Незавершений рукопис

48

Дев’ятнадцята година. Два серця, що калатали в сало­ні невеличкого автомобіля біля паркувального майданчика, де стояли човнові причепи зі спущеними колесами, а дух іржі й занедбаності поєднувався із запахом морської піни. Праворуч, уздовж далекої дамби, розсипана жменя світлячків, що сяяли в нічній пітьмі, мов зорі. Люди повиходили зустрічати Різдво на берег, вони обмінювалися подарунками і сміялися. Ліворуч нічого, темрява, бухта, вогкий пісок, анархія бур’янів. Просто попереду останні буруни облизують той проклятий форт, що зачаївся в пітьмі, той зловісний обеліск із холодними мурами, що його насилу вгадували крізь лобове скло Леа­на із Жуліаном.

Жуліан віддав її телефон.

— Мій батько не відповідає і далі. Жодних звісток. Де ж він, у дідька, може бути?

Леана не слухала його. Вона думала про те, що Сара пішла далеко-далеко, що вже не повернеться, що, може, літає зараз понад морем, підставивши обличчя вітру, вільна, звільнена нарешті від людського насильства. Чотири роки. Темрява, невідомість… Де, коли, як? Нестерпно не знати, нестерпно знати…

Голос його пролунав раптово, немов удар батогом.

— Море вже достатньо відступило, ходімо.

Вона взяла його за руку.

— Я хочу, щоб ти був зі мною, хоч би що там сталося всередині. Ти повинен знову стати тим, ким був. Не забувай, Жуліане, це зробив ти. Я тільки… годувала цього чоловіка.

— Годувала чоловіка?

— Ти повинен бути сильний, твердий, непохитний. Якщо ти ввійдеш у цей форт, то вже не зможеш відступити. Можу я розраховувати на тебе?

— Можеш розраховувати, але… ти мене лякаєш.

Вони вийшли надвір. І коли ступили на довгу смугу, оточену скелями, увійшли у браму, спустилися в коридор, обліплений Сариними фотографіями,— і ще цей холод, ця навальна холодюка, що атакувала шкіру й пронизувала до кісток,— вона й досі не сказала йому, чому він тут, покладаючи надії на ефект електрошоку, що повернув би йому частину пам’яті.

Коли вона ввійшла перша, Грегорі Джордано уважно дивився у її напрямку. Він іще дужче вкрився вологою, виставлена вперед нога набрякла і була вже чорна. Леана, охоплена жаданням помсти, хотіла зловити його погляд, перед тим, як улаштувати йому жорстоку несподіванку, тож відступила і пропустила вперед Жуліана, що ступив на арену, яку сам і створив.

На обличчях застигло приголомшення. Леана стояла непорушно, наче вражена блискавкою свого відкриття, а Джордано підібгав ноги, наче перелякана дитина, його права повіка набрякла ще дужче, ніж раніше, і несамо­хіть кліпала. Леана взяла Сарине фото, вклала його Жу­ліа­нові в руки, щоб він стиснув його, відчув, щоб черпнув із нього своє минуле, снагу — і згадав.

— «Дай мені сили ніколи не забути того, що він зробив». Поглянь, це ж твій почерк. Ця потвора зветься Грегорі Джордано, це ти замкнув його тут, ти лупцював його до крові, щоб він заговорив. Це він підібрав Сарину шапочку біля шале, яке ми бачили на світлинах. Ти поприліплював ці фото нашої доньки біля сходів у коридорі, щоб вони надали тобі сміливості. Згадай, Жуліане. Згадай, не полишай мене саму для цього вироку. Допоможи мені.

Жуліан узяв світлину, провів пальцем по обличчі своєї доньки, перевів погляд на в’язня, на харчі коло нього, на дерев’яне знаряддя для тортур, виготовлене власноруч, потім знову на Джордано, зацьковану жалюгідну тварюку, що мовчки дивилася на нього.

— Я… я був у нього… у його домі…

Леана завзято кивнула.

— Так, так, звідти його ти і викрав. У тебе були підстави, ти знав, він якимось чином причетний до викрадення Сари. Ще тиждень тому вона була жива, і цей… негідник про те знав. А тепер вона мертва. Мертва через нього.

Жуліан притулив долоні до скронь і, здається, чимдуж стиснув голову.

— Я… я вже й не знаю. Не можу згадати. Усе це, цей форт, цього чоловіка, я не пригадую… А що… що, як він нічого не зробив? Що, як він невинний?

Леана кинулася до в’язня, рвонула за горловину светра й показала татуювання на правому плечі.

— Впізнаєш?

Жуліан кивнув.

— Малюнок, який знайшли там, де вбита була наша дочка. Його не можна вважати невинним. Він цілком причетний до цієї справи, а поліціянти не мають жодного уявлення про його існування. Це через нього загинула Сара. Ми могли б побачити її живою.

Джордано брутально відіпхнув її, лице його було мов камінь. Оборона через напад, як ото нападає щур у пастці, як звір, який відчуває, що здохне в норі. Вона вихопила з кишені пістолет і скерувала на нього одною рукою, а другою показала світлину з ксифофором, вирізану в шале.

