Незавершений рукопис

3

Автомобіль жандармерії Туве уже був на місці, коли десь о першій ночі на АЗС біля автостради заїхали В&В. Заклад справляв гнітюче враження: чотири колонки замкнено у зв’язку з пограбуванням, порожня автостоянка, крамниця, освітлена блідими неоновими вогнями.

Менеджер, опецькуватий вусатий добродій, видавався спокійним, він розмовляв по телефону неподалік. Двоє поліціянтів підійшли до капітана жандармерії Патріка Руссо, якому першому сповістили про збройний напад. Справжнісінький горянин, убраний у синьо-білу парку, яка ще більше розширювала його, здавалось би, забіякуваті плечі. Він простягнув руку привітатися.

— Пів години тому мені повідомили, що приїдуть двоє хлопців із гренобльського карного розшуку, без жодних деталей. Ви можете мені бодай щось пояснити?

Вік сягав йому до підборіддя, і його кощава долоня потонула в здоровезній лапі жандарма. Він заходився пояснювати, поки Морель оглядав місцину.

— До нас звернулися митники, які переслідували сірий «форд», аж поки той урізався у парапет на сорок сьомому кілометрі траси Д30. Водія — очевидно, це ваш грабіжник — викинуло із салону, і він скінчив життя в рові.

Схрестивши руки, Патрік Руссо стояв, висловлюючи не більше почуттів, ніж фасад крематорію. Схоже, він належав до тих, що вважають: коли на землі стає на одного покидька менше, це дарунок людству. Трохи далі раптом увімкнувся компресор морозильника чи то холодильника. Вік декілька секунд услухався в його дирчання, а потім мовив далі:

— Нас привела сюди перевірка номерного знака автомобіля. Ми отримали інформацію від вашого підрозділу, що сірий «форд» JU-202-MO з фальшивим номерним знаком викрали сьогодні пізно увечері з цієї автозаправки. У багажнику ми виявили труп невідомої молодої жінки років двадцяти. З огляду на її каліцтва, цілком очевидно, що вона була мертва ще до аварії.

— Гаразд, зрозуміло. Це пояснює поведінку власника викраденого автомобіля. Він просто пішки рушив звідси, не зостався викликати поліцію абощо. У нас є запис із камер відеоспостереження. Ходімо.

Руссо завів їх за прилавок. Вік не міг стриматися, щоб не проаналізувати ціни шоколадок на вітрині — тут вони на шістнадцять центів дорожчі, ніж у супермаркеті через дорогу від його будинку. Він відчув, як його розум охоп­лює марення порівнянь, і вчасно похопився. Повернувся до екрана комп’ютера. Жандарм відкрив папку з файлами й запустив відтворення першого відео.

— Якість записів жахлива, але дає досить чітке уявлення про те, що сталося. Чорт, ну це ж треба — чорно-­біле зображення. Та будь-яка кольорова камера зараз дешевша ста євро! І чому так завжди, коли нам потрібні відео?

Морель мовчки кивнув.

— Отже, спершу — камера з колонки номер два. Ось, дивіться. О 21:42 грабіжник виходить із цього фургона з боку пасажирського сидіння. Ми встигли вчасно допитати водія на пункті збору дорожнього мита в Шамбері. Здається, він не причетний, пояснив, що підібрав цього хлопця на виїзді з Гренобля. Той сказав, що йому треба до Шамбері, але коли побачив АЗС біля автостради, попросив висадити його там. Буцімто щойно дорогою він отримав повідомлення і хтось має його звідти забрати.

Вікові очі фіксували кожен піксель зображення. Квентін Роз, у шапці, обличчя прикрите шарфом, іде від фури і, сховавшись у кутку, завмирає. Напад навмання, думає поліціянт: юнак не мав визначеної мети і вирішив пограбувати заправку в безлюдному місці без зайвого ризику. Жандарм тицьнув пальцем в екран.

— Ось бачите, він чекає вдалого моменту. Фура поїхала. Переходжу до камери номер чотири, вона розташо­вана на найдальшій колонці заправки. За три хвили­ни до цієї неавтоматичної колонки під’їжджає сірий «форд», зупиняється…

Вік дивився і запам’ятовував обидва відео. Роз щойно ввійшов до крамниці, а водій «форда» вийшов із автомобіля, на голові темний кашкет. Об’єктив під таким кутом, що видно тільки грубий зимовий одяг і ніякого освітлення, важко щось сказати, невиразний силует у пуховій куртці. Він грюкає дверцятами, відкриває бак, спокійно бере заправний шланг, щоб залити пальне. Оглядає все довкола, не виказуючи жодних ознак нервозності. І жодного разу не піднімає очей до камери.

