Незавершений рукопис

70

Вік глибоко вдихнув повітря і, штовхнувши двері, увійшов у супроводі Вадима. Він не зустрічався поглядом із Вояжером від 19 червня 2016 року. Кімната була обладнана кількома камерами й мікрофонами, розташованими на видноті. По кутках стояли два наглядачі, що привели сюди в’язня. Вони вийшли.

Енді Дженсон був надійно закутий у кайдани руками попереду, ланцюг був прикріплений до сталевого кільця на столі. Він став іще худіший, кістки його ще дужче випиналися, ніж попереднього разу, вилиці були неначе витесані з кременю, шкіра прилипла до кісток. Сам сірий, немов стіни в камері. Зробив собі цілу низку татуювань, зірок, нанизаних одна за одною на чорнильне кільце довкола шиї. Він зневажливо подивився на Віка.

— У тебе бридкий вигляд, півнику. Чого це? Так тебе виснажила ця справа, над якою ти працюєш? Мабуть, не під силу тобі все це.

Вік сів на стілець напроти нього і поклав коло себе бежеву теку, яка на дві секунди привернула увагу Дженсона. Поліціянт зосередився і заговорив дужим, владним голосом.

— Ви певні, що не хочете, аби тут був присутній адвокат? Усе, що ви скажете, буде…

— Тс… тс… До чого це? І можеш звертатися до мене на «ти», сам знаєш. Ми давно знайомі.

У своєму помаранчевому в’язничному комбінезоні Вояжер розслаблено відкинувся на стільці. Хоч він був і закутий, проте довжина ланцюга давала йому змогу рухатися. Покрутив головою, роззирнувся довкола, не поспішав. Вадим сперся на стіну, склавши руки на грудях.

— То що з партією Каспарова-Топалова 1999 року? Просунувся? Уявляю, як ти сидів перед шахівницею, шукаючи ключ до дверей у мою голову. Що ж, ти не на висоті.

Він клацнув пальцями.

— Поверхові ви, не вмієте розплющити очей, зазирнути в глибину, за позірну складність простих рівнянь. Відповіді були у вас під носом від самого початку. Треба було тільки простягнути руку і взяти їх.

— Ми тут не для того, щоб говорити про нас. Ви розумієте, чому вас так несподівано витягли з вашої нори?

Вони обмінялися поглядами. Дженсон сплів пальці на руках.

— А як я можу знати? Я замкнений у чотирьох стінах, не маю жодного контакту із зовнішнім світом.

Він подивився на відеокамеру, що була праворуч.

— Де вони? За стіною, поховалися? Бачать і чують нас?

— Хто?

— Сам знаєш… Батьки тієї крихітки Сари Морган. Може, гадаєте, це пора сповіді? Що досить мене доправити сюди — і я вам чемно вкажу місце, де поховав її?

— Авжеж, сподіваємося цього. Може, це полегшить ваше сумління.

Він провів язиком по губах.

— На жаль, боюся, що треба зачекати ще трохи. Але я можу позбавити вас зайвих клопотів, щоб ви дарма не їздили.

Поліціянти давали йому змогу розбалакувати і гратися, немов удав здобиччю. Усе було так само, як і кожного разу. Тортури, яких він завдавав, зойки, ув’язнення жертв у трейлері, те, як він їх закопував — Дженсонові подобалося про це говорити, він поринав у світ брехні й фантазій, а Вік тішився тим. Приголомшення від того, що він приготувався йому сказати, буде тільки дужчим.

— Але крихітка Сара не зазначена в сьогоднішньому меню. Насправді меню обираю я, а не ви, я вирішую, що казати вам чи не казати. Так ось, я вирішив, що сьогоднішня тема — це Аполліна Ріна.

Вадим вдав, ніби він теж потрапив у неводи Вояжера.

— Про що ти кажеш?

— Це тебе вразило, еге, дурнику? Аполліна, ота сліпа крихітка? Та, якої ви не знайшли.

Він тішився їхніми здивованими поглядами.

— Оскільки у нас доволі часу, то я хотів би випити кави.

Вадим поклав кулаки на стіл.

— Іди під три чорти! Тут тобі не кав’ярня.

Дженсон вишкірився хижою посмішкою.

— Це ще складніше для вас, адже я не послав пасма волосся, еге? Невдовзі взагалі нічого не буде зрозуміло. Ви питаєте себе, що ж він таке розказує. Аполліна, Аполліна… Така гарнюня дівчинка. Якби ви знали…

Він знову відволікався, переповнений поблажливістю, і розводився про спогади, яких не було. Зиркав на камери, звинувачуючи Морганів. Приставив указівний палець до шиї.

— Дев’ять зірочок. По одній на кожну жертву. Для вашої донечки Сари привілейоване місце, ось тут, під борлаком. Найдужче любив я її. Так гарно її порав.

Вадим аж кипів. Обмінявся поглядом із Віком: годі вже гратися. Дженсон дозрів, його еґо роздулося до неймовірних розмірів. Пора переходити в наступ.

— Гадаю, тобі доведеться їх видалити, ці зірочки на шиї, а це буде непросто там, де тобі судилося провести решту життя. Може, бритвою? Звісно, ти знайдеш когось, хто візьметься за це. Але доведеться пильнуватися, щоб він не перерізав тобі горлянку.

