Незавершений рукопис

46

Поки жінка обливалася сльозами, чоловік провів поліціянтів до вітальні й запросив їх сісти. Вона, звичайно, не повірила, але Вік не вдавався в деталі, він вирішив одразу бути категоричним і уникати двозначностей. Вони знайшли на початку тижня тіло молодої дівчини, і її ДНК збіглася з Сариною, в цьому не було сумнівів. То була вона, і вона була мертва.

Гільйотина істини таки впала.

Вік ненавидів ці ситуації, які були частиною його професії, де рідня нещасних жертв була ні жива ні мертва, убита очікуванням і розпукою. Зазвичай у таких випадках телефонували місцевій поліції, й вона брала на себе обов’язок поінформувати родину, адже не можна було навіть уявити, що рідня почує це по телефону. Ця родина роками нічого не знала, вона була охоплена сумнівами, болем, то мала право на те, щоб їй приділили увагу і щоб фахівець прийшов і чітко пояснив, що сталося. Та коли Манзато після дзвінка в комісаріат Берка натрапив на Колена Бершерона, який своєю чергою прийшов викласти всі нещодавні й досить незвичайні дані свого розслідування, то начальник вирішив послати В&В у першому ешелоні.

Тим-то, коли його попередили про їхній приїзд і він подався їх супроводжувати на віллу, Колен неохоче приготував матеріали свого розслідування, оскільки між справами був очевидний зв’язок.

Вік стояв у вітальні й дивився на чоловіка, про якого Колен сказав, що той зазнав амнезії внаслідок нападу. Він добре був знайомий зі справою Дженсона, знав, що цей батько не припиняв пошуків дочки, вимагав тіло, ладен був битися. Забіяка, що вимагав неможливого, з покарбованим, пораненим лицем, став пасажиром без багажу. Що ж до жінки, Леани, то він не знав, що то була славетна романістка, яка писала під псевдонімом і кілька книжок якої він уже мав нагоду прочитати.

Як добрий фахівець, Колен тримався на відстані, але мовчки страждав від того, що знайшли тіло цієї дівчинки, що не знає про це скільки хотілося б, що не може обняти і підбадьорити Леану, засвідчити їй свою підтримку, розділити з нею біль. Не тепер, не в присутності інших людей. Вона звела очі на нього, на них — той самий похмурий погляд, наче вона їх, поліціянтів, що роблять свою справу, вважала однаковими,— очі її були червоні, набряклі, як у жінки, яка очікує недоброї звістки.

— Я хочу її бачити. Хочу бачити мою доньку.

Вік стиснув губи.

— Її тіло зараз в інституті судової медицини в Греноблі. Хочу бути відвертим із вами: ви її не впізнаєте. Мені… мені шкода. Тіло занадто понівечене, на ньому немає жодної прикметної риси. Ми не могли визначити, що жінка з багажника, в якому ми її знайшли, була тією самою Сарою, чиї світлини мали наші колеги. Минуло чотири роки, зачіска була інша, а обличчя…

Він замовк. Леана із Жуліаном підсунулися одне до одного, наче хотіли створити одне ціле. Стіна емоцій, на яку мусили наткнутися обидва поліціянти. Вік зважував кожне слово, це сповіщення було нестерпне навіть для нього. «Тіло занадто понівечене» — правильне формулювання, звичайно, він пам’ятав кожне слово суд­медексперта. Ніколи, ніколи ці батьки не повинні побачити голий труп своєї доньки, не повинні отримати доступ до судово-медичних подробиць. Вік простежить за цим, принаймні до суду, якщо їм пощастить знайти винуватців.

Леана намагалася не зомліти.

— Це так тяжко. Я… я змирилася з думкою, що вона давно вже мертва, але події останніх днів… знову з’явилася надія. Вона горіла, немов крихітний кволий пломінець, але таки була.

Вона дивилася на них, не було в ній ні метушливості, ні люті, тільки величезний тягар смутку всередині.

