Незавершений рукопис

66

Аполліна буде жити.

Так сказав хірург, вийшовши з операційної за вісім годин після того, як привезли дівчину. Вік палко подякував йому і попросив, щоб йому повідомили, коли вона зможе приймати відвідувачів.

Замкнувся у вбиральні й кілька секунд тер скроні. Він утомився. Від безперервної біганини, від даремної боротьби впродовж усіх цих років. Фелікса Дельп’єра вони не злапали живого, але він лишив цю знищену, покалічену дівчину, яка вже не зможе жити, як раніше.

Хлюпнув на обличчя холодною водою і глянув у дзеркало. Може, вони і зловлять невдовзі Моріарті, та й що? З’явиться інший, іще гірший? Убивця дітей? Чоловік, що підірве себе вибухівкою посеред натовпу?

«Крапля води в океані»,— подумав він собі. Може, й так, але якщо покинути цю справу, то що, світ стане кращий? Він глибоко вдихнув повітря і вийшов, щоб долучитися до Вадима, який чекав на нього на паркувальному майданчику. Колега ввімкнув запалювання і рушив з ­місця.

— То що там?

— Вона видряпається, якщо можна видряпатися, коли ти сліпа і в тебе ампутовані руки.

Більше він нічого не казав, утупившись у білі вершини, що тіснилися навколо міста. Ті гори видавалися йому дедалі суворішими, потворнішими. Скільки таких хворих на голову, як Дельп’єр, крилося там? Скільки таких дівчаток, як Аполліна, перебувало в полоні? Вадим відчув, що опинився на краю прірви.

— Якщо вона жива, то це завдяки тобі.

— Може, краще було б, якби вона там лишилася.

За мить він пошкодував, що сказав таке. Але яке життя судилося Аполліні?

— Коли я побачив її в тій оселі, наповненій темрявою і холодом… Це видовище супроводжуватиме мене до кінця моїх днів, Вадиме, разом з усіма іншими. Так само чітко, як і вперше. Ніколи не зможу я стерти його з пам’яті. І ти не можеш уявити, як це жахливо.

Ні, Вадим підозрював, яке пекло яріло під черепом його колеги, проте нічого не казав. Адже він теж потерпав, теж стояли перед ним ті видовища, навіть якщо час урешті їх і згладив. Але він не забував їх.

Вони виїхали на автостраду департаменту. Перед автомобілем виріс форт Бастилія, що приліпився до бескида, потім пропав у дзеркалі заднього огляду. Вадим порушив мовчання і заговорив про їхню справу.

— Що ж, дві новини. ДНК на «моделі» Дельп’єра ідентифіковані. Дев’ять профілів, що відповідають дев’ятьом жертвам, яких викрав Дженсон. Це наукове підтвердження зв’язку між цими двома чоловіками, як ми і припускали.

Вік мовчав. Вадим зітхнув.

— Не радій. Ми заходилися порпатися у базах. Люк Тома — дуже поширене ім’я, багато є кандидатур, і нам потрібна точна дата народження, щоб дістати доступ до певної інформації. Я перевірив дані осіб, що перебувають у розшуку: нічого. Зник Люк Тома тридцять років тому, реєстрів тоді ще не було, але десь має завалятися паперовий документ. У цьому закуті всім орудують жандарми. У їхній бригаді зараз служить Дюпюї, то можна буде без труднощів знайти сліди тієї справи.

— Нехай так.

— Авжеж, так, але найкраща звістка надійшла від Манжматена. Він щойно зателефонував мені з Шамбері, де побував у директора інтернату «Чорні скелі». Чоловікові вже понад вісімдесят років, і він живе в притулку для літніх людей. Словом, не дуже у формі. Звичайно, коли у нього запитали про ту халепу з учителем фізкультури, то він підтвердив, що це сталося під час гоління. Манжматен стверджує, що він нічого не скаже, ця справа похована в минулому, його зять мертвий, та й сам він уже на ладан дихає.

— Він розмовляв із ним про Енді Дженсона? І про жахіття, які скоїв Дельп’єр?

— Так, але без особливого результату. Пам’ять хибить, якщо ти розумієш, про що я… Він невиразно пам’ятав Люка Тома у зв’язку з утечею і тим, що його так і не знайшли. Згадав, що той хлопець був із Вуарона, то я зателефонував у тамтешній відділ записів цивільного стану. Може, тільки тут нам і пощастило, тільки одна родина має прізвище Тома, і маємо єдиний контакт: Марі-Поль Тома. Його мати. Її попередили про наш візит, але вона не знає причини…

— Тридцять років тому зник її син, а тепер ми приходимо із цілою купою поганих новин. Побережемо її, гаразд? Мені вже набридло ламати людям життя.