Вік відкрив теку — він теж не поспішав — і штовхнув фото до Дженсона. Хатина. Дженсон насупив брови.

— Чому ти показуєш мені це?

— Не впізнаєш? Занедбана оселя біля струмка Гран-­Валуар, в Ла-Фер’є? Там ти ж замкнув Аполліну?

Вадим навмисне повільно почав походжати довкола в’язня, а Вік поклав другу світлину. Аполліна на лікарняному ліжку. Він затулив верх тіла, щоб не видно було по­в’язок на руках.

— Там, де ми знайшли її живою. Вона в лікарні, за якийсь час заживе нормальним життям поруч із тими, що її люблять.

Обличчя викрадача спотворила гримаса. Його пальці вчепилися в світлини, зібгали їх і жбурнули у Віка.

— Гаразд, хочеш корчити дурня? Про Сару Морган ти нічого не дізнаєшся.

Він подивився на камеру.

— Ви ніколи не дізнаєтеся, що я з нею зробив! Ідіть до біса!

Вік нахилився до нього над столом.

— А ми вже знаємо, Дженсоне. Ми все знаємо. Ти ж дав мені загадку Безсмертної партії, щоб я її розгадав? Пожертва білої тури на d6… Misdirection… Дехто привертає увагу до себе і жертвує собою, щоб не загарбали їхніх приятелів, еге? Ото почуття дружби!

Дженсон пожирав його очима, на шиї набрякли вени. Він пропав, Вік це відчував. Показав на камери.

— Там тільки співробітники поліції. Батьків Сари Морган там нема, адже вони дізналися, що сталося з їхньою донькою. Через чотири нескінченні роки. Це складно, не приховую, але тепер вони зможуть носити траур.

Вадим підійшов з лівого боку.

— Ти не вбив жодної із цих дівчат, ти тільки прислуга, якій доручили їх викрадати. Ти обмежувався тим, що вказував розташування місцин, де твій друзяка Дельп’єр закопував їх.

Вадим кивнув Вікові, який посунув копії листів на середину столу і наблизив своє обличчя впритул до лиця в’язня.

— Авжеж, ми знаємо, що Дельп’єрові послання по­трап­ляли тобі у листах «фанаток». Із координатами тіл, які ти нам увесь час передавав. Ти достатньо знущався з нас, але тепер цьому кінець.

Дженсон стиснув кулаки на столі. Він сапав, мов бугай. Вадим не відпускав його й на мить.

— Ми зловили тебе. Зловили і Дельп’єра. Нам бракує тільки третього, того, хто вами керував, Моріарті. І ти нам скажеш, хто він.

Убивця витерпів той удар. Вік теж підвівся.

— Я прийняв твій виклик, розв’язав проблему. Я заслужив дізнатися, під яким іменем він зараз. Скажи, щоб покінчити із цим.

На обличчі злочинця була тільки ненависть і лють.

— Та ви всі гребетеся в лайні!

Вадим обійшов стіл і пошукав у справі. Ляснув по столу роботом-портретом Люка Тома, коли той ще був дитиною.

— Люк Тома, він же твій друзяка Моріарті, це тобі про щось нагадує? Ви втрьох в одній кімнаті інтернату «Чорні скелі». Трохи незвичні уроки фізкультури… Кевін Кернінг, що змушував вас робити йому мінети, тебе й Дельп’єра. Хто був кращий? Ти, еге ж? Ти завжди любив виділятися.

— Стули пельку, чорт забирай!

— Хочеш, щоб ми розповіли це в пресі? Справжню історію Енді Дженсона, малого товстунця, що смоктав прутня? Фальшивого серійного убивцю, який ніколи нікого не вбивав і був тільки рабом того, хто відтяв член кривдникові-вчителю, хоч і молодший був?

Дженсон зірвався з місця і спробував кинутись на Вадима, та його стримав ланцюг. Вадим і пальцем не ворухнув. Він дивився в’язневі у вічі.

— Скажи нам, інакше — слово даємо — розкажемо все пресі. І зробимо так, що всі твої приятелі у в’язниці дізнаються, що ти полюбляєш брати за щоку. Ми можемо так зіпсувати тобі життя, що ти уявити не можеш. Хто такий Моріарті? Який він із себе? Де він живе? Куди ти привозив дівчат, яких викрадав? Хто використовував і катував їх? Ти? Моріарті? Хтось інший? Нам треба, щоб ти детально все розповів. Ім’я. Дай нам ім’я. Ми приймали твої виклики, трясця! Ти винен нам.

Енді Дженсон зіщулився на стільці, простягнувши руки перед собою.

— Приймали виклики? Нічого ви не відгадали. Головного ви не знайшли. Шкода.

Дженсон прибрав свого зверхнього вигляду, напустив на обличчя тієї кривої посмішки, за яку завжди кортіло затопити йому в пику. Вік зберігав незворушність.

— А чого нам бракує? Ти нещодавно казав нам про математичні рівняння. Що ти мав на увазі?

Злочинець мовчав, тепер він уже був непорушний. Марно Вадим шарпав його, тряс, пів години кричав йому на вухо, ніщо не діяло. Вони збагнули: це кінець, Вояжер вирішив мовчати.

Коли вони виходили з камери, услід їм пролунав його голос.

— Ви думаєте, що взуваєте Моріарті, а насправді це він вас узуває.

Відтак він знову понурив голову і замовк. Цього разу остаточно.