Незавершений рукопис

13

Вадим сидів на лавці у парку Ош, під тополями з розлогим верховіттям, крізь яке сіялися сніжинки. Минуло вже кілька тижнів, як гори вбралися у свою білу шубу, яку скинуть лише у квітні. Мерзлячки вони, ті гори. Поліціянт дістав із пачки сигарету і вставив її між повних губ.

— Коли збираєшся покинути курити, завжди стається якесь свинство, що змушує знову взятися за старе. Я вже думав, що цей святковий період буде спокійний і сприятливий для правильних рішень. А воно он як!

Вік стояв перед ним, поклавши руки в кишені. Чуприну його і плечі припорошило снігом. Парк, що зазвичай кипів життям, був порожній. Тільки якийсь чоловік удалині гуляв із псом. Вік подумав собі, що завжди є люди, які гуляють із собаками в парках о будь-якій порі і за будь-якої погоди.

— Ти чув, що казав Ферріньйо, Віку. Якщо кровотечу було зупинено під час ампутації, з правильно підібраними ліками та регулярною зміною пов’язок, вона змогла вижити… Але без належного догляду вона зрештою помре від інфекції. У кожнім разі жертва зазнає страшенних мук. Коли знайшли в багажнику ці руки?

— У понеділок, о двадцять другій годині… й дев’ять хвилин.

— Чорт із ними, з тими хвилинами! Важливо те, що минуло не менше трьох днів. Три дні відтоді, як…

Він затягнувся.

— З ким ми маємо справу, Віку? З яким клятим поріддям? Колеги взяли в роботу Енді Дженсона два роки тому, і цей виродок дошкуляє їм навіть із-за ґрат. Тепер нам трапився Шкуродер, збоченець, у якого не лишилося нічого людського…

Енді Дженсон… Вояжер… Вік іще стежив за справою і мав дивні стосунки з убивцею. Коли він півтора року тому був у Ліоні чотири дні на стажуванні з антитерористичних заходів, колеги порпалися у справі Дженсона. Вік мав нагоду бачити фото з тими пасмами волосся різних жертв Вояжера. Вранці останнього дня на стажуванні він попросив надати йому доступ до опечатаних пакетів із речовими доказами, щоб полічити кількість волосин у кожному пасмі. Навіщо? Він сам не знав. «Просто хочеться полічити»,— відповів він. Йому розсміялися в обличчя й попросили забиратися додому.

За два дні його запросили, щоб подякувати. Хтось із поліціянтів таки полічив волосини — й підсумував, що кожного разу їх було п’ятсот дванадцять. Тоді ліонські колеги запитали Дженсона: чому п’ятсот дванадцять? Вбивця не відповів, але захотів побачитися з поліціянтом, який зумів розшифрувати те, що він називав «дверима в його світ».

Після цього Вік отримав вільний доступ до справи Дженсона, до різних протоколів, до низки звітів — розтину, судово-медичної експертизи, психіатричної експертизи — щоб краще зрозуміти особистість убивці. Енді Дженсон хоч і розумний, та в нього було складне дитинство, із жорстоким батьком, у школі кепкували з його недоладних фізичних даних, потім були роки в інтернаті з поганою репутацією, де діти росли в горах, у ворожому й ізольованому оточенні. У дорослому віці він так і не здобув стабільного фаху.

Бесіда відбувалася у приміщенні бригади карного розшуку Ліону, була надія, що Дженсон більше надасть інформації Вікові й покаже місце розташування останніх могил. Марно. Він не вказав більш нічого, крім того, що вони вже знали. Наприкінці розмови він попросив аркуш паперу, олівець і написав: «Каспаров-Топалов, 1999». Убивця повернувся до камери, сказав одне-єдине слово, виходячи: «misdirection». Або мистецтво відвертати увагу.

Як і його колеги, Вік сушив мізки над партією Каспаров-Топалов, однією з найвидатніших, яку за сорок чотири ходи виграв славетний шахіст чемпіон Гаррі Каспаров. Її також назвали Безсмертною. Ніхто й досі не збагнув сенсу цієї загадки. Може, розв’язання цієї загадки спонукало б Дженсона вказати розташування могили останньої жертви, Сари Морган?

Вік похитав головою, а Вадим говорив далі.

