Незавершений рукопис

42

Криміналісти, що прибули під вечір на чолі з Аленом Манзато, вирішили зосередитися на підвалі. Повбиравши комбінезони, бахіли, шапочки і відгородивши територію стрічкою, група з трьох осіб почала вивчати кожен сантиметр кімнати, яка напевно була місцем злочину, де вбили дівчину з багажника і, можливо, ще кількох людей.

За дві години після приїзду поліціянтів господар вілли Александр Маттіолі досі переживав шок. Він розмовляв із Манжматеном, сидячи на дивані й заховавши долоні поміж колінами, погляд його був порожній. Як же святкувати завтра Новий рік із двадцятьма гостями, коли тут убили жінку, навіть кількох? Як спати в домі, де сталося одне, а то й кілька вбивств? Як мешкати далі тут?

Вік, Вадим і Манзато стояли в дверях однієї з кімнат на другому поверсі. Вадим робив своїм телефоном знімки. Двоє інших колег, що прибули з начальником, ходили від будинку до будинку в містечку за кілометр звідси: чи не бачили й чи не чули жителі чогось останніми днями? Вадим пояснив.

— За словами Маттіолі, під час минулого тижня використовувалася тільки ця кімната. Інші були в бездоганному стані. Приїхавши сьогодні вранці, він знайшов постіль із цього ліжка в пральній машині. Ще вогку, бо лежала в барабані. Вочевидь, винаймач був сам, без дружини і дочки, як зазначено в резервуванні.

Ален Манзато жував гумку із закритим ротом. Кістки його щелеп змушували рухатися скроні, від чого він мав вигляд в’язничного наглядача. Втрутився Вік.

— Маттіолі не бачив ні Поля Мішаляка, ні П’єретти Маврот, ні Патриції Мюет, що відповідає образу Моріарті, змальованому Конан Дойлем: ніхто не знає, який він на вигляд, ніхто не може його описати. Щоразу профіль створюється для одної мети, фото, вочевидь, запозичує­ться з інтернету, оплата анонімна. Шале завжди залишають у бездоганному стані.

Манзато вийшов у коридор і зупинився перед панорамним вікном, краєвидом, який складався з тіней впереміш із місячним світлом.

— Може, ми дізнаємося, кого вбили в підвалі минулого тижня. Вже надійшли результати аналізу ДНК жертви без обличчя, яку знайшли в багажнику. Саме шукають збіг у національній базі ДНК. З хвилини на хвилину чекаю дзвінка, сподіваючись, що жертву ідентифікують. Що ж до ДНК фрагментів шкіри з «моделі», знайденої в Дельп’єровому підвалі, то аналізи повинні днями надійти.

Він обернувся до своїх людей.

— Що ж, здається, картина трішки прояснюється. Хоч ми і не знаємо, де той Дельп’єр ховав тіла, все ж таки тепер нам відомо, звідки він їх вивозив: з підвалу цього шале, в понеділок, тобто за два дні після початку оренди.

Вік почав ходити туди й сюди коло панорамного вікна.

— Якщо ми відтворимо імовірну картину, то що це нам дасть? Дельп’єр, він же Доктор Ватсон, готується вбити Аполліну, молоду сліпу дівчинку, о шістнадцятій годині в понеділок. Повідомлення від «Моріарті» приходить на його телефон, той вимагає, щоб він негайно зв’язався з ним у даркнеті. Дельп’єр заходить на секретний сайт, де сесія залишається відкрита, що дає нам змогу ввійти до системи. На тій сторінці ми знаходимо адресу цього шале, яку лишив Моріарті… Треба забрати «посилку». Дельп’єр терміново їде сюди. Чому терміново, хтозна, але щось спричинило низку відомих нам подій. Приїжджає Дельп’єр на своєму «форді» з фальшивим номерним знаком, заходить у шале…

Лейтенант пройшов коридором і вийшов надвір, до фасаду, куди вони прибули автомобілем.

— Важко сказати, чи хтось чекав Дельп’єра. Так чи так, вони з Моріарті того дня не зустрілися.

— Що наштовхнуло тебе на такий висновок?

— Повідомлення. О 19:28 Дельп’єр надсилає повідомлення Моріарті, що забрав посилку… Тією посилкою є невідома в багажнику, і вона була тут, у цих стінах.

Вікові очі затуманилися. Він дивився в пітьму. Уявляв, як люди гуляють околицями, дивляться на фасад цього розкішного шале, не підозрюючи, що там кояться такі жахи.