За пів години поліціянти прибули до Вуарона. Вік застебнув куртку, постукавши в двері будиночка, що у цент­рі гарного маєтку з краєвидом на гори. Їм відчинила жінка з безмежно зеленими котячими очима, що глибоко сиділи на зморшкуватому обличчі. Тільки очі зберегли молодечий блиск, все інше ні. Кучеряві сиві пасма волосся недбало падали на плечі, в роті бракувало зубів. Вадим простягнув їй руку, швидко відрекомендувався і повідомив причину їхніх відвідин.

— Ми прийшли поговорити про вашого сина.

— Люка?

— Можна ввійти?

Вона кивнула.

Коли вони переступили поріг, Вік відчув запах соба­ки. Скрізь були розкидані книжки і газети, купами лежали по кутках, на полицях, що аж повгиналися, на столах і стільцях. Вона попросила їх сісти на дивані, укритому шерстю, і завмерла в очікуванні.

— Ми шукаємо вашого сина, пані Тома. Гадаємо, він причетний до серйозної справи.

Марі-Поль Тома аж стиснулася вся від приголом­шення.

— Люк? До… серйозної справи? Якої справи?

— Поки що ми, на жаль, не можемо вам сказати більше. Ми розуміємо, що це тяжка новина, але нам потрібна ваша допомога. Спершу ми хотіли б дізнатися дату народження вашого сина, щоб розпочати пошуки в реєстрах. Треба також, щоб ви пояснили, який він був і надали кілька його дитячих світлин. Ми не знаємо, який він з обличчя. Єдиний слід, який у нас є, це інтернат «Чорні скелі». Його справа зникла з архівів, ми гадаємо, що Люк приходив і забрав її, так само, як і всі фотографії, два тижні тому, напавши на сторожа.

— Боже мій!

В очах Марі-Поль зблиснули сльози. Вона втерла їх но­совичком.

— Ви… ви не знайдете тут Люкових світлин. Він ненавидів фотографування. На всіх світлинах класу нахиляв голову. Коли бачив свої фотопортрети, то крав їх або шматував. Проте він був хорошою дитиною, але…

Вона затнулася. Вік і Вадим перезирнулися.

— У вас має бути багато його світлин немовлям. Люди завжди роблять фото перших років життя.

Вона похитала головою.

— Ми з чоловіком не могли мати дітей. Люк не був… не є нашим біологічним сином. Ми вдалися до служби соціальної допомоги дітям, щоб його усиновити.

Поміж її фразами було довге мовчання. Вік із Вадимом нічого не казали, щоб надати їй змогу говорити у своєму ритмі.

— Тоді ми жили у Парижі, в десятому окрузі. Йому було п’ять років, коли ми нарешті змогли привести його до нашого помешкання. Люк був покинутою дитиною. Нам пояснили, що перші дні його життя були дуже страшні. Це жах, завдати такого лиха своїй дитині…

Вона підвелася і подалася до кухні.

— Я хочу кави. А вам зварити?

Вони охоче погодилися. Вона повернулася з повними філіжанками. Вік подякував.

— То що сталося тоді, в перші дні?

Вона скривилася.

— Люка знайшли на дні сміттєвого контейнера, біля заводів у Сен-Дені, неподалік від залізничних колій. Якщо вам потрібна офіційна дата його народження, то це 4 травня 1973 року. Принаймні таку дали йому офіційні органи. Чоловік, що проходив уранці тією місциною, почув плач немовляти. Дитина лежала у пакеті серед сміття, геть синя, з пуповиною на животі й у засохлій крові. Коли медики забрали її і зуміли порятувати, то казали, що то було диво. Це немовля могло померти від тисячі причин, але воно було живуче. Так і не знайшли того, хто вкинув його туди.

Вік відкашлявся. Покинутий від народження, ніякого коріння, пізнє усиновлення: Моріарті прийшов на світ не з найкращими шансами на існування.

— Люк знав про обставини свого народження?

Вона опустила очі.

— Йому було сім років, коли ми переїхали жити сюди, мій чоловік працював на станції водоочищення. Люк знав, що його усиновили, але… не знав, що його покинули. Якось дуже пізно увечері ми з чоловіком дивилися по телевізору передачу про такий собі «синдром заперечення вагітності». Жінка настільки не хоче мати дитину, що навіть у разі, якщо вагітність настає, вона її ігнорує, і не набирає жодного кілограма ваги, поки виношує плід. Таким жінкам вдається приховати свою вагітність від інших, навіть від батька дитини. Ми з чоловіком були переконані, що Люк став жертвою материного синдрому заперечення вагітності. Народився він зовсім крихітний, пуповина була абияк перерізана, кров не витерли… Та й знайшли його в сміттєвому баку… Матері, що страждають на синдром заперечення, розглядають істоту, яку народили на світ, радше як сміття, непотріб, ніж як людське створіння.

