Незавершений рукопис

26

Усупереч тому, що було написано на звороті фотографії Сари, в’язень форту не збрехав.

Його портрет широким планом, який вона знайшла в інтернеті, постав на екрані Леаниного ноутбука. Зо­внішність Аль Пачіно, той самий насуплений вираз, кутас­те обличчя. Згідно з даними, які романістка знайшла в інтернеті, Грегорі Джордано, сорок шість років, був лейтенантом поліції в бригаді з боротьби з сутенерством у Ліо­ні. Його ім’я траплялося на кількох сайтах, надто ж у давніших статтях, що стосувалися злочинної мережі з торгівлі людьми. Він працював над розкриттям ­каналів постачання жінок для проституції з країн сходу і над запобіганням новітньому рабству. Останню його справу висвітила преса сім років тому, йшлося про викриття мережі, що сягала Румунії. Відтоді нічого нового.

Задзеленчав телефон. Колен… Невчасно. Вона не відповіла.

Хоч як порпалася вона в пошуку, після 2010 року не знайшла більше ніякої інформації і нічого про особисте життя Джордано. Де він жив? Чи була в нього дружина? Чи були діти? Вона хотіла було зайти у фейсбук і поглянути, чи є в нього там обліковий запис, але передумала. Може, про його зникнення вже відомо і зараз там стежать за тим, хто заходить у його профіль. Леана дізналася про ці хитрощі завдяки пошукам матеріалу для трилерів у мережі й спілкуванню з поліціянтами. Тож треба бути обережною і задовольнитися цими скупими даними.

Крихтами.

Вона скинула окуляри для читання і відкинулася на спинку сидіння. Надихнувшись її писаниною, чоловік ув’язнив, годував консервами, бив і покинув помирати співробітника судової поліції. Хоч перед очима був туман, вона силкувалася думати. Джордано працював у ліонській поліції, там, де бригада карного розшуку вела справу Дженсона. Судова поліція і карний розшук були різними службами, будинок поліції був величезною спорудою. Жуліан кілька разів бував там, намагаючись дізна­тися, чи є якісь новини. Зустрічав там він Джордано? Може, почув щось у коридорі, й воно привернуло його увагу? Малоймовірно. Але якого дідька він викрав поліціянта, якого так хвалила преса за роботу?

«Хоч що каже, він бреше». Таж ні, не брехав він. Жуліан тут помилився. Вона підвелася і глянула в засклене вікно, почуваючись так, наче над нею висів дамоклів меч. Вона думала про Коленові міркування, про те, що серійний убивця Дженсон, можливо, не причетний до зникнення Сари. Та думка видавалася їй божевільною, і все-таки…

«Листа міг надіслати тобі будь-хто, що знав про історію з волоссям і зникненням»,— сказав Колен.

Хоча Грегорі Джордано і працював у іншій службі, все ж таки він, вочевидь, був обізнаний з основними деталями справи Дженсона. Поліціянти постійно обговорювали свої справи. То й що? Це робило його винним?

Поміж дюнами видно було, як до берега наближається темна хвиля, що скидається на нафтову пляму. За дві години форт буде недоступний, буруни припливу затоп­лять дамбу, і Джордано проведе ще одну ніч у кайданах у своїй темниці, очікуючи звільнення. Що ж робити? Леана вже нетямилася від свого безсилля і водночас від своєї влади. Вона тримала в руках долю трьох людей — себе, Жуліана і Джордано. Три долі, пов’язані між собою, немов клубок вовни, який неможливо розплутати.

Перш ніж ухвалити рішення, вона ще мала час для того, щоб зробити ще одне. Видрукувала фото Джордано, яке знайшла в мережі, вбрала стару куртку, яка лежала в шухляді шафи з одягом, і поїхала до лікарні.

Було майже пів на одинадцяту, година пізня, коридори майже порожні. Тільки писк апаратури, човгання м’яких підошов медсестер по лінолеуму, гупання дверей із пропускними шлюзами.

Перш ніж увійти до Жуліанової палати, вона прочитала повідомлення від Колена.

Заходив до тебе ввечері, та нікого не застав. Намагався зателефонувати: жодної відповіді. Перший результат з лабораторії: вони знайшли в шапочці волосину. Від природи біляву, але пофарбовану в чорний колір. Завтра будуть аналізи крові, яку знайшли в багажнику. Сподіваюся, у тебе усе добре, зателефонуй, я хвилююся. Колен.

