Незавершений рукопис

29

Від шостої години ранку Леана стояла біля будинку номер вісім на вулиці Піє в Маконі. Три години в дорозі, безсонна ніч, біль у потилиці, в суглобах. Вона клювала носом, і щоразу, як її повіки опускалися, перед очима спалахували видива. Грегорі Джордано, який кричав, благав, його розбите око, закривавлене чоло. Його рука, що надряпала слово «ЖИВА» у багажнику. Розгуб­лене Жуліанове обличчя, Жуліана, який грається повітряним змієм, закоханого Жуліана, що якось просто так подарував їй сто одну білу троянду. Того самого Жуліана, який часто докоряв їй за насильство в її романах, за чорнуху… і того, що мало не до смерті побив свого в’язня, потрощив йому ноги повільними обертами гвинта, які супроводжувалися жахливим хрускотом кісток, тому що цим знаряддям не можна діяти швидко.

Неподалік від неї хідником пролунали кроки, які вивели її із заціпеніння. Не піддаватися сну, це головне. Вона знову втупилася у двері будинку, очікуючи, коли, може, хтось вийде звідти. Була п’ятниця, двадцять друге грудня, останній день до шкільних канікул. Роксані Браке було сімнадцять років, вона мала іти до ліцею, то повинна була з’явитися.

Леана подумала про чоловіка, про те, що вона повідомила йому про Сару, покинувши його наодинці із запитаннями. Може, невдовзі він повернеться до вілли, то буде справжня катастрофа, зважаючи на ситуацію. Він вимагатиме пояснень про зникнення їхньої доньки, про Дженсона, про те, що відбувалося упродовж цих чотирьох років. Побачить валізи в кімнаті й зрозуміє, що вони не жили разом. Що вона йому скаже?

Що ж, усьому свій час. Краще не думати про це, а зосередитися на будинку. Звідти виходили люди в зимових пальтах, шапках, шарфах, із яких тільки носи стирчали, в рукавичках. Леана силкувалася зосередитися на цих фрагментах обличчя, на їхній поставі. Небагато інформації було в неї про Роксану, тільки відсканована стаття.

Першого разу вона подумала, що впізнала її. Вискочила з автомобіля і схопила за руку юнака з довгим волоссям, який, імовірно, прийняв її за повію. Рознервована, замкнулася в автомобілі: їй слід за будь-яку ціну заспокоїтися, а головне — діяти делікатніше, щоб не налякати дівчинку.

О 7:22 тротуаром попрямувала тендітна постать, що рухалася швидкою ходою, з наплічником на спині. Каскад темних кіс, що вибивалися з-під синьої шапки на шию і на комір її куртки. Обличчя розгледіти було неможливо, та Леана не могла дозволити їй піти. Тепер вона діяла обережніше, вийшла на тротуар, пішла швидше, ніж та дівчина, порівнялася з нею і запитала:

— Роксана Браке?

Дівчина, не зупиняючись, повернула голову. Леана збентежилася: Роксана була надзвичайно вродлива, з глибокими мигдалеподібними очима рідкісного відтінку блакитного кольору, як у її доньки. Вона навіть уявила її з природним кольором волосся — білявкою, і на якусь мить замислилася, що ж змусило таку юну дівчину пофарбуватися в чорний колір.

— Так.

Романістка ішла поруч із нею. На ній було нейтральне вбрання, чорна шапка, під якою були сховані її коси, шарф. Треба, щоб вона залишалася якомога непомітнішою і зважувала кожне своє слово.

— Я декілька днів працюю в асоціації «Дороги надії», гадаю, ти знаєш про неї?

Роксана пішла трохи повільніше.

— А що таке? Якісь проблеми?

Дівчина поставилася попервах недовірливо, нормальна поведінка з огляду на час і на місце.

— Ні, ні, проблем жодних. Знаю, зараз ранок, я з’явилася зненацька, але… у мене до тебе маленьке запитання, це не забере багато часу. На початку місяця була стаття в міському ілюстрованому часописі,— Леана дістала з кишені копію і простягнула їй.— Ти тут фігуруєш, і я…

— Та що ж таке?! Дайте мені спокій із цим усім, окей?

Вона знов наддала ходу, Леана не відставала.

— Хтось тобі вже показував цю статтю? Чорнявий чоловік років сорока, метр вісімдесят на зріст?

— Атож, старий збоченець. Вони мало не побилися з моїм батьком.

Значить, Жуліан уже тут побував. Леана відчувала, що тепер з уст цієї дівчини можуть прозвучати відповіді на всі її запитання. Не задумуючись, вона дістала з гаманця п’ятдесят євро і вклала дівчині в долоню. Не бозна-що, зате ефективно.

— Розкажи, будь ласка, детальніше.

Дівчинка повагалася, потім заховала купюру.

— Це було не в минулі вихідні, а в позаминулі. Я проводила їх із батьком. У суботу вранці ми поверталися з покупками. Перед будинком нас очікував той темноволосий чоловік, що про нього ви кажете. Нервовий такий дядько. Коли ми підійшли, він спробував зі мною заговорити. Батько запитав, що йому треба, той чоловік дістав статтю, як оце ви, і запитав, де я взяла шапочку… Оцю шапочку.

Вона тицьнула пальцем у фото і перейшла вулицю. Леа­на попрямувала за нею.

— І що ти відповіла?

— Нічого. Батько втрутився, звелів мені йти додому, я так і зробила. Але вони голосно кричали, кажу вам, мало не билися. Після сварки, що тривала одну чи дві хвилини, той чоловік пішов собі.

— І ти його більше ніколи не бачила?

— Ні. Гадки не маю, хто він такий, батько тільки сказав, що це якийсь божевільний, та й більше ми про нього не говорили.

Леана подумала, що Жуліан не міг покинути цей слід. Тільки не він. Раніше чи пізніше він мав з’ясувати, куди він веде.

— Ти кажеш, що провела ті вихідні з батьком. То твої батьки не живуть разом?

— Вони вже певний час розлучені. Батько лишився в Екюллі, ліонському передмісті, а мати перебралася сюди, до Макона. Опіку присудили мамі. Батька я бачу нечасто, бо…

— Бо?..

Роксана стиснула губи, а потім змінила тему:

— Може, я з ним зустрічатиму Новий рік. Не сказати, що він цікавиться мною останнім часом. Не телефонує, не пише… Мабуть, вважає, що мені достатньо його чеків.

Вона щільніше закуталася шарфом. У Леаниній голові миготіли червоні сигнали.

— Кажеш, ліонське передмістя. То прізвище твого батька Браке?

Роксана недовірливо засопіла.

— Ні, це прізвище моєї матері, я ним зазвичай користуюся. А справжнє моє прізвище Джордано.