Незавершений рукопис

24

Леана заклякла. Намагалася втриматися на ногах, але тіло її загрожувало впасти.

— Поліціянт…

— Атож, поліціянт. Покличте допомогу, і все скінчи­ться найкраще як для вас… так і для мене. Якщо ви… Якщо будете стояти на своєму, то станете співучасницею злочину, а я… я здохну тут, і це не допоможе… вашій доньці.

Чоловік цокотів зубами, дрижав від холоду і говорив уривчасто.

Потім зціпив зуби і не сказав більше ні слова, тільки не зводив із жінки очей. Леана марно ставила йому запитання, він був майже безтямний і не відповідав. Вона повернулася до того каменя і взяла світлину. «Хоч що казатиме, він бреше». Вона гнівалася на Жуліана, гнівалася на себе, що не могла вчасно йому зателефонувати. Не здатна була щось вирішити, кожен новий вибір видавався гіршим за попередній.

Запроторити свого чоловіка до в’язниці.

Позбавити свободи невинного.

Звільнити винного.

Стати співучасницею викрадення, катування і позбавлення волі.

Вона глибоко вдихнула повітря і обернулася до чоловіка.

— Мені треба перевірити, чи ви не брешете. Перш ніж щось зробити, я пошукаю інформацію про вас. Гаразд?

Вона скерувала на нього телефон і зробила знімок. Засліплений спалахом, він скривився і відвернув голову.

— Мені треба подумати. Я повернуся. Якщо ви кажете правду, я викличу поліцію. Обіцяю.

Вона вкрила своїм пальтом плечі й груди чоловіка, скинула светр і обережно закутала його покалічені ноги. Потім поставила коло нього дві пляшки води, бляшанки з консервами і звільнила одну руку. Ліва частина його тіла опустилася. Леана відкрила бляшанки і поставила поруч.

— Поки я повернуся, ви зможете їсти і пити. Я…

Вона пошукала відро.

— Для ваших потреб. Одна рука вільна, то впораєтеся. Я… постараюся повернутися якомога швидше.

— Не кидайте мене тут! У мене є гроші, якщо це те, чого ви хочете!

Заткнувши вуха і ледве стримуючи нудоту, вона ви­йшла в коридор, обвішаний світлинами її доньки, чимдуж вибігла у двір і, притулившись до стіни, заволала. Море шуміло, прямуючи до форту, ледве позолочене кволим місячним сяйвом. Спокій, що панував надворі, разюче контрастував із тим пеклом, у якому вона щойно побувала.

Пронизана холоднечею, вона вибігла з форту, не забувши замкнути на ключ масивні двері.

Її чоловік втратив пам’ять, заповівши їй наймерзенніший із незавершених романів.

Тепер вона має писати продовження.

25

Оглянувши свіжу цегляну кладку і її шви, вони ­дійшли до висновку, що Фелікс Дельп’єр поділив підвал на дві половини: в одній були окости і різне причандалля, а друга була секретна. Отим повідомленням він запрошував виграти сюрприз. Обидва поліціянти вже підозрю­вали найгірше. Вік простягнув руку.

— Тобі належить честь увійти.

Вадим навіть не подякував. Тримаючи в руці пістолет, він нагнувся і проліз у діру. Його пальці торкнулися товстого червоного килима. Приємний дотик. Лампа Вуда з чорним світлом увімкнулася, затріщавши, і серце його підскочило. Випроставшись, він мусив узяти себе в руки, щоб не кинутися навтьоки.

— А нехай йому всячина!

Перед ним постало понівечене тіло, вкрите шрамами і швами, в позі «Вітрувіанської людини», розіп’яте. Воно висіло в повітрі, на висоті десять сантиметрів над землею, немов демонструвало процес левітації. Потрібно було відволіктися від ефекту, який справляла та лампа, аби усвідомити, що тіло утримувалося в грубій дерев’яній рамі сотнями тонких рибальських волосінь, завдяки чому видавалося, ніби воно перебуває в центрі велетенської павутини. Насилу помітні гачки, розміщені через рівні проміжки, прохромлювали тіло, припинаючи його до рами.

