Незавершений рукопис

20

Люди помалу рухалися вперед. За дві хвилини вдалині, на верхньому поверсі кам’яного фермерського будинку, з’явився квадрат світла. Плоскогубцями перерізали ланцюг, що замикав ворота. У внутрішньому дворику поряд з іншими масивними спорудами був припаркований службовий автомобіль «Деламбр деко». Навіть без свого «форда» Дельп’єр міг пересуватися за кермом і, здається, не намагався ні тікати, ні десь ховатися.

У Віка було погане передчуття: усе, здавалося, складає­ться дуже просто, можна було подумати, що той чоловік простелить червону доріжку й попросить витерти ноги, перш ніж впустить їх до себе додому.

Вони підійшли й завмерли, коли один із них освітив двері стодоли з лівого боку. З десяток штурмових карабінів націлилося в розп’ятий силует. Минуло кілька секунд, поки Вік зрозумів: то була тварина, маленьке поросятко, що, здавалося, вбране в довгу квітчасту сукню. Моторошне видовище… Понівечена плоть, прибита до дерева цвяхами, покалічена, припорошена тонким шаром снігу. Вік примружив очі: він уже бачив ту сукню на фото в кабінеті в Ансі. Він обернувся до Вадима.

— Це Аполлінина сукня.

Морель з огидою відвернувся.

— Це він у такий спосіб запрошує нас до господи.

Поліціянти якомога швидше перекрили виходи з ферми, й очільник подав умовний знак, наказуючи йти на штурм. Вхідні двері впали після трьох ударів кувалдою.

Тієї ж таки миті у вікні другого поверху сяйнули два спалахи. Відразу ж по тому вдарили постріли. Немов камінь, який неможливо зупинити на льоту, штурмова група помчала сходами, прикриваючись щитами. В коридорі було кілька дверей, але тільки з-під одних пробивався промінь світла.

Шкуродер замкнувся в одній із кімнат. Вік стояв на сходах, за спиною велетенського бійця, пронизаний тривогою, що все раптом піде не так. Скрізь — на сходах, на стінах висіли погруддя опудал тварин: оленів, кабанів, навіть вовків, із порожніми очницями, вкриті пилом. Ті тварини не мали спокійного виразу на мордах, їхні писки були спотворені, щелепи сплюндровані. Дельп’єр був мисливець, убивця, хижак. Вік уявив, як він стоїть за дверима з дробовиком у руках. Ті два постріли, коли вони вдерлися до будинку… Невже він убив Аполліну перед тим, як націлити рушницю на себе?

Раптом куля відірвала шматок дверей і врізалася у протилежну стіну.

— Забирайтеся під три чорти, мерзотники!

Переговорник навіть рота не встиг роззявити, щоб спробувати укоськати шаленця. Пролунав другий постріл, і почулося, як щось гупнуло додолу. Тиша… Всі затамували подих. Чекали ще двадцять секунд, тільки потім зважилися ввійти.

Жахлива картина. Дробовик долі, на стелі кров і шматки мозку. На спеціальному медичному ліжку ще одне тіло, не Аполлінине, а старенької пані з покарбованим смертю обличчям, розпатланими сивими косами, зморшкуватою шкірою, перламутрово-білою, що поволі синіла. На простирадлі, в ділянці серця, розпливалися дві червоні плями.

Наступної хвилі штурмова група звільнила кімнату і подалася оглядати інші приміщення. Вік із Вадимом стояли у дверях кімнати. Тхнуло сечею і кров’ю. Дельп’єр забив свою недужу матір, а потім наклав на себе руки. На нічному столику стояла статуетка Діви Марії, лежала Біблія і з десяток коробочок із ліками, серед яких видно було й дози морфіну.

Вік рішучою ходою вийшов із кімнати. Потвора мешкала в цьому похмурому лігві разом із недужою матір’ю і навела тут лад, перш ніж застрелитися.

То де ж Аполліна?