Незавершений рукопис

43

Леана зателефонувала до кабінету психіатра Джона Бартоломеуса з таксофону в лікарні. Слухавку взяла секретарка. Так, лікар працює сьогодні до вісімнадцятої години, ні, сьогодні неможливо зустрітися з ним удень. Леана все-таки вирушила в дорогу: вона будь-що повинна була поговорити з лікарем.

Вона прибула до Реймса о 12:45, здавалося, наче кожен кілометр відбився на її обличчі. Леана вже не витримувала. Не йшлося вже про день чи ніч, голод чи спрагу, йшло­ся про виживання, під очима в неї були два темні кола. Мати, яка готова на все, аби лиш віднайти свою доньку, як і Жуліан упродовж цих чотирьох нескінченних літ. Тепер вона прийшла йому на зміну.

Леана припаркувалася неподалік від кабінету психіатра, на тій вулиці не було ні світлофора, ані знаку «стоп», тут можна було рвонути з місця і непоміченою зникнути за поворотом кроків за сто звідти.

Вона відчувала: вийшовши з кабінету, треба буде тікати. І швидко.

З-під берета не вибивалася жодна волосина. Вбрана в одяг, що приховував частину її обличчя, на руках вовняні рукавички, вона подзвонила у двері офісу, розташованого між двома багатоповерховими будинками. У закладі із широкими непрозорими вікнами, згідно з табличкою на цегляній стіні, приймали чотири фахівці з дитячої психології. Пролунав сигнал, вона ввійшла і побачила секретарку, що сиділа на рецепції.

— Я хотіла б поговорити з лікарем Бартоломеусом.

— Його кабінет замкнений із тринадцятої до п’ятна­дцятої години, це вказано біля входу. Лікар пішов на обід. Вам призначено зустріч?

Леана вийшла, ледве чутно подякувавши. Стала напроти, у під’їзді одного з будинків і ще раз глянула на фото Бартоломеуса, яке знайшла в інтернеті. Років п’ятдесят, окуляри в оправі пляшкового кольору, обличчя, мов суха колода. Фізіономія людини, яка береже професійні таємниці.

Треба вбити дві години. Вона пішла взяти книжку Мішеля Іствуда в автомобілі й, повернувшись на свій спостережний пункт, притулилася спиною до стіни і почала читати від самого початку. Ув’язнений письменник, детективний роман, короткі розділи… Кожна сторінка приголомшувала її. Звичайно, це відрізняється від «Незакінченого рукопису», але…

Леана відчула сильне занепокоєння, і що дужче вона занурювалася в читання, то чіткіше усвідомлювала, що Памела применшила масштаби катастрофи або ж не оцінила їх адекватно. Леана приховала в романі загадки, про які нікому не казала. Зокрема, неодноразово вставляла цифру 2, підкреслювала паліндромами, що символізували віддзеркалення, подвійність: Laval, Noyon, ABBA… Іст­вуд використовував той самий метод. Точніше, це вона повторила те, що зробив Іствуд. Слово звідси, ідея звідти. Тепер це впадало їй в око. Писала вона спонтанно, певна, що всі ідеї породжені її сірою речовиною, не намагалася обікрасти когось задля власної вигоди.

Плагіат… Її аж занудило. Що сталося з її пам’яттю? Чому завдяки явищу криптомнезії вона забула цю книжку? «Цей псевдонім — покара? Намагання нічого не забути?» — допитувався Джордано. А що не забути? Леана подумала про те повторюване видіння, яке супроводжувало її протягом значної частини її життя — руку Анаеля, що тягнулася до її горла — про похмуру чорноту свого письма, про саму причину її потреби писати. Усупереч тому, що розповідала вона журналістам, усе це повинно мати сенс.

Психіатр прийшов о 14:30, звільнивши її від мук. Він був убраний у чорне пальто, на голові темно-зелений капелюх. Леана поклала книжку до кишені, побігла і перепинила його.

— Лікарю Бартоломеусе? Я не заберу у вас багато часу. У рамках роботи, про яку розповім трішки згодом, я хотіла б отримати інформацію про судовий процес, до якого вас залучили як експерта. Це ненадовго.

Він здивовано глянув на неї, обійшов і попрямував до дверей, тримаючи руки в кишенях, замкнений, немов двері у в’язниці.

— Мені шкода, але так не робиться, я нікому не надаю такої інформації без спеціально сформульованого запиту…

Леана відгорнула полу.

— Такого запиту вам достатньо?

Він зупинився. Леана тримала в руці пістолет, націливши дуло крізь тканину свого пальта. Видно було, що під шапкою із чорної вовни її чоло вкрилося краплями поту. Щоб додати собі сміливості, вона думала про Сарину світлину.