Ще одна приголомшлива новина, яка шокувала Леану і ще дужче посилила її сумніви. У Сари були біляві коси, коли її викрали, але якщо хтось пофарбував їх у чорне? І що, як та волосина справді належала їй?

Вона завагалася, кортіло обернутися і хутко зателефонувати Коленові. Усе йому викласти. Проте вона таки ввійшла до палати. Жуліан спав. Леана тихенько підійшла і вмостилася на стільці напроти нього. Спокій, що панував у палаті, трохи погамував її. Так давно не бачила вона, як він спить.

Кинула оком на книжки, які лежали на столику. То були її романи. Із закладки видно було, що він читав роман «Людина із цвинтаря», другий трилер, який вона написала, той, де фігурувала героїня з амнезією. Жуліан ризикував знайти разючі паралелі зі своїм випадком. На нього теж напали, і він теж втратив пам’ять. Леана не могла позбутися думки, що останніми днями вигадка аж занадто загравала з дійсністю.

Вона глянула на чоловіка, він був спокійний, і в неї аж волосся дибки стали, коли вона уявила, як він ув’язнив і катував Джордано. Він, Жуліан, пацифіст, що майстрував повітряних зміїв, гасав бухтою на сухопутних вітрильниках, був закоханий у природу, палкий захисник колонії тюленів, що жила коло берега, і не здатен був скривдити комаху… Як міг він виявити таку ненависть? Із другого боку, хіба могла вона засумніватися в його невинуватості й прагненні знайти їхню доньку? Жуліан готовий був на все, і в нього були ще й які підстави підозрювати того поліціянта. Може, навіть уважав, що має в руках доказ його вини — ту шапочку?

Та слід було визнати очевидне: він помилився, та й вона теж, та шапочка могла належати невідомій особі. Ця історія неодмінно мала скінчитися недобре. Звільнити Джордано означало погубити майбутнє чоловіка, якого вона кохала. Лишити поліціянта ув’язненим? Це міна сповільненої дії. Так чи так, його колись доведеться випустити.

«Ще одне рішення. Нічого не робити, лишити його, нехай гине в тій темниці… Спекатися тіла… Жуліан і ти вільні… Для вас обох почнеться нове життя…»

Вона відігнала ті підступні думки, те нашіптування, тихеньке підле бурмотіння внутрішнього голосу. Звісно, вона вбивала у своїх книжках, звичайно, її герої позбу­ваються трупів, але насправді вона не вбивця.

Леана закашлялася, і Жуліан одразу ж розплющив очі. Підвівся.

— Я бачив жахливий сон, у ньому була ти. Ти плавала з черепахами, сиділа на спині одної з них, і вона почала поринати на дно. Ти не могла випливти на поверхню, долоні приклеїлися до панциря, і ти зникла в глибині, благаючи мене про поміч. А я нічого не міг удіяти, бо не мав досить духу, щоб пірнути. Я… я дивився, як ти вмираєш.

Він притулився до неї. Леана відчувала напругу в своєму тілі, щось на кшталт відторгнення, яке вона силкувалася подолати. Як по правді, вона гнівалася на нього за те, що він поставив її в таку ситуацію, що використав її писанину,— у певному розумінні, він узяв її в заручники, щоб завдати людині зла.

Жуліан говорив далі.

— Це було жахливо. Я так боявся за тебе. Проте по-­справжньому не зовсім упізнавав тебе. Але знаю, що… щось у мені тебе завжди знало.

Леана урешті вивільнилася із чоловікових обіймів.

— Ми плавали із черепахами, це було давно. Далеко звідси, під час відпустки. Ти хотів вивезти мене на сонце, на світло, тому що… тому що це був період, коли мені снилися жахіття, коли… у мене було не все гаразд із головою.

— Чому? Що сталося?

Вона знизала плечима.

— Нічого особливого. Просто тривога, страхи.

— Під час сеансу в логопеда я тримав у руках предмети, це мало викликати спогади. Торкнувшись мініатюрного автомобільчика, я згадав сіре авто, позашляховик. А фігурки тварин нагадали мені брунатного пса з короткою шерстю, який гасав скрізь.

— Ранзор, наш перший собака.

Жуліан вдячно усміхнувся їй, такої усмішки вона давно в нього не бачила. І їй стало від того ще гірше.

