Незавершений рукопис

63

– Я ніколи не бачила його обличчя. Не знаю, який він на вигляд, присягаюся тобі.

На чолі Містики випнулися грубі вени. З очей, потилиці, з-поміж грудей цебеніла вода. Вона кілька разів мало не захлинулася. Для Леани нестерпно було бачити, як несамовито смикається тіло. Але язик її полонянки дедалі більше розв’язувався.

— Уперше я зустріла Моріарті 2013 року. Уночі він прийшов до мене на сеанс у «Донжон». На ньому була ота венеційська маска з довгим дзьобом…

Вона закашлялася, виплюнула воду, й у Леани склалося враження, ніби очі її полонянки вилазять з орбіт.

— Таке часом буває… люди приходять у масках або загримовані, щоб зберегти анонімність. «Донжон»… це клуб для обраних, у який потрапити можуть тільки його члени. Він був відомий тим, що дотримувався культу сек­ретності щодо… своєї клієнтури. Ніяких імен, файлів, світлин. Люди, що відвідували його, адвокати, нотаріуси, вели паралельне життя, одне на світлі, в колі родини, з друзями, а друге в тіні.

Вона скривилася у гримасі, щоб погамувати приплив крові до мозку. Її обличчя було червоне й палало.

— Моріарті був обізнаний із моїм минулим, із моїм смаком до страждання. Але він не хотів тілесних стосунків, хотів тільки спостерігати… Отож, він ось що робив: сидів у кутку і дивився, як діють інші. Але «Донжон» залишається закладом, що підпорядкований правилам. Ніякої крові, ніяких екстремальних дій на зразок порізів ножем, що могли б зашкодити його репутації. Моріарті хотів побачити більше, він знав, що я надаю можливість тим, хто може заплатити. Тим-то ці спостереження тривали тут, у моєму інтимному донжоні…

Бізнес на збоченні, на тортурах, на жінці як об’єкті… Леана легко уявляла собі катування, зойки, покалічену плоть. Кат, що виконував священний обряд, спостерігач у масці… Чому Моріарті не мав фізичних стосунків? Леана рухалася маргінальним, кодифікованим світом, де не було табу, у звихнутому просторі, де нормальні люди були аномалією.

— Моріарті знав, що я приводжу в ці стіни людей із найекстремальнішими забаганками, тих, що можуть заплатити. Після цілих місяців сеансів ми зав’язали з ним по-справжньому довірливі стосунки.

Вона чмихнула, мабуть, і плачучи водночас. Великі чорні краплі макіяжу надавали їй вигляду жахливого П’єро. Вона показала на підвал.

— У мурі є отвори, що ведуть до іншого ­приміщення. Він сидів там і дивився, мої клієнти не знали про це… А тоді якось заявив, що не прийде більше, але запропонував мені оборудку. Дещо винятково просте, що при­не­се мені багато грошей. Розповів про даркнет, повстановлював усякі програми на моєму комп’ютері, не знаю, звідки він їх узяв. Ми почали спілкуватися через ­ТOR-чат… Якось він дав мені адресу електронної пошти, довгу низку чисел і літер, пояснив, чого чекає від мене: щоб я передала його моїм найрадикальнішим клієнтам, тим, яких… яких я приводила у свій підвал, тим, що… не знали меж. Він хотів мати діло з найбагатшими, але й із найбільш збоченими.

Леана слухала, не рухаючись, стиснувши кулаки.

— Знаєш, на що схожий чоловік, який уже не має меж? Чоловік, що бачить уже в жінці не жінку, а територію для реалізації своїх фантазій? Це звір, демон. І Моріарті чекав таких звірів. Отож, усе, що могла я зробити, це передати таким людям ту електронну пошту, яку Моріарті регулярно міняв із міркувань безпеки. Я повинна була казати тим людям, що, надсилаючи повідомлення на цю пошту через даркнет, вони здобудуть «надзвичайний досвід», анонімний, безпечний.

— Який досвід?

— Про це я нічого не знаю.

Леана натиснула важіль. Обернула голову, коли за плек­сигласом з’явилися вирячені очі Містики. Її тіло вигнулося, наче її вдарив електричний розряд. За десять секунд вона підняла її.

— Він ніколи не казав мені, трясця! Але… я… підозрювала, що там щось нездорове, що… це неодмінно стосується екстремальних збочень, якщо взяти до уваги ті заходи безпеки, до яких вдавався Моріарті, щоб зберегти все в таємниці… А ти кажеш мені про вбивства… Атож, це воно… Це той «надзвичайний досвід»… Оте no limit, що може вести до смерті. Ці речі не лише у фільмах. Вони існують і в житті… Якби це не був мій експеримент, якби не було соціального бар’єру спостерігача, то я цілком певна, що люди дійшли б до краю. Що вони урешті мене зґвалтували б, закатували, убили, це тільки питання часу. У такі миті я бачила звіра, що сидить у кожному з нас… Зніміть бар’єри, і він вирветься на волю. І цього звіра шукав Моріарті.