— Поясніть нам. Розкажіть нам про все.

— Ми знайшли мертве Сарине тіло у багажнику автомобіля, який викрали на автозаправці між Греноблем і Шамбері. Ми гадаємо, смерть настала того ж таки дня, на початку тижня. Ви маєте право знати, що була вона раптова, ваша донька не страждала.

Він пропускав подробиці, коли треба було, адже усвідомлював, що кожна фраза була мукою, то, щоб пом’якшити правду, як він оце робив, потрібна була чимала доза брехні. Колен нічого не казав, тримаючись ліворуч від колег, навіть записника свого не дістав. Жуліан Морган підтримував дружину, гладив її по спині, погляд у нього був сумний і водночас рішучий, як у того, хто забув, але хоче згадати.

— Ви піймали виродка, який це зробив?

Тепер озвався Вадим.

— Імовірний убивця вашої дочки покінчив собою, перш ніж ми змогли його допитати.

Леану знову охопив спалах емоцій, вона силкувалася триматися, вислухати кожне слово й не впасти у відчай. Їй хотілося побачити Сару, навіть у шухляді моргу, побачити, як вона виросла, якою молодою жінкою стала. Чотири роки, кляті чотири роки…

— Ми не можемо повідомити вам його імені, поки триває слідство, але це був звичайний чоловік, ви могли б його зустріти десь і нізащо не вгадали б, що за ним криється. Він жив у горах і мав серйозні психічні проблеми. До вашого відома, ваша дитина була не єдиною його жертвою. Залишається ще ідентифікувати багато тіл.

Леана притулила долоні до обличчя.

— Це неправда…

— Ми усвідомлюємо, що це нелегко для вас, але подробиці були б ні до чого. Відповіді будуть, залиште це нам, і, головне, дайте нам іще часу.

Леана глибоко вдихнула повітря, щоб стримати ридання.

— Чому? Чому Сара? Чому він зробив це?

Поліціянт урешті відповів:

— На сьогодні в нас немає всіх відповідей. Ми тут задля того, щоб ви дізналися. Ми з колегою приїхали з Гренобля, щоб поінформувати вас…

Леана ледве помітно кивнула. Звісно, в такий спосіб подякувала їм попри все.

— Але в нас є серйозні підстави вважати, що той чоловік діяв не сам. У зв’язці з ним був іще один тип — Професор Моріарті. На цій стадії розслідування ми небагато знаємо про нього, тільки те, що він обережний і вміє все розрахувати, й він давав накази убивці. Не виключено, що минулого понеділка неочікувана подія порушила організацію цієї мерзоти. Розплутати все це — вочевидь, наше першочергове завдання.

На підлозі, по діагоналі через усю кімнату, затанцював сонячний промінь. Леана воліла б, щоб була буря, похмуре небо, сніг. Як могло світити сонце, коли померла її донька? Як люди зможуть сміятися, дарувати за кілька годин одне одному подарунки, якщо вона буде віч-на-віч із порожнечею, в цій глушині, де вже ніщо її не тішитиме? Отака вона, ціна правди. Знати означає перестати повільно помирати, але знання ставить перед огидним дзеркалом власного існування. Як і з Барбарою.

Леана все ж таки не могла зрозуміти.

— А… а як же тоді Енді Дженсон?

Вік випередив колегу.

— Ми співпрацюємо з групою, що веде цю справу. Я в курсі всіх новин…

Він волів не казати про свої стосунки з убивцею, про те, що це він полічив волосини, і не згадувати про загадку, яку загадав йому Дженсон. Крім кількох осіб, про це ніхто не знав.

— Тепер очевидно, що Дженсон збрехав із приводу вашої доньки. Вона не належала до його жертв. Хоч він так і каже, проте не може вказати місця, де поховав її, тому що його немає. Ми повинні збагнути, чому він збрехав і взяв на себе цю смерть. Це важливі дані, якими не можна нехтувати. Принаймні хоч обидві справи видаються — підкреслюю, видаються — незалежними, час­тина нашої групи вивчає минуле цих двох людей, щоб з’ясувати, чи немає між ними зв’язку. Ми не хотіли б пропустити навіть найменшої дрібниці.