— Одне слово, порух, і я не загаюся застосувати цю зброю. Зараз ми спокійно ввійдемо, спершу ви. Не робіть дурниць, і все буде гаразд.

Вона стала за ним. Він послухався. Голосом, якому намагався надати твердості, сказав секретарці, щоб його не турбували, і вони ввійшли до кабінету. Леана замкнула двері, не зводячи з нього погляду. Психіатр став за столом, трохи звівши догори руки, щоб видно було долоні.

— Послухайте, я…

— Я тут не задля того, щоб завдати вам шкоди. Дасте інформацію, яка мені потрібна, і я піду. І не кажіть мені про те, що це професійна таємниця.

— Я… я принаймні можу сісти?

Леана кивнула. Вона зважувала кожне слово, яке промовляла крізь шарф на обличчі. Треба було говорити якомога менше і зберігати анонімність. Наче втекла з психіатричної лікарні. У неї це добре виходило.

— Процес Джордано, Ліон, 2011 рік. Ви були в ньому експертом. Що можете розповісти про нього?

Психіатр стиснув губи.

— Нічого, я не…

— Лікарю!

Він глянув на ствол пістолета, що тремтів перед ним.

— Що ви хочете знати?

Леана кинула перед ним флешку.

— Все. Ви складаєте звіт про кожен процес, гадаю, зберігаєте все це в комп’ютері. Скопіюйте його на флешку. А потім поясніть.

Він глянув на флешку крізь скельця окулярів, узяв її і неохоче вставив у комп’ютер. Леана спостерігала за його діями, вона стояла позаду. Коли файл скопіювався, вона взяла флешку і сховала її до кишені.

— Чудово. Тепер я слухаю вас. Будьте точні, то мені не треба буде гортати все досьє.

Він мовчав, і вона притулила пістолет йому до потилиці.

— Востаннє прошу.

— Ну… процес Джордано відбувався за зачиненими дверима на прохання одного цивільного судді, тому що… тому що в ньому йшлося про акти насильства і варварство. Він не висвітлювався в засобах масової інформації, преса про нього не знала. То була вкрай делікатна справа, що могла дуже зашкодити французькій поліції.

«Насильство… Варварство…» Леана відчула, як душа її аж затремтіла. Вона схвильовано опустилася в крісло ліворуч від психіатра.

— Що зробив Грегорі Джордано?

— Ну… спершу треба з’ясувати контекст. Відділ, у якому працював Джордано, був найпекельніший серед усіх поліційних служб. Торгівля людьми, педофілія, рабство, жорстоке поводження — ось із чим щодня мали справу поліціянти… Вони… щодня мали справу з наймерзеннішим злом і насильством у його чистому вигляді, від пробудження до того часу, коли поринали в сон. Якщо взагалі могли заснути. Вони весь час були на межі, перетиналися з такими жахами, що їм важко було збагнути, де грань між добром і злом…

Намагаючись не робити різких рухів, психіатр скинув капелюх і поклав його перед собою. Закошланий чуб робив його схожим на розгублене опудало.

— Я пригадую той процес, ту… особливу обстановку, ці гнітючі засідання за зачиненими дверима… Грегорі Джордано був хороший поліціянт, цілеспрямований, він досягав результатів, розв’язав чимало важливих справ. Перші викривальні докази проти нього було зафіксовано ще років десять тому. Було доведено, що Джордано часто зловживав своїм статусом: отримував оральний секс, безоплатні послуги повій, запрошення на розпусні вечірки, а за це заплющував очі на деякі незаконні дії. За роки спілкування з низами суспільства він скористався результатами розслідувань, щоб створити маленьку адресну книгу. Знав кожну мережу, кожен тротуар, кожну заборонену місцину.

Великим і вказівним пальцями лікар помасажував очі, у яких почервоніли білки.

— Під час судового процесу було виявлено, що його патологічна хтивість посилилася 2008 року. Його сексуальні стосунки ставали дедалі жорстокішими, наче… наче в ньому сидів звір, який був на чатах і рвався на свободу, коли він опинявся сам із повіями ліонського передмістя. Водночас він вів нормальне життя з дружиною і донькою. Вони виходили на люди, мали друзів. Звісно, пані Джордано, хоч їхній шлюб і почав розпадатися, нітрохи не підо­зрювала про його діяльність, він бездоганно жив подвійним життям… Важко жити з поліціянтом, який працює в цих темних середовищах і нічого не розповідає…

Він спокійно і старанно протер скельця і надів окуляри.

