Незавершений рукопис

8

Леана аж підскочила, коли відчула руку на своєму плечі. Отямилася від сну і закотила очі. Колен стояв біля неї, обличчя його було бліде і зморене. Жуліан спав праворуч від неї. Набридливі гудки апаратури, сині тіні в кімнаті, блискітки паморозі на шибах… Виходить, ця прикра історія з нападом — не черговий її нічний кошмар. Вона скривилася і потерла потилицю.

— Котра година?

— Сьома ранку.

Поліціянт підняв фотографію Сари, що валялася під ногами, і простягнув їй. Вона заснула з портретом дочки в руках. На затертому глянцевому фото усміхнена Сара, в спортивному костюмі й зелено-синій шапці з великим помпоном, натягнутій по самі очі, склала пальці літерою «V» — знак перемоги. То була світлина, яку дочка наді­слала в день свого зникнення. Останнє її селфі, саме його Жуліан взяв для макета й видрукував тисячі листівок. Леа­на з гіркими думками сховала фото в гаманець.

— Ходімо,— сказав Колен, кивнувши.— Я відвезу тебе на віллу. Хочу переконатися, що там усе гаразд і ти будеш у безпеці.

— Ні, я хочу залишитися з ним.

— Скоро його повезуть іще на обстеження, це триватиме кілька годин. Лікарі хочуть, щоб перед тим його не турбували, це важливо. Та й тобі треба трохи відпочити.

— Ні, я все-таки залишуся тут. Зачекаю біля рецепції.

Леана з сумом дивилася на чоловіка.

— Навіть не впізнав її… своєї доньки. Усе забув. Як можна забути таку трагедію? Трагедію, що… пронизує до глибини душі?

Вона ніжно поцілувала чоловіка в чоло. Леані було так шкода його, її охопила лють. Хто міг на нього напасти? І з якої причини?

Узяла один із запасних ключів, що лежали на тумбоч­ці, мовчки вийшла й приєдналася до поліціянта, який з усіх сил намагався її заспокоїти.

— Жуліан отримав важкий удар у потилицю, не мені тобі розказувати, що могло статися з пам’яттю. Принаймні він усвідомлює, хто він. Амнезія не тотальна.

— Авжеж, але це може тривати не один тиждень, можливо, навіть без видимих ознак на знімках діагностичної апаратури. Можливо навіть, що… певні епізоди життя до нього не повернуться. Що спогади будуть втрачені на­вічно.

— Лікарі завжди обережні й уникають надмірного оп­ти­мізму, сама знаєш.

— Мені дуже хотілося розказати йому про Сарину смерть, щоб справити ефект електрошоку. Жахливо бачити, що він мов порожня оболонка, він так боровся, не здавався. Що мені робити? Як змусити згадати когось про таку травматичну подію? Як пояснити йому, що зробив Дженсон із нашою дочкою? Це… це неможливо пояснити…

Колен кволо усміхнувся.

— Не за найкращих обставин повернулася ти сюди, але буде добре, якщо ти побудеш трохи у спокійній обстановці, далеко від гамору. Відпочивай усе-таки час від часу і дозволь лікарям виконувати свою роботу, гаразд? Жуліан одужає, пам’ять відновиться, і все стане, як було до того. Він тут, а ти в Парижі. А що, нормально.

У його голосі почулася гіркота. Поки Жуліана обстежували, Колен був поруч із нею. Коли до них вийшов лікар, нічого нового Леана не дізналася. Тепер треба було проаналізувати результати і, зокрема, дати Жуліанові відпочити. Коли лікар пішов, Колен помахав ключами від автомобіля.

— Я супроводжуватиму тебе. Їдь обережно, вітер розвіяв імлу і дме добряче.

Умостившись у салоні автомобіля, Леана відчула жах­ливу порожнечу. В її чоловіка амнезія, він нічого не па­м’ятає. Вона знала механізми пам’яті, шість років тому написала роман про героїню з амнезією, на яку напали та зґвалтували. Ретроградна амнезія була наслідком фізичних чи психологічних травм. Їздити на велосипеді, ходити, проказувати таблицю множення чи імена президентів республіки можна було завиграшки, але згадувати події особистого життя неможливо. Жуліан не пам’ятав її, хоч вони жили разом уже двадцять років. У його очах вона не помітила навіть натяку на впізнавання, вони скидалися на дві холодні вуглинки. Якби вона була в білому халаті, він подумав би, що вона одна з медперсоналу.

