Незавершений рукопис

35

Якщо вона зараз не вибереться з дому Джордано, то їй кінець.

Поліціянти йшли алеєю. Вони побачать сліди, обійдуть довкола дому, увійдуть досередини так само, як і вона.

Леана більш не замислювалася, вона спустилася східцями і кинулася до передпокою, а потім у гараж. Безгучно відчинила двері й, не озираючись, побігла в сад. Насилу переступаючи ногами, на які начіплялося снігу, вона пройшла між двома кипарисами, перелізла огорожу й опинилася на сусідній території. Захекавшись від шаленого бігу з перешкодами, перелізання через огорожі, вітрозахисні смуги та паркани, вона короткими кроками йшла дорогою.

Нарешті мокрий асфальт. Вулиця, автомобілі. Їй здавалося, що вона димить, немов старий камін. Леана розстебнула куртку, щоб віддихатися, і випустила хмарку пари. Хвилин п’ять намагалася зорієнтуватись на місцевості, потім упізнала краєвид і підійшла до свого автомобіля.

Коли вона проїздила повз дім Джордано, поліціянти ще були там. Жінка розмовляла по телефону, її колега йшов до гаража. Якщо досі вони не знали про його зникнення, то за п’ять хвилин дізнаються. Зроблять обшук, побачать кров, почнуть розслідувати зникнення за підозрі­лих обставин.

Вона молилася, щоб Жуліан не залишив ніякого сліду, ніякого відбитка. Якщо це так, то ніщо не пов’язує його із Джордано, крім шапочки. Поліціянти, звісно, допитають Роксану, і вона розкаже про їхню зустріч, але ніхто нічого не зрозуміє.

Виїхавши на шосе після страшенних заторів, що почасти були зумовлені метеорологічними умовами, вона усвідомила, що руки її досі тремтять на кермі. Вони були геть білі. Леана тікала не думаючи, не замислюючись над ситуацією, в яку влипла. Цієї ж миті вона збагнула, що перейшла межу. Вона боронила свій шлюб.

Засніжені краєвиди потроху поступалися місцем темним просторам замерзлої землі. Жуліанів батько зателефонував їй десь опівдні: мовляв, де вона? Як вона може не бути коло чоловіка? Жуліан питає, що з нею, і весь час розпитує про Сару. Жак волав у слухавку, Леана припинила розмову, її вухо аж горіло.

Вона зупинилася на автозаправній станції о чотирнадцятій годині, залила повний бак, перекусила і поїхала далі. Цього разу автострадою А1 — вже западала ніч — наддавши ходу, щоб дістатися до «Натхненниці» о 16:45. У вухах дзвеніло від довгої їзди, м’язи заклякли від сидіння.

Звільнилася від ксерокопій своєї книжки і сховала пістолет у сумочку, а її — в гардеробній серед одягу. Щой­но скінчила, як нагодився Колен із трьома поліціянтами-експертами. Леана несамохіть поправила зачіску і відчинила. Він кивнув їй підборіддям.

— Ти владнала свої проблеми з видавцем?

— Цього за день не владнаєш. Тут працюватимуть адвокати.

Колен дивився на неї допитливим поглядом. Леана знала, що з нею не все гаразд, із кожної пори точився стрес і жах. Вона спробувала прибрати нейтрального тону і нетерпляче очікувала тільки одного: щоб він ушився звідси і вона могла допитати Джордано.

— Ти можеш сидіти на дивані, але ні до чого не торкайся, поки ми не візьмемо зразків. Один із криміналістів візьме в тебе відбитки пальців.

— У мене?

— Ти боїшся, що тебе викриють?

— Ні, але…

Колен кволо всміхнувся.

— Не переймайся, це щоб порівняти з тими, які виявлять на ручках, на кермі джипа, на дверцятах. Це дасть змогу виокремити їх. Те саме зроблять із Жуліановими відбитками, але в лікарні його не турбуватимемо, у нас є його відбитки, які взяли після проникнення злодія в дім.

— Як довго ви будете це робити?

— Приблизно дві години. Гаразд?

Колен скинув куртку, шарф, поклав теку на край столу і показав криміналістам ті місця, де слід було попрацювати. Леана дивилася, як вони наносять свій порошок по всіх усюдах, навіть на вимикачі електрики. Колен допомагав їм, щоб було швидше.

На прохання одного з криміналістів Леана вмочила пучки пальців у чорнило, які він потім притиснув до паперу. Потай вона глянула в смартфоні інформацію про час припливів і відпливів і здійснила підрахунки. Якщо вона приїде в Амблетез о двадцять першій, то в неї буде дві години, щоб допитати Джордано, перш ніж настане приплив. Треба було не гаятися.

Колен поглядав на неї, але тримався на віддалі. Він дуже серйозно ставився до дактилоскопії, віддавав накази, брав участь, ходив із кімнати в кімнату… Закінчили трохи раніше восьмої вечора. Поліціянт убрав свою куртку і зачекав, поки вийдуть криміналісти. Зупинився на порозі.

— Ми зробили все, що треба. Вибач, що скрізь лишився порошок. На жаль, ми не надаємо послуг прибирання після свого візиту. Можеш надіслати рахунок Міністерству внутрішніх справ.

Леана не зрозуміла, жартує він чи ні.

— Нехай, я поприбираю.

— Звичайно, я триматиму тебе в курсі, якщо буде інформація про злочинця на основі цих відбитків. Ти певна, що з тобою все гаразд? Вигляд у тебе такий… ти сама на себе не схожа.

— Ну… це непросто. З одного боку, ця історія з видавцем. А з другого, хтось, може, побував у моєму домі. Ти сам розумієш, важко сприймати те, що відбувається.

— Я… Може, хочеш, щоб я побув із тобою? У мене є пляшка доброго білого вина і…— він глянув на годинник — я мав забрати з рибного магазину два десятки устриць… Крамниця вже зачинена, але я знаю власника, він відчинить мені. Ми в приязних стосунках.

Леані не терпілося зачинити двері.

— Дуже люб’язно з твого боку, Колене, але нехай іншого разу… Я страшенно зморена, щось кину на зуб і ляжу спати.

Він кивнув, але вона побачила, як його обличчям промайнула крижана тінь.

— Гаразд, нехай іншого разу. Не забувай про сигналізацію.

Він вийшов на ґанок і завмер. Тоді подався до повітки із сухопутними вітрильниками. Леана пополотніла: вона ж забула, що там розбита шибка. Якщо він туди ввійде, то побачить креслення знаряддя для тортур, брудні чоботи в замерзлій калюжі. Вона побігла за ним.

— Не хвилюйся, це я зробила! Не знала, де Жуліан залишив ключі від повітки.

— Хотіла покататися на сухопутному вітрильнику?

— Хотіла вчора подивитися на тюленів, трохи розвіятися. А бінокль був усередині.

Він подивився крізь вікно, та нічого не побачив.

— Розумію… Але тут занадто волого, щоб зберігати бінокль…

Він помахав їй рукою і поїхав. Зрозумівши, що забув гаманця, повернувся назад. Коли за чверть години після від’їзду з «Натхненниці» він постукав у двері, йому ніхто не відчинив. Світло було вимкнене, і Леаниного автомобіля, який досі стояв перед гаражем, не було на місці.