Утрутився Вадим.

— Дженсон — психопат-нарцис, він постійно вихва­ляє­ться своїми подвигами. Можливо, він узяв на себе злочин проти вашої дочки тільки задля того, щоб потішити своє еґо й водночас створити собі нову логічну задачку: хто зважився замість нього надіслати пасмо волосся?

— То хто ж його надіслав?

— Ми не знаємо, але, вочевидь, це слід, який потребує детального вивчення. Хтось знав про властиву Дженсонові звичну манеру надсилати пасма, в цьому нема сумніву. Якщо витік інформації стався у ті часи, то широкий загал, як нам відомо, так і не дізнався про ті п’ятсот дванадцять волосин. Можливо, відправник був особою, яка так чи інакше мала доступ до інформації і вирішила нам перешкодити.

Леана згадувала обличчя своєї доньки, її усмішку, ту останню світлину, яку Сара надіслала перед викраденням, щоб не вибухнути, не зізнатися, що вона утримує людину, яку вони шукали, в холодній кам’яній темниці. Озвався інший поліціянт, вивівши її з того мертвого мовчання.

— Ліонська бригада взялася за справу. Сподіваємося за кілька днів допитати Дженсона.

Знову запало довге мовчання, коли кожен на свій лад оцінював ситуацію. Вік думав про Вояжера, про його брехню, про Безсмертну шахову партію. Чи дасть йому змогу ця нова інформація проникнути в таємницю, ­увійти в мізки цієї хворої особи?

Леана втупилася в долівку, очі її були немов два вогкі непорушні камінці. Жуліан тихо, наче на поминках, запропонував кави, і поліціянти погодилися.

Відпивши кави, заговорив Вадим.

— Уявляємо, як вам важко. Але принаймні тепер ви знаєте про вашу доньку. Ви зможете відбути жалобу.

Леана покрутила головою.

— Ніякого трауру, поки не зловите винних у цьому злочині. Поки їх не буде покарано за вбивство моєї дитини.

Лейтенант кивнув, він розумів її. Колен про щось думав. Раптом дістав записник, проглянув кілька сторінок і глянув на гренобльських колег.

— Ви кажете про невідому несподівану подію, що все це розв’язала минулого понеділка. Можете уточнити?

Вік поставив чашку на блюдце. Глянув краєм ока на колегу і вирішив, що може трохи розкрити карти.

— Убивця, як це сказати… отримав наказ від того Мо­ріарті. По телефону, замовлення треба було виконати негайно. Цей наказ призвів до Сариної смерті, потім до перевезення її тіла автомобілем. Під час заправляння пальним автомобіль імовірного вбивці був викрадений і після погоні потрапив до рук поліції. Отак почалося розслідування.

Колен кивнув.

— Тоді у нас є точка дотику. Наступного дня, у вівторок, хтось напав на Жуліана і травмував його на дамбі, потім обшукав його дім і видалив усі дані, що стосуються зникнення Сари. У вівторок чи, може, й у понеділок Жуліана замкнули в багажнику його автомобіля. Невідомо, де це сталося. Ось погляньте…

Він провів їх у гараж, відчинив багажник і показав відділення для запасного колеса, тоді підняв килимок.

— Тут Жуліан сховав шапочку, що як дві краплі води схожа на ту, що носила його дочка того дня, коли її викрали, а ось тут,— він тицьнув пальцем у напис на металі,— він написав «ЖИВА» своєю кров’ю. І Сара таки напевно була тоді жива. Через чотири роки після викрадення, коли всі вважали її мертвою, це слово казало правду.

Він повернувся обличчям до Жуліана.

— Ти казав правду. А що, як це ти став чинником, який спричинився до всіх подій?