Незавершений рукопис

49

Після опівночі Вік сидів в автомобілі біля тротуару й, погасивши всі вогні, дивився на будинок із жовтої й сірої цегли, з гарною кам’яною аркою, зі смаком освітлений гірляндою, що звисала з нього. Той дім — то було двадцять років його життя, кредиту, спогадів, річниць, різдвяних і новорічних свят. Для людей на вулиці то був пречудовий вечір для свята, зі сніжинками, що лягають на плечі, з капелюхами, із шарфами, зі сніговиками, з гаражами, що відчиняються потай і з них виходять перебрані Санта-Клауси, часто це члени родини з торбами подарунків на спині.

Він глибоко вдихнув повітря, вийшов надвір і, тримаю­чи в руках пакет, подзвонив у двері, наче чужа людина. На алеї стояв автомобіль його тестя. Він чув музику, цокання столового начиння об тарілки, змушений був кілька разів натиснути на кнопку дзвінка, аж поки з’явилася Наталі. За мить її обличчя змінило вираз, усмішка перетворилась на пряму тонку риску. Вона обернулася, щоб поглянути, чи не нагодилися її батьки, і прочинила двері.

— Послухай, уже перша година ночі, Віку. Що ти тут робиш?

— Я хочу бачити Коралі.

Вона окинула його поглядом від ніг до голови, спробувала збагнути, чи не напідпитку він, якщо вже прийшов о такій порі, подивилася через плече на його жалюгідне авто.

— Про це не може і мови бути. Тобі нема чого тут робити. Мої батьки тут, якщо тато побачить тебе, то це може недобре скінчитися.

Вік штовхнув стулку дверей.

— Ти не зрозуміла. Я хочу її бачити. Усього дві хвилини. Дві хвилини, тут, на ґанку, і я піду звідси. Обіцяю.

Вона повагалася, глянула на пакет, потім просто у вічі. То була втома чи він плакав? Похитала головою.

— Побачу.

Зачинила двері. За п’ять хвилин у дверях з’явилася Коралі. Вікові вона здалася такою прегарною, такою жіночною в своїй сукні з блискітками, із зачіскою, з довгою лебединою шиєю. Він ковтнув слину і, не роздумуючи, обняв її, думаючи про той шанс, що був у них у житті. Ні, він ніколи не казав дочці, що вона найдорожча для нього, навіть цього особливого дня не міг, це було занадто непросто, ще важче, ніж сповістити про смерть дівчинки Сари, слова роздирали йому горлянку, немов зубчасті колеса; й тоді він іще дужче обняв її, то був єдиний спосіб висловити свої почуття.

— Тату! Ти… ти робиш мені боляче!

— Ох, вибач.

Він збентежено відхилився від ошелешеної доньки, втер очі рукавом.

— Навіть цього я не вмію.

Вона урешті усміхнулася і взяла подарунок, який він ніяково простягнув їй. Усім цим, подарунками і гостями, завжди опікувалася Наталі.

— Дякую, тату, це так мило. Я рада, що ти завітав.

Вона поцілувала його в щоку. Вік теж усміхнувся їй, наблизив руку до її обличчя, потім погладив її довгі коси.

— Гарних свят, крихітко моя.

Більше він нічого не просив. Побіг до автомобіля, навіть не озираючись. Звісно, не було в нього ні сили, ні сміливості. Стримував сльози, поки міг, але, проїхавши дві вулиці, він гірко заплакав. Не знав уже, чи сумувати чи радіти від того, що й досі є в нього дочка, не так, як оті сердешні Моргани, в яких відібрали їхню єдину дитину. Моргани, які лишилися в тому величезному відлюдному домі віч-на-віч зі своєю гіркою долею, своїм жалем, із запитаннями.

Упевнившись, що сльози висохли, він звернув до готелю, увійшов туди, тримаючи під пахвою теку зі справою. Вітаючись, махнув Ромуальдові, в другій руці в нього була пляшка із джином, яку він придбав за десять євро сорок центів у дешевому шинку на виході з гренобльського вокзалу і швиденько поклав у паперову торбину.

— Гарних свят, Ромуальде.

— Гарних свят, месьє.

— Як MammaM?

— Добре, месьє.

— Дякую! Добраніч.

— Добраніч, месьє.

Він усміхнувся востаннє, пройшов безлюдним коридором, порожнім, мов паркувальний майданчик чи сусідні кімнати, ніхто не ночував тут на Різдво. Це, либонь, була остання перевага, тут буде спокійно, готель буде для нього самого. Він замкнувся на ключ, змів зі стола додолу весь непотріб, поклав туди копію слідчої справи Колена Бершерона, справу Енді Дженсона, поставив пляшку джину, шахівницю, розставив фігурки на відповідні клітини, готовий у тисячний раз розіграти Безсмертну партію Каспарова.

Більше, ніж будь-коли, ладен був він знову вступити у поєдинок із Вояжером, але цього разу мав на озброєнні першочерговий доказ: убивця збрехав із приводу Сари Морган. Він присвоїв собі злочин, заявив, що врешті колись покаже, де він її похоронив, а це було неможливо.

Чому Вояжер брехав про те, що вбив Сару? Якщо він не утримував її в ув’язненні всі ці чотири роки, то хто це робив? Моріарті? І чому він так довго залишав її живою?

Вік узяв папір і сів на тому огидному покривалі, що за барвою скидалося на голубине крило. На аркуші паперу він занотував слово, яке сказав йому Дженсон того дня, коли вони зустрілися — «misdirection», хибний напрямок, а також число, яке він знайшов у Дельп’єровому смітнику, оту низку цифр, що закарбувалася у глибинах його пам’яті: 27654.

Він зробив щедрий ковток джину, розгорнув справу і пересунув білого пішака з клітини е2 на клітину е4.

Розпочалася шахова партія.