Незавершений рукопис

58

Ніч… Ліхтарі зі світляними ореолами, що сяяли на кризі ліонських тротуарів. Холодюка, гостра мов гільйотина, морозила обличчя, обпалювала повіки. Сховавшись у закуті, затулена автомобілями, що вишикувалися анфіладою, Леана спостерігала за віконцем у важких вхідних дверях по діагоналі праворуч, за промінцем світла, що цідилося звідти, за постатями людей, які вряди-­годи вешталися за тим пересічним фасадом із похмурою вивіскою «Чорний донжон».

Вісім годин тому вона приїхала автомобілем із півночі, перекусила у дорожній забігайлівці, десь о пів на десяту вечора припаркувала авто на набережній Сони і пішки дійшла до цієї тихої вулички у дев’ятому окрузі Ліона.

Дорогою вона встигла подумати про події минулої ночі та зізнання хлопця з обличчям групера. Що сталося з мізками Жуліана, щоб він попросив ударити його по голові, коли Джордано був у форті? Може, він знайшов живою їхню доньку? Що наштовхнуло його на цю крайність, на те, щоб затьмарити правду? У Леани не було ніякої відповіді, нестерпно не знати, чекати, поки та клята пам’ять повернеться до її чоловіка.

Чоловік у короткому пальті сказав кілька слів у віконце, і йому відчинили двері. Леана зачекала ще трохи, теж підійшла до віконця і постукала. У квадраті блакитного світла з’явилося обличчя. Справжнісінька морда пітбуля, голений череп, укритий татуюванням. Він нічого не казав, чекав. Окинув її поглядом від ніг до голови.

— Можна ввійти?

Він різко зачинив віконце. Леана знову почала стукати. Щось клацнуло. Знову обличчя, та цього разу лихіше.

— Ще раз постукаєш — начувайся!

— Я хочу ввійти! Я…

Марно, Леана промовляла до стіни. Але відступитися і поїхати назад вона не могла. Як і вдертися туди сило­міць — їй повибивали б зуби. То що робити? Вона подумала і знайшла просте рішення: якщо вона не може ввійти, то буде чекати, поки Містика вийде. У перспективі нескінченна ніч, але це єдиний шанс.

Вона сіла в автомобіль, що стояв коло набережної, і знайшла місце на протилежному боці вулиці, за десяток метрів од клубу. Погасила фари, вимкнула двигун, закутавшись у свою куртку. О 22:52 задзеленчав її телефон. То був Жуліан зі стаціонарного номера. Вона відповіла, сказала, що все гаразд, що не знає, коли закінчаться її пошуки, але сподівається на краще.

Жуліанів голос звучав у слухавці, мов спів цвіркуна.

— Ти нічого не хочеш мені сказати?

— Я все тобі поясню. Але не зараз. Є новини про твого батька?

— Жодних. Я справді занепокоєний, Леано. З огляду на те, що відбувається, я боюся, що… з ним щось сталося. Поліціянти розпочали пошуки. Я навіть не можу їм допомогти, нічого про нього не знаю, не знаю навіть, де він живе. Не можу нічого пригадати. Марно дивився я відеозаписи, альбоми, жодного прогресу, все заблоковане в моїх клятих мізках.

— Довіряй поліції, вона знайде його. Відпочинь, спробуй поспати. Нема чого форсувати пам’ять, спогадів так не повернеш.

— Без тебе якось не по собі, я… я почуваюся розгуб­леним. Скажи мені принаймні, що все йде добре, що… що ти не приховуєш від мене чогось серйозного, що не наробиш дурниць.

— Не нароблю.

— Повертайся швидше, гаразд? Я місця собі не знаходжу, скоро вже з глузду зійду. Весь час дивлюся на Сарині фото, й що більше дивлюся, то дужче думаю про Джордано. Я просто-таки в нестямі, знаючи, що він замкнений у форті, що нас будь-якої миті можуть затримати…

Леана мовчки слухала його. Подумала, що добре зробила, узявши із собою ключ від форту. А то Жуліанові спало б на думку податися туди самому.

— Коли повернешся, почнемо діяти, гаразд? Знаю, що це нелегко, але назад уже дороги нема. Я не хочу тебе втратити. Нас…

Леана урвала розмову, телефон аж палив їй вухо. Глянула на свої розтулені долоні — вони тремтіли. Ті руки не здатні були вбити людину, вона збагнула це, коли останньої миті вистрілила вбік.

Не була вона вбивцею.