Морель дивився то на той екран, то на другий.

— Чоловік анітрохи не панікує, хоч у багажнику в нього труп без обличчя. А хіба о такій порі не треба розрахуватися в касі, перш ніж заправишся?

— З двадцять другої години, так написано над входом. За десять хвилин він потрапив би на камеру в крамниці, видно було б обличчя і був би освітлений, мов різдвяна ялинка.

На відео з внутрішньої камери у крамниці видно, як Роз змушує менеджера відімкнути касу, націливши на нього пістолет. Менш ніж за тридцять секунд ховає жмут банкнот до кишені й, вийшовши надвір, прямує до «форда». Невідомий бачить його, але запізно: юнак цілиться і в нього й наказує відійти. Але чоловік не рушає з місця, здається, хоче якось домовитися. Лунає постріл, куля влучає в землю. Цього разу власник «форда» відступає на два кроки назад. Так само погрожуючи зброєю, Роз загвинчує бак, сідає за кермо і поспіхом рушає з місця. Невідомий спершу стоїть непорушно, потім зникає з ­кадру. Жандарм зупинив відеозапис.

— Ми вважаємо, що він побіг у протилежний від автостради бік. Праворуч від майданчика є лісосмуга, далі гаї та ліси. За п’ятсот метрів з’їзд із автостради, довкруги багато сіл, містечок і доріг місцевого значення. З огляду на його поведінку і на те, що він їхав із фальшивим номерним знаком, я не чекав вас і сповістив усім місцевим жандармеріям. Ніч, мало шансів, що вони його знайдуть, але всяке буває.

— Ви правильно зробили. Ще якісь свідки є?

— Поки що ні. Менеджер був приголомшений нападом і нічого не бачив. Я переглянув записи з усіх камер. Нічого нового, крім того, що ми вже побачили.

— Отже, обличчя водія «форда» ми не побачили. Треба ще подивитись архівні записи з камер відеоспостереження, виловити цю модель автомобіля. Може, цей чоловік заправлявся тут раніше — зі справжнім номером.

Вік вийшов у супроводі двох чоловіків і рушив до колонки номер чотири. Жандарм показав на заправний шланг, що валявся на землі.

— Може, пощастить видобути якісь зразки із заправного шланга?

— Він був у рукавичках, це видно на відео. Що ж до ДНК, не хвилюйтеся, зразків повно у «форді».

Вік поринув у темряву ночі й спостерігав вогні будинків, що були вище, на схилах гір. Сотні сріблястих відблисків життя, які висіли у просторі. Той чоловік розчинився у цих міріадах вогнів. Звідки прямував він із тим покаліченим трупом у багажнику й куди їхав? Поліціянт подумав про молоду жертву з відрубаними руками. Може, батьки в одному з тих будинків чекають звісток від неї. Можливо, мати ніяк не може до неї додзвонитися, а батько вже зв’язався з її подругами. Вони більше ніколи не побачать своєї дочки.

Він усвідомив, що лічить їх, ті вогні, що клятий голос у його звихнутих мізках будь-що хоче дізнатися, скільки ж ламп світиться за майданчиком біля автостради, на виїзді з Туве, департаменту Ізер, наче йшлося про життєво важливу інформацію. У голові роїлися інші числа, наприклад, євро тридцять п’ять за шоколадку, на шіст­надцять центів дорожче; п’ятдесят сім літрів і триста тридцять мілілітрів на цифровому екрані четвертої бензоколонки; час відкриття і закриття крамниці. І він пам’ятатиме ці числа навіть на смертному ложі, навіть до ладу не знаючи, куди їх втулити. Він глянув на Мореля, який розмовляв із жандармом, звичайно, пояснюючи, що його колега трохи дивакуватий, говорить небагато, але він працює з ним уже понад десять років.

Зітхнувши, Вік зателефонував криміналістові, якого лишив на місці аварії, і попросив перевірити, чи можна прочитати серійний номер шасі, нанесений методом холодного штампування спереду праворуч, під бампером (у цієї моделі, уточнив він). Потім припинив розмову, отри­мавши відповідь. Обернувся до двох чоловіків і звернувся до колеги.

— Серійний номер шасі автомобіля стертий.

— Хитрий жук. Обличчя не показав, номер фальшивий, серійного номера нема. А сірих «фордів» у цьому регіоні багато. Дістатись до нього, спираючись тільки на те, що змогли видобути з автомобіля, буде не просто.

Вік поклав руки в кишені.

— Незважаючи на те, що він вжив усіх запобіжних заходів, ми вторгнемося в його маленький світ, коли він і не чекатиме. Сподіваюся, наш візит стане для нього найкращим різдвяним подарунком.