Вона погладила філіжанку зворотнім боком долоні, наче то була щока дитини.

— Цей синдром відмови від вагітності — просто якийсь жах… У деяких випадках плід розвивається не вперед, як за нормальної вагітності, а витягується вгору. Дитина росте уздовж хребетного стовпа і розвивається навстоячки, немов хоче стати непомітною, сховатися від матері, яка не хоче її. Уявляєте, як травмується дитина, яка ще навіть не народилася? Медики кажуть, що дитина не пам’ятає перших років свого життя. Але дитина, яка народилася в матері, яка заперечувала власну вагітність… Гадаю, це заперечення, ця відмова, сидить у ній і гризе її, гризе…

Вона звела світлі очі на поліціянтів.

— Ми обговорювали це між собою, але, як на лихо, Люк тихенько підкрався і все чув. Йому… йому було дванадцять років. Все життя дорікала я собі… Люк був дуже замкнутий, самотній, але то була винятково розумна дитина, обдарована. Він любив читати, особливо детективи, прочитував роман за тиждень, зачинившись у кімнаті. У дванадцять років, уявляєте? Ті кримінальні історії чарували його. І він був добрим школярем, але… асоціальним, ізольованим, завжди тримався осторонь від класу. Його збурювало те, що він не знає, звідки узявся, хто були його батьки, чому його покинули. У період уходження в зрілий вік він став некерований. Коли він почув нашу розмову, усе стало ще гірше. Результати навчання почали падати, він став іще більш замкнутий і почав коїти химерні речі.

— Які?

— Чинив собі зло, бив себе кулаками, нездатний був дивитися на себе в дзеркало. Згодом уже не міг мене бачити, наче я викликала в нього огиду. Саме тоді він порвав світлини, на яких був знятий. Усі без винятку. Він гримував обличчя, робив макіяж, носив страшні маски. Наче щось темне вселилося в нього. Ми вже не могли мати влади над ним. Якось він зник аж на три дні, його привела нам жандармерія: він ховався в лісі. Він не хотів повертатися і жити з нами. Це вже стало нестерпним. Я… я хотіла повести його до психіатра, але мій чоловік уважав, що тут немає чогось особливого. Нам порадили інтернат «Чорні скелі», заклад із серйозною репутацією, що міг поправити подібні випадки. Ми здали Люка туди, коли йому було чотирнадцять років. Хоч як це дивно, воно, здається, подіяло, він нічим не виділявся, відвідував уроки. Та за кілька місяців він утік. Жандарми довго його шукали, але цього разу не знайшли. Та й непросто це було, адже вони не мали його фото.

Вік насупив брови.

— Навіть тих, що були у паперах інтернату? Його ж фотографували там?

— Люк усе забрав, навіть свою справу. Зумів якось проникнути в архів. Він усе передбачив, не робив нічого наполовину. Узяв навіть сумку з білизною, у його шафі бракувало одягу. Хотів зникнути назавжди.

Вік із Вадимом подумали про напад на сторожа. За тридцять років Тома повернувся, щоб раз і назавжди стерти усі докази, що могли пов’язати його з ним. Без паперів нема ні Дженсона, ні Дельп’єра, ніяких зв’язків, тільки згадки. Крадіжка в Морганів, стерта інформація, Моріарті узявся до великої чистки. Проте Вік не розумів, чому він приніс книжки Мірора з плямою крові. Невже в глибині душі він хотів, щоб його знайшли? Щоб зловили?

— Його втеча зруйнувала нашу родину. За два роки ми розлучилися.

— Ніяких листів? Чи інших ознак життя?

— Ніяких.

Вадим підвівся і відійшов, щоб відповісти на дзвінок. Марі-Поль Тома гарячково поставила чашку і глянула на Віка.

— Що з ним сталося? Що лихого він укоїв? Скажіть мені, прошу вас, це ж мій син.

— Не можу, мені справді дуже шкода. Але знайте, що той чоловік, яким він став, не має нічого спільного з дитиною, яка у вас виховувалася. І ви тут ні при чому. Минуло тридцять років.

Вона стиснула губи. Люк теж підвівся і простягнув їй візитівку.

— Телефонуйте мені без вагань. Коли захочете. Якщо ми знайдемо вашого сина… то дамо вам знати, звичайно.

Коли вони вийшли, Вік подумав, що, либонь, їй не варто буде нічого знати, якщо вони візьмуть Моріарті. Але то був її син, вона мала на це право.

Навіть якщо він був щонайгіршим чудовиськом.