— Становище Джордано похитнулося за рік, після того, як між Ліоном і Греноблем організували мережу з молодих дівчат зі сходу. То була пора, коли подружжя Джордано розлучалося, його дружина не могла вже терпіти його постійної відсутності, його мовчання. Вона домоглася, щоб дитина залишилася з нею, і це розлютило батька… Він уподобав одну юну повію під час останньої облави. Років вісімнадцяти, вона була розгублена, тендітна, перелякана, він…

Тримаючи пістолет на колінах, Леана уважно слухала.

— Джордано вчинив з нею те, що в стосунках за згодою ми назвали б садомазохістськими, але які в цьому контексті виявляються актами приниження, зґвалтування та тортур. Слідство виявило, що він полюбляв, щоб йому завдавали болю, але й сам його завдавав. Тривало це близько року і могло б тривати довше, якби Джордано не зловили на гарячому в гірському готелі під час операції, яку здійснювала поліція Шамбері, що працювала над викриттям мережі.

Леану мало не знудило. Джордано оминув ці жахи у своїй розповіді. Прикутий, недужий, він пошив її в дурні.

— А.. а вирок?

— До експертизи залучили трьох психіатрів. Ми повинні були скласти звіт про психічний стан Джордано, який від того дня, коли його затримали, зробив усе, щоб повірили, ніби він перебуває в глибокій депресії, ніби його страшенно вразило розлучення і травмувала робота в поліції, ніби він теж був жертвою. Так, він справді приймав антидепресанти, токсикологічні аналізи це показали. Проте чи справді була в нього депресія? Мої колеги вважали, що була, я — ні. Але, як водиться, більшість має рацію…

Він і досі носив у собі тягар тієї поразки. Це видно було з його висловів, із поглядів.

— Тим більше що жертва, попри все, чого він їй завдав, попри стан її тіла, підтверджений фотографіями, прикривала його, кажучи, що ті удари, опіки цигарками, різані рани завдали їй інші клієнти. Те дівча було тендітне, легко піддавалося впливу, лякливе. Воно боялося, хоч Джордано був за ґратами. Крім того, попри те, на чому його застукали поліціянти Шамбері, колеги Джордано відгукувалися про нього як про зразкового поліціянта. З огляду на ці докази він заробив три роки суворого режиму із забороною наближатися до дружини і дочки, поки не надасть доказів хорошої поведінки: здобуде стабільне становище, не матиме проблем із правосуддям…

— Ви кажете, що він не був у депресії. То… то що з ним було?

— Усе є в звіті.

— Я хочу почути це від вас.

На якусь мить він завмер, утупившись у порожнечу, потім обернувся до співрозмовниці.

— Як на мене, Джордано виявляв ознаки психопатії і збоченості, у психіатричному значенні цих термінів: прагнення володіти, насолоджуватися без обмежень і ви­користовувати іншу людину як заманеться. Погляд на жертву як на річ, відсутність емпатії, маніпулювання психікою, насильство, намагання завдати болю, усе в холодній манері і з повним самоконтролем. Фізичний профіль дівчат, що його цікавили, був завжди той самий, ті, що виходили за його межі, не цікавили його, вони для нього переставали існувати…

Леана відчула, як потилицею пробігли дрижаки від самої думки, що вона мала справу з таким чоловіком.

— Крім антидепресантів, в його організмі знайшли сліди кокаїну. Наркотик стимулював і не вступав у небезпечну взаємодію з тими медикаментами, які він уживав. Може, одним він намагався усунути ефекти іншого, цілком зберігаючи усю силу, весь свій сексуальний апетит. З огляду на докази, які я виклав у звіті, його, гадаю, слід було лікувати в психіатричній клініці. В’язниця нічого не вирішує для таких індивідів, як він.

— Гадаєте… він міг знову взятися за своє, вийшовши з ув’язнення?

Бартоломеус не відповів, що вже саме було відповіддю. Леана була приголомшена: Джордано збрехав. Звичайно, він побив сутенера, але не під час тієї операції, про яку казав. І не згадав про суд, в’язницю, тортури…

То перед нею був справжній збоченець? Негідник, що, попри стан, у якому перебував і свою драматичну ситуацію, й далі вів свою гру, контролював, маніпулював?

— Ще одне, пане лікарю… «Чорний донжон» — ви чули про таке?

Той поважно кивнув.

— Я забув про це сказати. Це клуб, куди вчащав Джор­дано. Розслідування виявило, що в той період, коли він тримав у своїх лабетах оту повію, упродовж багатьох місяців мав стосунки садомазохістського характеру з одною співробітницею «Чорного донжону». Містика, справжнє її ім’я Шарлотта Анрі. Понад двадцять років тому вона була незрівнянна акторка…

Телефон його задзеленчав, він повільно перевів його у мовчазний режим.