— Дельп’єр вантажить свою жертву, яку вбили ударом по голові, у багажник свого автомобіля. Він прибирає, кладе постіль у пральну машину, хлоркою миє підлогу в підвалі — найефективнішим засобом для знищення всіх біологічних слідів. Потім вирушає в дорогу. Теоретично він повинен позбутися тіла, закопати його, сфотографувати і виставити доказ роботи в дакрнеті для Моріарті. Але він заїжджає додому, щоб відтяти руки, зрізати обличчя і вилучити очі, аби довершити свою «модель», після чого виїжджає о двадцять першій годині. Але стає­ться пригода біля бензоколонки… І ось ми…

Манзато нічого не казав, Вадим теж, обидва слухали.

— Моріарті винаймав це шале тричі, завжди під іншим іменем і в такий спосіб, щоб не залишати слідів. Тут він був на відлюдді, ніхто сюди не зазирав. Ніхто в такій місцині не почує, як ви кричатимете. То він приїздив сам? Із тією дівчиною в багажнику? З іншою дівчиною? Були тут іще вбивства? Поки що неможливо сказати. Але… я майже певен, що Моріарті застосовував цю схему й деінде: фальшиві персональні дані, цілком анонімна оренда помешкання через спеціалізований сайт…

Вадим кивнув.

— Інакше Моріарті не мав би потреби називати адресу Дельп’єрові. Він просто написав би: «Забрати посилку». Еге ж?

— Атож. Якщо він називає адресу, значить, їх кілька. На «моделі» є шкіра восьми жертв. Вісім жертв пройшло через Дельп’єрів багажник… Вони були в інших місцях, бозна-де в цім краю.

Усі замкнулися в мовчанні, поринувши в думки. З ким вони мають справу? То Моріарті катував дівчат у відлюдних місцях, а потім позбувався трупів за допомогою Дельп’єра? А хто їх викрадав? Як він діяв?

Їх вивів із задуми дзвінок телефону Манзато. Поки начальник відповідав, криміналіст попросив обох лейтенантів спуститися в підвал, до Манжматена, який складав точний протокол про місце скоєння злочину.

Той показав на молоток, що був у опечатаному пакеті.

— Його повісили на місце, на стіні, але він засвітився під люмінолом. Це єдине знаряддя, яке очистили хлоркою.

Раптом на плечі Вадима наче впали всі тягарі світу.

— Цей покидьок Дельп’єр провалив їй голову цим клятим молотком. Холоднокровна страта… І він усадив собі кулю в голову, поки ми встигли щось удіяти. Я вже по горло ситий, по горло всім оцим…

Манжматен попросив їх іти за ним. Вони підійшли до купи під сходами.

— Ми відсунули лижне спорядження і ось що знайшли. Власник каже, що це не він вирізьбив. Дружина теж. Діти тим більше…

Він спрямував промінь свого ліхтаря за третю сходинку, там була зона, яка залишалась невидимою, поки не станеш на коліна й не подивишся впритул. Вік примружився. На дерев’яній дошці щось було вирізьблене. Маленька рибина з довгим гострим хвостовим плавником.

— Ксифофор.

Вадим теж став на коліна.

— Що?

— Ксифофор, мечоносець — риба, яка живе в акваріу­мах із прісною водою. Класична, як гупі чи неонові рибки. Крім плавника, в ній нічого особливого. Не агресивна, доглядати її не складно.

Вік провів пальцями по різьбленню.

— Щось на зразок підпису, ти як гадаєш?

— Невидиме місце під східцями… Схоже на те. Може, цей негідник Дельп’єр лишив тут свій відбиток. Зробив мітку на території, мовби привласнив її. Гадаю, якби не сталося епізоду біля бензоколонки, вони й далі спокійно винаймали б шале. Це ж чудово, воно відлюдне, ніхто не побачить, що тут робиться.

Манзато щойно скінчив розмову і спустився сходами. Він і далі жував жуйку, але надзвичайно повільно, наче його організм відтепер діяв у сповільненому темпі. Він випнув груди, видихнув повітря, потім повернувся до своїх людей, опустивши плечі. Манзато кивнув підборіддям на землю.

— Так от, стало відомо, кого тут убили, нам дали відповідь із національної бази ДНК. Ми знаємо, хто та невідома жертва з багажника. І в нас велика проблема.