— Спогади виринають хаотично, але завдяки цим предметам таки повертаються. Логопед був задоволений результатом. До речі, ти можеш принести наші пізніші світлини? Лікарі вважають, що вони будуть помічні на сеансах.

Вона кивнула. Він погладив її по щоці, заплющив очі.

— Я не можу дочекатися, коли ми знову будемо разом, у нашій домівці. Відкривати себе заново… Жахливо не мати більше пам’яті, та заразом це так особливо. Наче відродження. Знову, наче вперше, пізнати місця, обличчя, запахи і смаки… Ти така вродлива! А Сара? Вона буде з нами на Різдво?

Леана спробувала всміхнутися йому і підбадьорити. Жуліан насупив брови.

— Щось не так? Бачу, ти напружена. Щось є таке про нашу доньку, що я мушу знати?

Романістка дістала з кишені згорнутий аркуш із порт­ретом Джордано.

— Впізнаєш це обличчя?

Він узяв фото, уважно роздивився й незворушно повернув їй.

— Ні, абсолютно ні.

— Ти певен цього? Кажи правду.

— Ні, ні, нічого. Хто це?

Вона вагалася, чи йти далі й показати йому фото покаліченого Джордано, яке вона зробила смартфоном, поставити його перед фактом, що це зробив він. Але це було б зайве. Вона сховала аркуш до кишені.

— Забудь про це. Забудь про мої відвідини.

— Забути? Гадаєш, я мало ще забув? Що відбувається, Леано? Батько теж якось дивно поводиться, коли я заводжу мову про Сару. Що сталося з нашою донькою?

— Вона мертва!

Ті слова вилетіли, перш ніж вона змогла їх проконтролювати. Леана тремтіла від емоцій, нерви були на грані. Хотіла було схопитися, але ноги немов свинцем налилися. Електрошокер спрацює зараз або ніколи. Жуліан за­вмер, приголомшений.

— Померла? Але ж ти казала, що…

— Її викрали чотири роки тому. Вона поверталася з пробіжки, ти був… на роботі, а я гуляла на пляжі… Це сталося на нашій віллі. Серійного вбивцю на ім’я Енді Дженсон піймали два роки тому, зараз він у в’язниці, очікує суду.

Здавалося, Жуліан хоче щось сказати, та не знаходить слів. Леана уявляла, яка буря у нього в голові.

— Він зламав наше життя. Визнав, що викрав і вбив Сару, але відмовився сказати, де поховав її. Перебуваючи за ґратами, вказав місця поховання всіх восьми жертв, крім нашої доньки… Ми місяцями чекали, коли він зважиться це сказати.

Леана щосили зціпила руки.

— Ти шукав її всі ці роки, Жуліане, мало не збожеволів від цього. Не можеш ніяк забути. Скажи мені, що ти ще щось пригадав, не лише про банановий гай і черепах.

Жуліан стиснув губи, відкинувся назад. Провів долонею по Леаниних руках.

— Мені шкода…

Він підвівся і обняв її. Леана була на грані зриву. Поцілувала його у вуста, довго, пристрасно, з любов’ю, і вивільнилася з обіймів. Він приголомшено дивився на неї, притуливши до вуст два пальці, наче хотів затримати цей поцілунок і не відпускати його.

— Схоже на прощальний цілунок.

— Сподіваюся, ти мене зрозумієш…

Вона вийшла і почула, як він голосно кличе її. Леана залишила чоловіка наодинці з запитаннями без відпо­відей.

Що вона наробила?

Леана замкнулася в автомобілі, відчуваючи, що більше не витримає, що не може бути й мови про те, аби чекати днями, тижнями, поки до нього повернеться пам’ять, тоді як людина потерпає в кам’яній в’язниці. Навіть її слова про викрадення Сари нічого не пробудили в ньому. Гірко зітхнувши, вона дістала телефон і знайшла Коленів номер. Найгірше рішення в її житті. Може, цей поліціянт із Берка знайде якийсь спосіб уникнути покарання? Допоможе вибратися із цієї халепи?

Щойно вона почала набирати Колена, її телефон задзвонив. То був Максим Пер, фахівець з інформатики. Жуліанів ноутбук… Вона вже й забула. Леана відповіла на виклик.

— Тобі вдалося?..

— Так, деякі дані я відновив. Не можу сказати по телефону. Треба, щоб ти приїхала й сама поглянула. Це сто­сує­ться шапочки твоєї доньки. Я знаю, хто її носив.