Незнайомка.

Ця думка була нестерпна для неї. Наскільки постраждала пам’ять її чоловіка? Що буде, коли він дізнається про лихо, яке сталося з їхньою донькою? Відчує якісь емоції чи залишиться байдужим, наче йому сповістили про візит посла Патагонії до Франції?

Горло їй здавило, коли вона побачила контури маяка за лобовим склом і під колесами розпочалася вибоїста дорога до вілли. Берк скидався на організм, що зазнає мутації, на небезпечного звіра з фантастичної казки. Леа­на відчула щось гірше, ніж просто страх. Усе в неї всереди­ні скрутилося в тугий кім’ях. Так бувало щоразу, коли вона бачила, як маяк освітлює променем темний берег, аж від трейлерів падають тіні, і їй здавалося, ніби вона бачить, як у скелях ворушаться якісь примари. Видавалося, ніби це місто — якийсь паразит, що виріс у її череві й відклав там свої мерзенні яйця. Вона знову побачила чорну руку Анаеля Мірора, що піднімалася з глибини горла, і її занудило.

По асфальту зміївся пісок, довкола вибоїн закручувалися вихори, дюни обступали її, наче хотіли поховати, задушити. Пісок і пісок, наче з глибин самісінького пекла. Леана подивилася в дзеркало, аби упевнитися, що Колен таки їде за нею. Найближчий сусід жив за триста метрів, і можна було кричати, скільки влізе, однак ніхто тебе не почує.

Дорога скінчилася в глухому куті перед «Натхненницею». Жуліан не поставив джип у гараж, це було щось незвичне, адже він був просто-таки схиблений на порядку.

Леана зупинилася позаду того автомобіля і вийшла надвір, загорнувшись у пальто. Колен зробив те саме й допоміг їй дістати багаж, згорбившись під поривами вітру. Вітер жбурляв уламки мушель, дрібні камінці, усе, що ерозія плюндрувала упродовж цілих століть, воно періщило по віконницях, наче град. Із відкритого моря тягло насиченим духом солі й водоростей, відгомони гуркоту бурунів упліталися у природний звук припливу в бухті Оті. Звуки, запахи… Леана вже відчувала, як її охоплюють погані спогади, тож швидко піднялася східцями з тикового дерева і вставила ключ у замок, але той не піддавався.

— А нехай йому! Здається, він замінив замок.

— Мабуть, через те пограбування.

— Я взяла ключ на тумбочці. Зараз спробую.

Вона понишпорила в кишені, похукала на закляклі пальці й уставила ще один ключ: цей підійшов. Коли вона відкрила замок, пролунало п’ять звукових сигналів, потім гучна сирена, від якої мало не лопнули барабанні перетинки. Затуливши вуха руками, Леана побачила білу панель із кнопками. На екрані світився напис, що вимагав увести код. Вона спробувала чотири чи п’ять разів підібрати код, але марно, тож їй довелося вийти. Звук сирени був такий потужний, що залишатися всередині було неможливо.

Вони сіли до Коленового автомобіля, той саме закінчував телефонну розмову.

— Я подзвонив за номером, що був на панелі. Співробітник охоронної фірми вже знає, що сигналізація спрацювала, і буде тут за десять хвилин.

Колен завів двигун, щоб увімкнулося опалення.

— Що ж до слідства, ми отримали від оператора звіт про телефонні дзвінки твого чоловіка за останні три­дцять днів. Нічого цікавого, але був один дивний дзвінок останньої п’ятниці. Жуліан телефонував психіатрові у Реймс, і видалив той дзвінок зі списку вихідних викликів, тож спершу ми про нього не знали.

— Психіатрові? У Реймс?

— Так. Я телефонував йому, лікаря звати Джон Бартоломеус. Він сказав, що нічого не знає: Жуліан хотів зустрітися з ним сьогодні вранці. Але не прийшов, що цілком зрозуміло…

— Жуліан хотів проконсультуватися з психіатром? А чо­го так далеко?

