Незавершений рукопис

16

– Поясни, будь ласка, про що ти?

— Один чоловік, що взявся бозна-звідки, хоче подати на тебе в суд за плагіат,— відказала Памела.

Леана припаркувалася на узбіччі.

— За плагіат? Це жарт?

— Тобі відоме ім’я Мішель Іствуд? «Криваве коло»?

— Ніколи не чула.

Настало мовчання, яке не віщувало нічого доброго.

— Автор зовсім не відомий, але двадцять років тому написав під псевдонімом два детективні романи, з яких те горезвісне «Криваве коло» побачило світ 1991 року… Невелика книжка, двісті п’ятдесят сторінок.

1991 рік. Її юність. Леана вже читала детективи і мала слонячу пам’ять на все прочитане. Ні назви, ні автора вона ніколи не чула.

— Я поцікавилася виданням, з’ясовується, не продано було й тисячі примірників. Але скільки розкупили книжок — взагалі неважливо. Щойно я прочитала це «Криваве коло»… І, знаєш, кількість збігів із «Незавершеним рукописом» більше ніж вражає.

Леані страшенно хотілось урвати розмову. Невже в неї немає інших проблем, ніж перейматися тими, кому хочеться заробити грошенят її коштом?

— Яких збігів?

— Головний герой теж літній письменник, який начеб­то зник, вийшовши у відкрите море. Та насправді одна божевільна жінка тримає його у себе вдома і змушує писати для неї. Він завершує рукопис, вона вбиває його і публікує книжку під назвою «Кінець історії».

— Та й що? Ця історія краща! А хіба він не надихався «Мізері» Стівена Кінга? І хіба в такий спосіб не можна буде нападати на всіх письменників, які написали історію про неможливе кохання, звинувачуючи їх у плагіаті «Ромео і Джульєтти»? Не бачу, в чому проблема. Та «Кінець історії» й «Незавершений рукопис» не мають нічого спільного між собою.

— Авжеж, ти тулиш незавершений роман до кінця історії — і ось твоя книжка повна.

— Ха-ха…

— Я не жартую. Хочу сказати, тут можна знайти зв’язок. Але є й інші деталі, які Мішель Іствуд зі своїм видавцем поспішили тицьнути нам під носа. Ну, не бозна-що, але… Його письменника звати Орпожон, живе він не в Бреа, а на Іль-Гранді, бретонському острові. Твій Арпажон у минулому серійний убивця, а його герой — педофіл. Розумію, це не те саме, я…

— Тобто немає жодного зв’язку!

— Ти мене зрозуміла. Ці двоє гівнюків зараз прочісують гребінцем два тексти. Вони знайдуть там збіги, де їм захочеться, навіть у дуже різних елементах.

— Арпажон, Орпожон, Бретань… Це просто збіги, не більше. Це не робить мене винною. Я ніколи ні в кого не крала ідей.

— Та звісно, я знаю, Леано. Але після смерті твоєї доньки у тебе був нелегкий період, ти не могла писати і…

— І ти гадаєш, я не могла б бути хитрішою, якби захотіла вкрасти в нього ідею? Ось подумай… Свого письменника я назвала б Мартеном чи Буланже, і розмістила б його на півдні, а не в Бретані.

— Доведеться пояснити їм це. Вони вже сіли нам на шию. Довести плагіат завжди дуже непросто, можливо, їм не пощастить цього зробити, але може статися так, що справа тягнутиметься місяцями, і стане для нас ядром на нозі. Я надіслала тобі ту книжку, в книгарні ти її не знайдеш. Прочитай. За дві години встигнеш…

Розмова завершилася. Леана була приголомшена. Ту історію вона просто-таки вирвала зі своїх нутрощів, творила безсонними ночами і писала багато місяців, сидячи самотою в помешканні. Прізвище Арпажон спало їй на думку просто так, вона навіть не знала, чи воно існує насправді. Вона занотувала його на клаптику паперу, не подумавши.

Усе це просто збіги, та й край.

Вона рушила з місця, незважаючи на шалене бажання повернутися до Парижу, проковтнути «Xanax» і спати, спати, а потім прокинутися з надією, що все зміниться на краще… За пів години вона зустрілася з Коленом, який чекав її біля підвалу з похмурим обличчям. Ко­леном, який мав тільки один клопіт: щоб його котові було добре. Тієї миті вона заздрила його простому життю копа.

Криміналісти вже позабирали свої галогенні лампи, згорнули обладнання і поїхали.

— Ти трохи запізнилася.

— Довелося владнати одну проблему з… видавниц­твом.

Поліціянт повів її в гараж і зачинив за собою ­двері.

— Виникли ускладнення.

Леана подивилася на нього, не розтуляючи вуст, їй хотілося запитати: «Та невже?»

Колен відкрив багажник. Килимок, що закривав відділення із запасним колесом, був згорнутий удвоє. Полі­ціянт дістав із кишені опечатаний пакет.

— Саме під цим килимом ми знайшли добре заховане ось це… Як думаєш, Сара була в ній тієї ночі, коли зникла?

Леані перехопило подих. Тремтячими руками вона взяла пакет. Усередині була синьо-зелена вовняна шапка з помпоном.

Сарина шапочка.