То не був ні чоловік, ні жінка. Вік глянув на обличчя, що наче витало у повітрі, оточене красивими світлими косами, на очі в очницях, наполовину прикриті повіками. Груди були окремо, й руки окремо. Як і ліва нога, права нога та всі інші деталі «моделі» перед ним. Зібрана з фрагментів, «модель» так і не стала цілісна. Це було щось порубане, а потім зшите докупи, шматки, з’єднані між собою прозорими нитками, гачками, шурупами. Попри недоладність цього незавершеного витвору, Фелікс Дельп’єр намагався зробити його гарним, наніс тональну основу, нафарбував нігті червоним лаком, на пальці й на шию почепив прикраси. Волосся було укладене, зачіска з ідеальним проділом з обох боків була прикрашена червоними заколками. На ногах були панчохи, натягнуті абсолютно симетрично.

Вадим ступив уперед, мало не падаючи з ніг, а Вік підійшов до металевого столика, подібного до того, що використовують в інституті судової медицини, і оглянув знаряддя — скальпель із бритвою для гоління, кравецький метр, катетери, голки, медикаменти. Долі стояли каністри з хлоркою, поставлені одні на одні порожні ночви, рулони мішків для сміття, мотки мотузків, клапті брезенту, пачки солі, валялася деревна кора. Він повернувся до «моделі» і помацав її.

— Дивися… Обличчя, руки й очі — реальні, а решта…

Він трохи пошкрябав рубці й виявив лискучий матеріал.

— Це шкіра. Клапті видубленої шкіри, що не піддає­ться гниттю, зшиті докупи й надягнуті на основу… Не знаю, на якусь металеву структуру, на щось таке. Гадаю, ми виявили очі й обличчя дівчини з багажника, Вадиме.

Тхнуло таніном, деревною корою. Вадим стояв навколішки на килимі, світив лампою перед собою, рот його був перехняблений гримасою.

— Гадаю… Дельп’єр ґвалтував цю… цю структуру. У чорному світлі видно білі плями. Сліди… ну, сперми. Скрізь. Он між ногами, на килимі.

Вік став коло нього, намагаючись уявити собі ту сцену. Внизу рама була на коліщатах, це давало змогу Дельп’єрові як завгодно переміщувати свій витвір. Стіни довкруги були обвішані червоними покривалами, що звисали, немов червоні сукні. Були навіть пляшки зі спиртними напоями на етажерці, музичний центр, відеоекран, камера на тринозі в кутку. Вік помітив короткий ланцюг, прикутий до муру, він закінчувався сталевим кільцем. Видно було сліди від нігтів і трохи крові внизу на цеглинах. Розкидані рештки їжі на долівці. Порожній нічний горщик.

— Оце тут він утримував живих… Приковував за ногу тим кільцем.

Він обернувся до «моделі» і нахилився над грудьми, двома величезними силіконовими кулями, обтягнутими шкірою. Насилу видно було сині, чорні, брунатні плями, що вкривали всю постать. Він принюхався.

— Пахне вона приємно. Парфумами… Коси пахнуть шампунем.

— Вона?

Вадим схопився на ноги, не тямлячи себе від люті, зуби його вишкірилися і блищали в ультрафіолетовому світлі.

— Про кого ти кажеш, чортів сину? Про власницю цього обличчя? Про ці клапті шкіри, зшиті між собою на цьому клятому залізному каркасі «моделі»? Як можеш ти казати «вона»?

— Треба ж якось це назвати. Шкіра обличчя й рук іще свіжа. Решта видається давнішою.

— Я ще ніколи не бачив нічого подібного. Доводилося бачити мені страшні речі. Але це щось немислиме.

Морель обійшов раму, придивляючись до кожного ­рубця.

— Зі скількох людей треба було зняти шкіру, щоб… щоб виготовити це?

Поліціянт у відчаї — це, мабуть, найгірше, що можна побачити. Як собака, в якого стріляють із рушниці й він кидає останній погляд.

— Ми шукали Аполліну… Гадаю, знайшли… Може, ця рука, ця нога… Частина спини…

Вік підійшов до шафки, на якій стояв відеоекран і музичний центр. Збоку добре видно було стос непідписаних коробок із DVD, на верхньому лежав конверт. Він погукав Вадима.

— Гадаєш, це для нас? Прощальне повідомлення?

— Цей виродок і далі грається з нами. Відкривай…

Відчуваючи, як стискається в горлі, він надягнув рукавички й обережно відкрив конверт, наче боявся, що звідти вискочить гадюка. Але всередині лежав тільки аркуш паперу, вирваний із зошита, і на ньому було написано:

То що, сподобався сюрприз? А тепер ось іще спадок від мене, мусорня! Приємного перегляду!