— Якщо пошукаєте про неї інформацію, то побачите, у чому полягало її мистецтво, ви… ви краще зрозумієте, що за обстановка була на тому процесі. Її примусово доставили на суд, щоб показати, до чого міг дійти Джордано у своїй сексуальній практиці. Але вона не втопила його, навпаки. Явно була на його боці.

Жуліан сюди, мабуть, не дістався. Він знайшов слід «Чорного донжону» в справах Джордано, але чи бачив десь таке псевдо — Містика? Можливо, його розслідування зайшло у глухий кут.

— І… і останнє, пане лікарю. Який був фізичний профіль дівчат, що його цікавили?

Він думав, дивлячись у стелю, потім глянув на Леану.

— Якщо я добре пам’ятаю, вродливі, стрункі, біляві, з великими блакитними очима.

Леану це так приголомшило, що вона не могла сформулювати жодної думки, все змішалося в її голові, вона вже не могла іти цим шляхом, зазнавати цієї напруги, цього стресу, цієї нестачі сну. Глянула на пістолет, на дуло пістолета, скероване на психіатра нею, Леаною Морган, і в неї виникло таке враження, ніби ця рука, ця долоня, що стискається довкола колодки пістолета, не належить їй. Вона випросталася, намагаючись не заточуватися і ступила крок назад.

— Ви… більше ніколи не побачите мене… Якщо…— вона заплющила очі, намагаючись знайти слова,— …якщо я дізнаюся, що ви зателефонували до поліції, то повернуся. Я… забудьте про мене.

Вона тримала його під прицілом, ідучи до дверей, сховала пістолет під полу і вийшла, навіть не глянувши на секретарку. Не побігла, але швидко попрямувала вулицею, звернула через двісті метрів, сіла за кермо і рвонула з місця на четвертій швидкості. Серце її калатало так потужно і швидко, наче вона бігла, поки геть не виснажилася.

Вони з Жуліаном тримали в ув’язненні чоловіка, який відбув у в’язниці, зокрема за тортури і насильство над вісімнадцятирічною дівчиною. Чоловіка, що практикував садомазохізм, що марив блакитноокими білявками на зразок Сари. Вона подумала про Роксану, про її коси, пофарбовані в чорний колір. Це та хитрість, до якої вдалася мати, щоб відвернути батькову хіть, щоб захистити свою дитину. Хоч він і став вільною людиною, хоч йому й дали змогу знову бачитися з Роксаною, Грегорі Джордано не погамував у собі хижака.

І вона подумала про шапку, про Сарину шапочку, яку Джордано надів на голову своїй доньці, згадала раптом, як дівчина сказала: «Батькові дуже подобається, коли я ношу її». І тоді вона побачила свою доньку, свою дорослу дів­чинку, свою дитину, в тій шапочці, з довгими косами, що каскадом струмують по плечах, уявила, як вона звивалася у снігу, як плакала, як простягала руки до Джордано, того Джордано, що вбив її в цьому глухому закуті Веркора, із цигаркою в зубах і з сірою іскрою в глибині очей.

А що, як Джордано прийшов із дочкою на місце свого злочину, щоб знову зазнати своїх брудних, збочених марень? Що, як він дивився на Роксану в тій шапочці, а бачив Сару?

Її пальці так стиснулися на кермі, що нігті врізалися в гуму. Цього разу більше ніяких збігів. Джордано був причетний, Леана тепер була в цьому твердо переконана. Він повинен заговорити.

Дорога на північ була нескінченна. Вона вже помітила, що кілька разів клюнула носом. Знайшла жувальну гумку у відділенні для рукавичок і почала швидко жувати, щоб не заснути. Погода мінялася, була не досить холодна, щоб пішов сніг, зате по лобовому склу почав шмагати дощ. Вона подумала, що тримає кермо, немов стерно корабля під час шторму.

Урешті, приблизно о пів на сьому, вона дісталася додому. Проїхала спершу Берк-Віль, потім Берк-Пляж, мертву, пустельну місцину, яку так шмагав дрібний холодний дощ, аж здавалося, ніби перебуваєш уже у відкритому морі. Ліворуч проникало крізь пітьму світло маяка, і в його жовтому промені видно було весь шал стихії. Здавалося, наче все місто накинулося на Леану, ув’язнило її.

Вона заїхала в підземний гараж «Натхненниці», щоб її не намочив дощ. Хотіла швидко перевдягнутися, перекусити і мчати до Амблетеза в таку погоду, коли нікуди їхати не хотілося. В будинку світилося.

Невже?..

Вона чимдуж піднялася сходами, що вели в коридор і побігла до вітальні.

Жуліан сидів на дивані, в руках у нього був фотоальбом.