Незавершений рукопис

34

Вік їхав до самого будинку поліції не розтуляючи вуст, у салоні на всю потужність звучали й звучали «Пори року» Вівальді. Припаркувався на майданчику, вискочив надвір, лишивши відчиненими дверцята, попросив колегу зачекати і вийшов із будинку за п’ять хвилин, тримаючи під курткою щось таке, чого Морель не міг розгледіти.

— Може, облишиш свої кляті загадки і поясниш мені, що ти робиш?

— Трохи терпіння. Їдемо в Інститут судової медицини, нас чекає Офелія Ер. Вона вже закінчує звіт.

— Знаєш, як тяжко з тобою працювати?

— Дякую.

— То хоч натякни.

— Пістолети з Дельп’єрової колекції… вони нагадали мені про зброю на пасажирському сидінні біля Квентіна Роза. І, за асоціацією, про телефон, який тоді ж таки знайшли.

— Припустімо. Та й що?

— А ти нічого не зрозумів? Це нам послав Дельп’єр те повідомлення!

— А я думав, що Докторові Ватсонові.

— Дельп’єр і є Доктор Ватсон.

— А я балерина. Трясця, Віку, я нічого не розумію.

— Зрозумієш.

Морель замовк. Він волів дивитися на ліхтарі, що сві­тилися понад дорогою, на помаранчеві відблиски на за­сні­жених тротуарах, на різдвяні прикраси, що висіли в повітрі. Жовті зірки, миготливі ялинки, які нагадували йому про те, що ці свята заповідаються найгіршими в його житті. Він подумав про нещодавні висновки, які зробили вони на фермі: Фелікс Дельп’єр був тільки другорядною фігурою, його роль зводилася до того, щоб позбутися трупів. Його хворобливі фантазії штовхнули його на ті жахливі маніпуляції з тілами жертв і на викрадення Аполліни.

Але якщо він хоронив, то хто вбивав? Хто калічив і позбавляв життя цих нещасних дівчат, перш ніж передати йому? Яка подія викликала таку паніку того вечора, коли Дельп’єр виявив необачність і в нього вкрали автомобіль?

Вони прибули на майже порожній паркувальний майданчик Інституту судової медицини. Коли вони вийшли, їх зустрів холодний вітер. Офелія Ер чекала на них у холі.

— А ви без мене жити не можете! За п’ять хвилин я мала їхати відпочивати під кокосовими пальмами до наступного року. Відпустка.

— Офіційно із сьогоднішнього вечора я теж у відпустці. Як і Вадим.

Вадим знизав плечима.

— Авжеж, ми всі у відпустці. Тільки ми завтра не будемо відпочивати під кокосовими пальмами. Але кокосові горіхи у нас із собою, ти знаєш.

Офелія засміялася, й за наполяганням Віка вони спустилися в морг. Неонові лампи тріщали в тиші, сліпили очі й відбивалися на сталевих шухлядах, що вишикувалися кількома рядами.

— Я хочу побачити Дельп’єра.

Лікарка кивнула і підійшла до шухляди. Сіпнула — і шухляда висунулася, немов язик диявола. Стало видно чорний пакет. Вадим почухав потилицю, йому кортіло розгадати загадку. Вік смикнув за язичок застібки, і з’явилося наполовину розтрощене обличчя ката.

— Привіт, Докторе Ватсоне.

З кишені він дістав опечатаний пакет із мобільним телефоном, у якого був розбитий екран. Батарея і сім-картка були вийняті згідно з правилами. Морель насупив брови.

— Що ти робиш із мобільним телефоном Роза? Трясця, Віку, це речовий доказ, ти не маєш права…

— Його знайшли біля пасажирського сидіння у «форді», разом з грішми і «береттою». Але хто сказав, що це його телефон?

Морелеві очі зблиснули.

— Трясця! То це…

— Ми помилилися. Фелікс Дельп’єр того вечора їхав поспіхом. Може, він отримував і надсилав повідомлення, то цей другий телефон був у нього під рукою. Вийшовши заправитися, він лишив його поруч на сидінні.

— А ми після катастрофи взяли його разом із грошима і «береттою», гадаючи, що він належав Розові, й не звернули уваги…

— Надіславши своє цікаве повідомлення зі свого офіційного мобільного телефону, Дельп’єр знав, що ми маємо в руках його секретний мобільник, тому що маємо його автомобіль. Він простісінько нам адресував це повідомлення, бо знав, що ми врешті його знайдемо.

Вік розірвав пакет, не звертаючи уваги на невдоволене Морелеве обличчя.

— Пакетів у нас не бракує. І не турбуйся, я не вставлятиму сім-картки.

Щоб дотримуватися процедури, треба було уникнути релокалізації, знищення даних, звідси випливає і заборона реактивації сім-карти поза експертною поліційною лабораторією. Вік тільки вставив батарею і ввімкнув телефон, який виявився заблокований.

— Це телефон найновішої моделі. Ідентифікація відбитком пальця…

Він узяв руку трупа, зробив зусилля, щоб зрушити її, схопив за великий палець і притулив до екрана.

Телефон розблокувався і показав дані, які неможливо було прочитати, бо екран був розтрощений. Вік задоволено глянув на колегу.

— Доктор Ватсон відчинив нам двері до свого дому. Там повідомлення, яке він отримав тієї миті, коли хотів убити Аполліну, і яке призвело до цілої низки подій. І не тільки воно.