Незавершений рукопис

27

Максим Пер мешкав поблизу морського шпиталю — у тій місцині, де знімали фільм «Скафандр і метелик»,— у блакитно-білому будинку, оздобленому в рибальському стилі, в глухому закуті, куди ніколи не зазирало сонце. Він досі викладав в одній із початкових шкіл, де й сама Леана працювала понад десять років. Він запросив її ввійти, замкнув двері на два оберти ключа і провів до кабінету, де неможливо було розвернутися, стільки там було книжок, матеріалів з інформатики і DVD, вони захаращували все довкруги.

— Кави? Хочеш трохи збадьоритися? Таке враження, ніби з тобою щось негаразд.

— Все добре. Пізно, я зморена, і як по правді, я мало спала останніми днями.

Він поставив стілець перед Жуліановим комп’ютером, посадив Леану й сам умостився коло неї, тримаючи в зубах недопалок.

— Що ж… Усе з ноутбука було методично видалено: файли cookie, історія вебперегляду, електронні листи, аудіо­файли, фотографії. Складалося враження, наче переді мною майже новий комп’ютер.

— Комп’ютер, що втратив пам’ять — як і Жуліан. Усі його папери зникли. Таке враження, ніби він чи, може, злодій хотіли геть знищити його минуле.

— Атож. Але так само, як і з пам’яттю, твердий диск неможливо стерти, поки його не відформатуєш; більшість даних залишається в системі. І поки не встановиш нових програм, поки не заповниш диск гігабайтами фільмів, ще можна сподіватися, що частину даних відновиш.

— Ти казав про шапочку. Що ти знайшов?

— Перш ніж дійдемо до нього, маю що тобі показати.

Він зацокотів клавішами.

— Спершу соціальні мережі. Ти знаєш, що Жуліан створював групи підтримки, де регулярно публікував Сарині фото?

— Так, так, я завжди була проти. Він просив користувачів поширювати інформацію, говорити скрізь про це, друкувати листівки і контактувати з ним через приватні повідомлення, якщо вони мають чим допомогти. Інстаграм, твіттер, фейсбук… Жуліан мав облікові записи скрізь, і в нього були тисячі підписників. Звісно, я теж… щоб стежити за тим, що він там робив. Люди стежили за його пошуками, за його настроями, хоч він і не публікував багато останнім часом… Він не розумів, що люди цікавляться ним як вуаєристи. Це був наче серіал про батька родини, у якого зносить дах. Просто жалюгідне видовище.

— Я теж так гадав. Але… здається, твій чоловік мав рацію, коли вперто наполягав на своєму і вірив у допомогу людей.

Він клацнув кілька разів, вивів на екран папку з довжелезним іменем, яке неможливо було прочитати.

— Моя програма відновлення даних створила цю пап­ку. Не буду тебе навантажувати технічними тонкощами. Словом, я переглянув останні видалені електронні листи. Нічого корисного. Жуліан не так багато працював за ноутбуком і мало з ким листувався, тож у пошті була тільки реклама та спам. Потім я спробував відвідати його групи підтримки, але побачив, що вони недоступні. Твій чоловік їх усі видалив, причому не пізніше, ніж два дні тому.

Леана наділа окуляри.

— Коли конкретно?

— У вівторок, близько дванадцятої години. Усі дані в ноутбуці було стерто одним махом.

Леана спробувала відновити хронологію подій.

— У ніч із понеділка на вівторок о першій годині ночі Жуліанові зателефонували з охоронної фірми, оскільки в будинку спрацювала сигналізація. Він був п’яний і не міг згадати код. Ти кажеш мені, що десь опівдні того ж таки вівторка він закрив облікові записи в соцмережах і стер усю інформацію в комп’ютері. Потім, о вісімнадцятій годині, згідно з програмою здоров’я в його телефоні, він подався до дамби, щоб пройти п’ять кілометрів. Його знайшли непритомного за годину, на нього напали неподалік від маяка…

Вона спробувала відігнати нестерпне видовище закривавленого обличчя Грегорі Джордано і почала думати вголос, підперши підборіддя кулаком.

— Ти закриваєш облікові записи, стираєш дані в ком­п’ютері, забуваєш код і замінюєш його іншим, наче це терміново,— і після цього спокійно йдеш погуляти?

— Може, він когось боявся?

— Якби він боявся, то не пішов би гуляти в темряві з тією клятою програмою, яка рахує кроки! Він зачинився б або, не знаю, втік би на автомобілі! Але піти гуляти? Не розумію я, щось нелогічне є в його поведінці.

Леана думала про Джордано. Можливо, подихавши свіжим повітрям, Жуліан хотів вирішити, що робити з поліціянтом, якого він тримав у форті в полоні? Але до чого тоді та програма моніторингу здоров’я? Вона повернулася до причини своєї присутності в давнього колеги.

— Ти казав мені про Сарину шапочку.

Він поважно кивнув.

— Авжеж. Але спершу іще про одне. Мені пощастило знайти це в історії вебперегляду. Прикро казати тобі про це, але…

— Кажи.

— Твій чоловік заходив на вельми своєрідний сайт — «Чорний донжон». Це приватний клуб, вочевидь, для обраних, розташований у третьому окрузі Ліона.

Він зайшов на сайт.

— Тут мало інформації, але, як я зрозумів із того, що вдалося знайти, це клуб екстремальних практик: садомазо, тематичні вечірки… Деякі джерела свідчать про те, що розваги заходять надто далеко: підвішування на гачках та інші моторошні ігри…

Леана зморщила носа. Ліон… Місто, де працював Джордано. Чому Жуліан заходив на цей сайт? Невже цей ув’язнений поліціянт порадив йому?