— Та певно ж, з огляду на віддаль, я сумніваюся, що твій чоловік просив про сеанс через проблеми з психікою. Але Бартоломеус також і судовий експерт-психіатр. Він їздить Францією, коли це необхідно. Я запитав, чи не залучили його до справи Дженсона, але ні. Утім, можливо, треба копати у цьому напрямку, я займуся.

Сигналізація вила і вила. Леана подумала собі, навіщо вона здалася б: її ніхто не чув, і за десять хвилин можна було винести з будинку всі речі. Урешті приїхав чоловік із охоронної фірми. Колен показав посвідчення поліціянта, Леана запевнила, що вона власниця вілли, показала на підтвердження своїх слів документи і пояснила, що її чоловік відсутній, не вдаючись у подробиці. Технік не доскіпувався, і менш ніж за хвилину поклав край тому завиванню. Леана з Коленом змогли увійти до будинку. Вона обтрусила одяг від піску.

— Відколи тут стоїть сигналізація?

— Техніки нашої фірми встановили її близько двох місяців тому після пограбування. Найдорожча система на ринку. Усі вікна і двері оснащені датчиками, досередини неможливо потрапити, щоб не спрацювала сигналізація. Я дам вам новий код активації та деактивації: 2882.

Леана занотувала інформацію в телефоні.

— А навіщо новий код? Ви повинні його міняти щоразу, як спрацює сигналізація?

— Ні, це на прохання месьє Моргана, після того, що сталося минулої ночі.

— А що сталося вчора вночі?

— Спрацювала сигналізація… десь о першій годині ночі. Я одразу ж зателефонував на мобільник месьє Моргана. Він сказав, що сирена залунала, коли він увійшов. Я попросив його назвати своє ім’я і пароль, як того вимагають правила, але він не міг згадати ні коду, ні пароля. У нього був такий вигляд… ніби він хильнув.

— То він пив?

— Еге ж, і чималенько. Тоді я подався туди, щоб упевнитися, чи все гаразд.

Насупившись, Колен дістав блокнот. Леана знай потирала плечі. Попри спеку в домі вона ніяк не могла зігрітися, дивні події нагромаджувалися швидше, ніж у її трилерах.

— І що? Ніяких серйозних проблем?

— Ні. Видно було, що месьє Морган повернувся з бару в Берку. Вікна і двері були цілі, я оглянув систему, вона не хибила. Месьє Морган попросив, щоб я змінив код, і назвав мені нові цифри — 2882. Він насилу підписав папір, і я поїхав. Хочете, щоб я перевірив дім?

— Та ні, все гаразд.

Попросивши поставити підпис на протоколі, технік пояснив Леані, як діє система. Коли він сів до автомобіля, романістка підбігла до нього і запитала:

— А який пароль він повинен був дати вам по телефону?

— «ДоняСара». Цей пароль чинний, і ви повинні на­звати його, якщо виникнуть проблеми.

Коли він поїхав, Леана роззирнулася довкруги, примруживши очі. Пісок мерехтів, його гнало з дюн, ніби золотий пил, який здмухував велетень. Вона повернулася в дім і замкнула двері на два оберти ключа.

Колен тим часом оглянув приміщення першого поверху.

— Скрізь порядок. Можеш поставити автомобілі в гараж, якщо хочеш завтра кудись поїхати. Ох і зараза цей пісок! Він тут скрізь, і якби я мав кошти, то ніколи не придбав би твоєї вілли.

— «Натхненниця» і так не продається. Я зараз гляну в холодильник. Там неодмінно знайдеться піца. Ти не проти?

— Було б чудово.

Кімнати видалися надто великими, надто порожніми порівняно з її квартирою. Тонкі штрихи вказували на Жуліанову присутність: піджак, залишений на кріслі, пара черевиків на килимі, його DVD з танцівницею фламенко, підписані «Сара Барас», що купою лежали на столі. Але ніякого безладу, ніякого хаосу, як могла вона очікувати. Вона усвідомила, наскільки «Натхненниця» — вілла, яка все їй дала і все забрала,— відтепер стала для неї чужа.

