медальйон із образом Діви, без ланцюжка.

— А ланцюжок де, не знаєте?

— Аполліна сказала, що загубила його. Ланцюжка так і не знайшли.

Вік знайшов у телефоні фото з ланцюжком, почепленим до дзеркала заднього огляду, і показав директорові.

— Оце він?

Лев’єль пильно оглянув його.

— Тоненький золотий ланцюжок… Не можу вам сказати. Але якщо це він, то як він міг там опинитися?

— Коли вона загубила його?

— Ну, це сталося… торік у червні. Саме перед канікулами.

Вік перебрав стос аудіокнижок. Жуль Верн, Александр Дюма, Калеб Траскман. Він оглянув диски на горішній полиці етажерки і раптом узяв першу коробку. Обернувся до Лев’єля.

— Вона любила класичну музику?

— Так, дуже. Слухала тільки її і грала на роялі. Улюб­леним її композитором був Моцарт. Вона була… вона чудова молода дівчина. Це жах, коли не знаєш, як треба казати про людину, в минулому чи в теперішньому часі.

— В теперішньому.

Вік хутко переглянув решту футлярів. Дістав диск із фортепіанними концертами Моцарта № 21 і 22 і відкрив його.

Порожній.

Вік обернувся до Лев’єля.

— Він бував тут, у цій кімнаті. Мав доступ до шафи, вкрав диск і поклав порожню коробку серед інших футлярів.

Директор знервовано провів рукою по чолу.

— Ні… ви помиляєтеся.

— Цей диск знайшли у програвачі його автомобіля, того «форда».

Лев’єль був приголомшений. Вік трохи зачекав і вів далі:

— Аполліна гарна, розумна і культурна дівчина. Він тут, у вашому центрі, й заходить до її кімнати. Вона його знає, адже дозволяє наблизитися до себе, або ж він прокрадається сюди за її відсутності, гадаю, це легко. Він марить нею, знає, що вона вразлива. Запам’ятовує таємний код, може, бачив, як вона його набирала? Спершу він викрадає предмети, що їй належать, ті, які вона любить. За кермом автомобіля він слухає ту музику, яку вона слухала щодня. Може, він навіть мастурбує, думаючи про неї,— ми знайшли сліди сперми в салоні.

— Це жах.

— Минає час. Настає пора, коли потяг уже занадто сильний, не досить ні простих думок, ні предметів. Йому конче треба володіти Аполліною. Тоді він вирішує взятися до діла. Але не поспішає, спостерігає, думає. Тут, у центрі, він не буде діяти, це занадто ризиковано, коло підозрюваних дуже мале. Ні, він чекає, поки вона повернеться до батьків на канікули, в Сен-Жерве. Він терплячий, обережний. І там, через багато місяців після проникнення до її кімнати, він нарешті викрадає її.

Вік тицьнув йому до рук ту коробку.

— Чоловік, якого я шукаю, регулярно бував у цій кімнаті. Ви кажете, що ланцюжок пропав торік у червні. Ви не бачили «Форда Мондео», бо він, можливо, їздив службовим автомобілем? А, може, тільки вряди-годи приїздив? Якийсь медик? Викладач музики? Подумайте, пане Лев’єлю, і скажіть мені.

— Я не знаю, я…

Лев’єль замовк і задумався, притуливши кулак до вуст.

— Ну хіба що… тут із місяць, від половини травня до половини червня, працювала маленька фірма, вона робила ремонт і прибирала.

— Поясніть.

— Ми виявили, що дах протікає, і вирішили замінити частину покрівлі. Залишалося тільки перештукатурити та перефарбувати окремі кімнати. Зокрема, Аполлінину. Я… я навіть не подумав, що треба сказати про це поліціянтам з Ансі, це було напередодні великих канікул і…

— Як зветься ця фірма?

Лев’єль кивнув, щоб Вік ішов за ним. Вони швидко рушили коридорами.

— «Деламбр деко». Робітників було двоє. Один худий і один сорокарічний чоловік, набагато кремезніший, він може бути схожий на того чоловіка з вашого фото. І, крім того…

— Еге, крім того?

— Він справді був у кашкеті, наскільки я пам’ятаю. І працював у Аполліниній кімнаті. Небалакучий, пам’ятаю, радше замкнений. Але працював швидко і добре. Я сказав, що мені треба дещо зробити вдома, поза роботою в фірмі, як випаде нагода; він лишив мені координати.

Увійшовши до кабінету, директор понишпорив у шухляді й, діставши папірець, простягнув Вікові. Там було ім’я і номер мобільного телефону. Тепер той Шкуродер мав ім’я та прізвище — Фелікс Дельп’єр.

Поліціянт подякував директорові й хутко покинув центр. Сховався у салоні автомобіля й, запустивши двірники, щоб прибрати сніг на лобовому склі, зателефонував Вадимові.

— Це Вік. Здається, ми зловили його.