— Ти можеш сказати мені більше? Невже немає ні імен, ні контактів, які могли б дати змогу збагнути, що він шукав?

— Нічогісінько. Мені шкода.

Він замовк і закрив вікно на екрані.

— Знаю, це не дуже тобі стане в пригоді, але я мав тобі сказати.

— Ти правильно зробив.

— Перейдімо тепер до шапочки. Я відновив видалену фотографію, яка могла спричинитися до всього, що сталося. Тримайся, це дуже тривожно. Я відновив видалене фото, яке, можливо, є початком усього, що сталося. Зберися на дусі, це неабияк схвилює.

Максим клацнув на файлі, й фото розгорнулося на весь екран. Відсканована газетна чи журнальна стаття. Кольорова світлина займала половину шпальти. На чотиристаметровій біговій доріжці стадіону стояв гурт молоді, всім було не більше двадцяти років. Руки їхні були зведені вгору. Обличчя однієї дівчини було обведене червоним фломастером. Її темні коси вибивалися з-під синьо-­зеленої шапочки з помпоном.

Максим збільшив зображення і серйозно подивився на Леану.

— Схожа на Сарину шапочку, еге ж?

Леана нахилилася до екрана, глянула на обличчя, сподіваючись, що… Але, звісно, то не Сара, хоч в обличчі щось було схоже. Дівчина була нижча зростом. У статті йшлося про телемарафон і молодих спортсменів із Макона, які бігли впродовж двадцяти чотирьох годин, щоб переказати зібрані гроші асоціації «Дороги надії». Вона відкинулася на стільці.

— Помпон, кольори… Сарина шапочка унікальна, то ручна робота. Авжеж, це вона.

— У такому разі, що робить Сарина шапочка на голові цієї дівчини через чотири роки?

Максим видрукував світлину на принтері й подав ­Леані.

— Стаття з ілюстрованого часопису міста Макон, побачила світ два тижні тому. Можливо, хтось із користувачів, що стежать за твоїм чоловіком у соціальних мережах, прочитав її випадково і впізнав шапочку, яку Сара носила того вечора, коли зникла, відсканував і надіслав фото приватним повідомленням?

Леана дивилася на усміхнене обличчя. Хто була ця дів­чина? Тепер вона краще розуміла, звідки взялася та чорна волосина в шапочці, яку знайшов Колен. Імовірно, це фото стало поштовхом до подальших подій: викрадення Джордано, напад на Жуліана…

Вона почувалася дедалі гірше, терзали сумніви, її кидало з боку в бік, наче пляшку в морі.

— Більше нічого нема?

— Це вже чимало, хіба ні?

Леана згорнула аркуш і поклала його до кишені. Максим вимкнув ноутбук і глянув Леані у вічі.

— Ця шапочка, може, нічого й не означає. Ми знаємо, що Дженсон винен. Урешті-решт він покаже, де закопав Сару. Ось до цього тобі й треба готуватися, а не плекати марні надії. Минуло чотири роки все-таки…

Леана підвелася.

— Що ти зробив би на моєму місці?

— Ох, не знаю… З певністю можна сказати, що, побачивши цю світлину, Жуліан поїхав до цієї дівчини. Він знав, із якого вона міста, знав назву асоціації, дату виходу статті, то її легко було знайти. Я сам легко знайшов…

Він простягнув їй папірець, де було написано: «Роксана Браке, 17 років, вулиця Піє, 8-біс, Макон». Леана витріщила очі.

— Це було не складно, номер телефону асоціації є в інтернеті. Один дзвінок — і ось результат. Менеджер не пам’ятав про ще один дзвінок щодо Роксани, але Жуліан, мабуть, ходив до мерії або ще кудись, щоб дістати координати цієї дівчини. Але з певністю можна сказати, що він ходив. Що сталося потім? Той клуб, «Чорний донжон», мало що зрозумієш, як не знаєш, що шукати. На твого чоловіка напали, Леано, він, мабуть, влип у халепу через це фото або через свої пошуки… На твоєму місці я пішов би завтра до поліції, нехай вони допитають ту дівчину, вона таки напевне дасть чітку відповідь, й ти побачиш, що це не має нічого спільного зі зникненням Сари.

Він подав їй ноутбук і всміхнувся.

— Добре, що ти в цих краях, хоч і не за найкращих обставин. Я прочитав твою останню книжку, знаєш? Вона страшна, але чудова. Весь час розповідаю про неї в школі.

— Дякую, Максиме. За все. Хочу попросити тебе про останню послугу…

— Так, слухаю.

Вона взяла у нього з рук той папірець.

— Не кажи про це нікому. Ні про мій візит, ні про те, що ти виявив. Ти не бачив Жуліанового ноутбука, не чув про Роксану Браке. Це дуже важливо.

Він примружив очі й кілька секунд мовчав.

— То ти не підеш до поліції, еге?

— Я можу розраховувати на тебе?

— Я готовий тобі допомогти. Не вагайся звертатися, коли буду потрібен. Але благаю: будь обережна.

Леана ще раз подякувала йому і вийшла надвір, де стояв її автомобіль. Час минув, наближалася північ. Накочувався приплив, величезна чорна щелепа, що все поглинала на своєму шляху. Нижню частину валів фортеці вже почало затоплювати. Скелі поміж берегом і вхідною брамою будуть під водою, коли вона приїде. Сьогодні вже пізно.

Леана глянула на папірець з іменем та адресою. Вона схопилася за надію завтра отримати відповіді на свої запитання, аби змиритися з фактом, що Джордано, хоч винен, хоч не винен, пробуде ще одну ніч у пеклі.