Незавершений рукопис

41

Вислухавши Маттіолі, поліціянти перезирнулися, наче підлітки, що вперше в житті побачили голу жінку. Вадим повернувся до власника шале.

— Хто винаймав?

— Я не знаю, але вся інформація зберігається в моєму ноутбуці, якщо вам…

— Ходімо.

Вони скинули з нього наручники і піднялися на перший поверх. Клацнувши тричі, Александр Маттіолі відкрив сайт «LocHolidays» і ввійшов у свій обліковий запис. На другому кінці кімнати діти мовчки дивилися мульт­фільми, а Дюпюї курив надворі, тримаючи телефон коло вуха. Власник показав своє оголошення з двома десятками світлин шале, від підвалу до другого поверху.

— Ось так люди можуть роздивитися помешкання. Я здаю «Едельвейс» в оренду вже шість років. Жодних проблем ніколи не було. Не можу повірити.

Він клацнув на посиланні, що вело на сторінку керування.

— Ось… Його орендував такий собі П’єр Мулен, із минулої суботи до сьогоднішнього ранку.

— «Такий собі»? У вас є його адреса, номер телефону?

— Немає. Лише його електронна адреса.

Він показав на екран. Адреса pie.moulin22@yopmail.com — ясна річ, фальшива.

— Що можете сказати про нього? Який він із себе?

— Я ніколи його не бачив.

Вадим поклав кулаки на стіл, немов та горила.

— Це починає мені подобатися. Ви здаєте в оренду шале людині, якої ніколи не бачили?

Чоловік відповів не відразу, він був приголомшений, й це ще дужче дратувало Вадима, терпець його був не безмежний.

— Такий принцип онлайн оренди, так воно часто й буває. Зайдіть на форуми, то побачите. До приїзду мешканців я залишаю ключ у домовленому місці. Зазвичай я огля­даю стан помешкання у їхній присутності вранці перед їхнім від’їздом, але ці поїхали ще до того, як я прибув. Шале було в бездоганному стані, білизна з одного ліжка була в пральній машині, чиста. Ключ у тому самому місці, то я далі й не шукав. Та й наше листування електрон­ною поштою було дуже приязне. Той чоловік написав, що приїде з дружиною і шестирічною донькою. Він видавався серйозною людиною, навіть оплатив за два тижні наперед. Якщо взяти до уваги тижневу оренду, то видно, що маєш справу з людьми…

— Яким можна довіряти, еге ж? Адже грошовиті люди не крастимуть чайних ложок, так?

Вадим був розлючений. Кивнув підборіддям, щоб Маттіолі клацнув на профілі П’єра Мулена. На сайті той чоловік зареєструвався цього року. Ні опису, ні коментарів. Світлина занадто гарна: русяве волосся, сяйлива усмішка, видно комір сорочки. Вочевидь, він нічого не винаймав до цього шале.

— Ми перевіримо, але цілком імовірно, що все це фальш. Фальшива адреса електронної пошти, ім’я, профіль, створений принагідно, і звісно ж, фото. П’єр Мулен, ініціали «П. М.», як і Професор Моріарті. Привид, що завжди в тіні, невидимець, якого неможливо описати.

— Професор Моріарті?

— Як він заплатив?

Александр Маттіолі показав іще одну сторінку.

— Переказав тисячу двісті євро на мій рахунок через «Вестерн юніон».

Ще один слід, який неможливо відстежити. Вадим розлючено махнув рукою. «Вестерн юніон» — всесвітня мережа, яка дає змогу переказувати гроші від платника до отримувача. Можна ввійти до відділення з готівкою і переказати її на банківський рахунок абсолютно невідомої людини в будь-яку точку Землі. Ніхто не ставить ніяких запитань. Так, наприклад, повії зі сходу поповнювали рахунки своїх сутенерів, що лишилися в країні.

— І цей «Вестерн юніон» вас не насторожив? Ніхто не платить у такий спосіб!

— Та ні, платить. Це дозволено сайтом, та й бувало вже раніше. Я ніколи не мав…

— Покажіть інші замовлення.

Маттіолі послухався і відкрив історію своїх клієнтів. Показав курсором три реєстрації.

Лютий 2013 року. Поль Мішаляк винаймав шале на п’ять днів. Квітень 2014 року, П’єретта Маврот, шість днів. Січень 2015 року, Патриція Мюет, п’ять днів.

Три «П. М.».

Моріарті орендував це шале тричі.

Вік ошелешено витріщився на колегу.

— Можливо, Дельп’єр не вперше мив цю підлогу. Можливо, були ще й інші… багато місяців чи років тому… інші дівчата як матеріал для його моторошної «моделі», яких він убив тут за наказом Моріарті.