Вона розігріла піцу в мікрохвильовій печі й понесла Коленові. Той читав інструкцію до системи охорони і натискав кнопки. Леана простягнула йому тарілку.

— Залиш, потім розберуся.

— Я хочу переконатися, що ти в безпеці.

— Не переймайся… Замки поміняли, та ще є ця пекельна сирена, що налякає навіть глухого.

Їли вони мовчки, і це було добре. Леана повернулася додому, в цю невеличку віллу, якої вона більше не може любити.

— Дякую, Колене. За все.

— Та немає за що. Знаєш, щойно пішов у відпустку і вже почав нудьгувати.

— О, то ти…

— Усе гаразд, я поїду до батьків не раніше тридцятого, на Новий рік. Уже думав, що робитиму всі ці дні. Нападник не повинен уникнути покарання.

Леана усміхнулася йому. Треба бути сліпим, аби не помітити, що Колін закоханий у неї відтоді, як з’явився в їхньому житті, коли зникла Сара. Леана тоді не вставала з ліжка, вона поринула в пітьму, справжнісіньку пітьму відчаю. Потім побачила смуток у його очах, коли заявила, що вирушає до Парижу і ніколи не повернеться в цей дім. У столиці вона зникла ad vitam æternam{1}. У Берку вона тримала Жуліана за руку, але була тут, досяжна бодай у мріях.

Леана хотіла покласти край тому легенькому зніяковінню, що охопило їх обох. Вона пішла до бібліотеки — ряду ніш, висічених у камені в кінці вітальні. Ліворуч із великого вікна за доброї погоди, коли визирало сонце, видно було частину бухти, сіре й мерехтливе море. Леана натиснула кнопку, яка опустила всі віконниці, й подивилась на полиці.

— Я зберігаю по чотири примірники всіх своїх романів. А тут лишилося по три. Мабуть, Жуліан мав рацію, хтось тут побував.

Колен узяв світлину в рамці, що стояла коло бібліотеки. На ній був Жуліан у рибальському, жовтому плащі й гумових чоботях, зайнятий збором мідій.

— Може, то Жуліан десь їх поклав? Хотів перечитати твої книжки?

— Стався напад, Колене, кояться дивні речі. Жуліан застосовував фразу «ДоняСара» скрізь, у своєму комп’ютері, в інтернеті в облікових записах… Як міг він забути її навіть напідпитку, адже так він прозивав нашу доньку! І чому він не міг згадати код системи сигналізації?

— Алкоголь — поганий порадник. Гадаю, ти не усвідомлюєш, наскільки Жуліан деградував.

Він поставив світлину на місце і подивився на годинник.

— Уже третя година… Буду збиратися. З учорашнього дня я на ногах, у мого кота немає чого їсти, а коли він голодний, то робить шкоду. Мабуть, це напади ревнощів чи вже й не знаю чого, треба запитати у ветеринара.

Він узяв ключі від джипа на столі.

— Спершу поставимо автомобілі.

Леана спустилася східцями в підвал і опинилася перед дверима гаража. Колен уже заїхав Жуліановим джипом і поставив його біля велосипедів. Леана сіла за кермо ­своєї маленької автівки. Коли обидві машини були в гаражі, вона замкнула двері. Піднявшись східцями нагору, вона озирнулася. Колена позаду не було.

— Колене?

Відповіді не було. Вона опустилася на сходинку.

— Колене?

— Я тут… я… Ось глянь. Я дещо знайшов.

Голос його був серйозний. Леана відчула, як її охоп­лює хвилювання. Що іще хоче він їй повідомити? Про яку нову химерію? Вона побачила над відчиненим багажником джипа його розпатлану, трохи рідкувату чуприну.

— Я хотів зазирнути в багажник про всяк випадок…

Романістка підійшла ближче — й затулила обличчя руками. Вона побачила кілька незграбних літер, написаних на внутрішній металевій поверхні багажника, довкола подряпин нігтями. Хтось шкрябав там, хтось будь-що намагався вилізти звідти.

Криваві літери утворювали слово, яке приголомшило Леану, немов удар кувалдою.

«ЖИВА».