— Моя дочка загинула через тебе. Даю десять секунд, щоб ти все пояснив.

Коли він побачив світлину, його наче аж корчі взяли.

— Ні, ні, я нічого не робив, присягаюся…

Леана притулила дуло пістолета йому до голови. Джордано лежав на боці й стогнав. Його правий зап’ясток обливався кров’ю, тому що був покалічений наручниками. Жуліан кинувся до Леани й відтягнув її назад.

— Перестань! Ти уб’єш його!

Леана мовби задерев’яніла. Жуліан глянув їй у вічі.

— Треба подумати, не можна…

— Що не можна? Чорт, Жуліане, візьми себе в руки і не змушуй мене шкодувати, що я привела тебе сюди. Не я довела його до такого стану!

Вона видерла в нього з рук світлину і, наче мантру, голосно прочитала фразу, яку написав Жуліан, коли одну за одною трощив кістки цьому чоловікові. Знову підійшла до Джордано.

— Я катуватиму тебе, аж поки ти заговориш. Якщо ж ти нічого не казатимеш, то я візьмуся до твоєї доньки, Роксани. Гадаєш, я не знаю, що ти відбув у в’язниці за ґвалтування і катування дівчаток, яких використовували для проституції? Не знаю, що ти просто брудний збоченець, полюбляєш завдавати болю?

Джордано глянув на Жуліана.

— Не дайте їй зробити цього.

Підійшовши до нього, Леана загородила поле зору.

— Сподіваєшся, що твій кат стане твоїм союзником, тому що він утратив пам’ять? Ти хитрий…

Вона присіла біля нього.

— Ти полюбляєш біль, еге? Що ж, ти зазнаєш його. Присягаюся, ми підемо до самого краю. Ніхто не поверне назад, ні ти, ні ми. Ми всі в одному човні. Рятуй свою шкуру, поки можеш, і розповідай усе, що знаєш.

Він випростався якомога зручніше, щоб погамувати пекучий біль у плечі.

— Ви… все одно уб’єте мене… Ніколи ви… не до­зволите мені вийти звідси… Після того, що ви зі мною зробили.

Він кивнув підборіддям на Жуліана.

— Для цього він повернувся, навіть зі своєю сплюндрованою пам’яттю? Гадаєш, він зробить те… до чого ти не здатна сама? А він не може… тобі доведеться викручуватися самій.

Зненацька Жуліан і собі підійшов до нього і наступив на його покалічену ногу, навалився на неї всією вагою, аж хряснула кістка. Очі його були порожні. Джордано мало не зомлів. Леана приголомшено дивилася на чоловіка, та Жуліан і слова не промовив. Немов автомат, дивився він на бранця, який непритомнів, обертаючи до нього тяжку голову, очі його вилізли на лоба. На вустах Джордано була піна.

Цього разу його мала перепинити Леана, та вона стрималася. Невже він згадав? Чи взяли гору інстинкти? Жуліан сахнувся назад, приголомшений тим, що зробив.

Думати про Сару, тільки про неї. Про живу і про мерт­ву. Чотири роки страждань. Її труп, замкнений у багажнику, немов звичайнісінький шмат яловичини. Її доця. Ні, Жуліан мав рацію: ніякого жалю до цього чоловіка. Повернути дуло пістолета, знову націлитися, нічого не боятися. Одна кепська мить, для нього, для них, це як візит до стоматолога, щоб вирвати зуб, пройти обов’язкову процедуру. Дійти до краю, туди, в цьому миттєвому гніві, в несамовитій гарячці емоцій. «Сара мертва»…

Джордано, либонь, побачив у відблиску її очей, у тремтінні пальців, що вона зараз всадить йому кулю, може, в плече, в руку чи в суглоб, розтрощить йому кістку, потім ще одну і ще. Та замість того, щоб здатися, він посміхнувся їй самими кутиками вуст, і це змусило Леану затремтіти.

— Я… ніколи… не заговорю… Ідіть… ви… під три чорти…

Вона вистрілила, та щось у ній змусило відвернути дуло вбік, перш ніж вона натиснула спуск. Куля влучила в мур за пів метра від цілі. Не змогла вона, не зважилася, занадто міцні були бар’єри, не мала вона сили, сміливості Жудіти Модруа. Тоді вона впала перед ним навколішки, вхопила його за светр і стала благати: «Говори, говори, негіднику», але це все одно було, що торсати мертве тіло, він не опирався, дозволяв робити з ним що завгодно, ладен і далі страждати, звичайно, тому що біль не міг сягати далі, ніж він уже витерпів.

Авжеж, він готовий був піти й забрати свої секрети. Він облишив боротьбу.

Леана підвелася, вона не знала, що робити. Жуліан нерішуче стояв позаду, вона збагнула, що він нічого не пригадує, що діяв інстинктивно. Уявила, який хаос у його голові, які запитання там зараз юрмляться. Може, не треба було тягти його сюди, зберігати це пекло тільки для себе, та було вже пізно. Він знав, і він знатиме. Так чи так він дізнався.

Вона засмучено поглянула на нього, махнула, щоб він ішов за нею, і вони вибігли звідти, тоді як Джордано знепритомнів у своїй в’язниці.