— Так багато зла за такий короткий час. Як думаєш, світ, у якому ми живемо, прагне цього? Зростання рівня насильства?

Вік подумав про ту образливу записку, яку лишила йому в готелі дружина, про розлучення, про сварку з Коралі біля ліцею, про тих політиків, аніматорів, журналістів, що гризлися в різних виданнях або в соціальних мережах, а також про те, що у віці сорока п’яти років зустріне Різдво на самоті, в крихітній кімнаті, запхнувши носа в кримінальну справу, немов індик під крило.

— Просто світ, у якому ми живемо, надто швидко рухається. Насильство тільки намагається пристосуватися, йти в ногу з ним.

— Чому він тримає її живою? А другій жертві чому череп розтрощив? Їй він теж одітнув руки, але, як сказав Ферріньйо, вона була мертва. Не можу збагнути логіки.

— Але вона неодмінно існує. Наш злочинець має, так би мовити, власний стиль. На автозаправці він навіть не запанікував, коли в нього забрали автомобіль із трупом усередині. Треба зрозуміти, що в нього в голові.

— Зрозуміти… Гаразд… Як тобі пощастить це зробити, то даси мені його адресу.

Вік почав ходити туди-сюди, втупившись у свою розкриту долоню. Згадав порізи, що, видавалося, були розташовані певним чином. Рани, яких жертва завдала собі сама. Не числа, не літери. Якийсь код?

— Треба зосередитися на тому, що в нас є. Ці дві руки… Як можна було так делікатно змінити поверхню папілярних ліній на пучках указівних пальців? Як ти гадаєш?

— Хтозна. Може, вона клацала по клавіатурі, як і всі ми?

— Тільки вказівними пальцями?

— Або ж реєструвала літаки на екранах радарів чи вмочала пальці в горщики з глиною для ліплення? Трясця, Віку, що ми про це знаємо? До чого нам ця дурня, що й шеляга ламаного не варта? Краще допомагати нашим у пошуках походження того клятого «форда».

— Мімолет і Дюпюї збирають усі записи з відеокамер на заправках за останні два місяці. Досі той «форд» ніде не зупинявся.

— То й що? Треба було б, наприклад, опитувати всіх мешканців сіл, що розташовані за тією заправкою. А що, підняти дупу, а не вештатися від лабораторії до лабораторії.

— Ми це і робимо, підняли вже її… Міркуємо…

— Я волів би міркувати в реальній робочій обстановці, дати лупня цьому засранцю. Я не такий, як ти, не маю мізків, що скидаються на морську губку. Ти ж бачиш, мені кортить розім’яти ноги.

Вік потер указівні пальці.

— Вона до чогось торкалася, але воно не приставало до шкіри. Патологоанатом казав про тканини. Це… повторення жесту, який стирав поверхню папілярних ліній. Вона щось робила цими пальцями… пучками двох пальців.

Професії мигтіли в його голові, немов сторінки енциклопедії, які гортають у прискореному темпі. Вадим підвівся і роздушив щойно підпалену сигарету. Обтрусив куртку і подався до виходу з парку.

— Поміркуємо про це згодом. Гаразд?

Обернувшись, побачив, що Вік лишився на місці. Колега стояв непорушно, втупившись у чоловіка з псом, який ішов до них. Морель надто добре знав свого напарника, аби здогадатися, що в голові у нього щойно почали крутитися коліщата, що нейрони, мабуть, видають рішення, яке можуть породити тільки ці мізки. Як поліціянт Вік був справжнісінькою катастрофою — в дотриманні процедур, написанні паперів, та ще й пістолета тримав, як палицю. Зате умів розмовляти з людьми, й у нього бували незбагненні осяяння, які часто сприяли прориву в розслідуванні й не давали йому осісти незавершеним в архіві. Як того разу, коли йому спало на думку полічити волосини.

Морель втомленою ходою повернувся до нього.

— Отже, яка професія?

Вік жестом попросив напарника зачекати. Потім повернув до колеги екран смартфона.

— Усі ці давні порізи на долонях становлять напис абеткою Брайля. Напис означає: «Помилуйте».

— Брайля? Ти певен?

— Абетку Брайля читають вказівними пальцями обох рук. Це повторювані рухи випуклими крапками, внаслідок яких поступово стираються дерматогліфи.

Поліціянти обмінялися поглядами.

— Вона сліпа.