Леана стиснула важіль. То Моріарті надав змогу вбивати усім тим, що платили? Вона почувалася так, ніби її гатили кулаком у груди, ті удари дужчали і дужчали, вони руйнували все у неї всередині.

Тіло Містики гойдалося, наче маятник.

— Я… я давала ту адресу… чоловікам. Час від часу знаходила в поштовій скриньці конверт із готівкою. Потім це раптом урвалося. Останній конверт отримала я в лютому 2016 року зі словами: «Кінець. Ніяких контактів, крім нагальних».

Лютий 2016 року. За місяць до того затримали Енді Дженсона. Не хотіла Леана вбачати в цьому тільки збіг. То Дженсон, як ланка мережі, зруйнував її, потрапивши до в’язниці?

— Скільком? Скільком чудовиськам ти надала ту адресу?

Містика повагалася, та коли Леана натиснула на важіль, заговорила.

— Двадцятьом… Може, більше. Не пам’ятаю й не знаю, чи всі скористалися…

— А Джордано був поміж ними?

Вона кивнула. Леана відчула, як усередині їй стало гаряче.

— Розкажи мені про нього. Про вашу зустріч, стосунки.

— Джордано був відомим поліціянтом у нічному середовищі… Декотрі його поважали, більшість боялася. Справжнісінький скажений пес… Він… Він часом приходив у «Донжон», завжди дуже пізно, щоб провести там ніч. Його пропускали. Після кількох зустрічей ми врешті перейшли сюди. Він був хворий на голову, геть хворий… Може, найгірший із-поміж усіх. Дійшов до того, що витатуював собі на плечі улюблену «іграшку»…

— Ксифофор.

— Авжеж. Щоразу коли я бачила Джордано з тим ножем, я пригадувала того хирлявого чоловічка в окулярах, що десь узявся двадцять п’ять років тому, він узяв цю річ і порізав мені груди. Джордано був із таких. Одної миті лагідний і добрий, а наступної справжнісінький чорт. Щось не те було у нього з головою вже перед тим, як його запроторили до в’язниці. Його загребли за тої пори, коли він розслідував справу про торгівлю людьми. Поліція взялася за нього і вийшла на «Донжон». Вона дізналася, що він приходив сюди часом, що тут були сеанси… Мене залучили як свідка, я сказала небагато, навіть словом не обмовилася про ці стосунки в підвалі.

— Чому?

— Тому що… Тому що мій справжній бізнес тут. «Донжон» — тільки фасад, спосіб зловити рибину… Джордано повернувся до мене, вийшовши із в’язниці. Вона не погамувала його, навпаки. Він став іще більш несамовитий, небезпечніший. Він… Він хапав мене за горло і душив, душив. Шматував ксифофором, а наступної миті пригортав до себе і ридав, мов дитина. Ув’язнення остаточно перетрусило коліщата у нього в голові. Гадаю, він урешті убив би мене, якби я дозволила…

Леана гнівалася на себе, що була така слабка із цим мерзотником, прикутим у форті. Він пошив її в дурні.

— Моріарті я зустріла, коли Джордано був у в’язниці. Тоді я звернулася через даркнет до Джордано і передала йому електронну адресу. Він мав багато грошей зі спадку, і в нього було чимало рис, які шукав Моріарті. Та елект­ронна пошта… Це наче двері в інший світ, розумієш? Ті, що заходили туди, зникали з мого життя, щоб перейти в інший вимір. Ти щойно дізналася, в який.

Кожне слово, кожен образ глибоко діймали Леану. Мабуть, і Сара, як інші нещасні жертви, була об’єктом для гри цих збоченців. Тілом, де не було меж. Їй хотілося упасти, вкластися у кутку і померти. Але лють тримала її при житті.

— Ці люди… Я хочу знати, хто вони. Назви імена цих мерзотників.

Містика плюнула.

— Гадаєш, вони залишали мені візитівки? То були тільки маски, обличчя і тіла, руки, що завдавали мук. Ти що, не розумієш, адже вони платили мені за мовчання? Вони глибоко проникали в мене, але я не знала жодного з них. Це було три чи чотири роки тому, все воно пішло в небуття… Навіть якщо ти когось знайдеш, то що ти гадаєш собі? Що він заговорить, коли вже минули роки? Ніхто й словом не обмовиться. У цьому середовищі панує закон мовчання. Вони працюють у судах, відвідують елітні клуби. За все вони можуть заплатити, навіть за наш біль. Вони споживають нас. Ти, так само, як і я, тільки об’єкт…

Леана була на грані виснаження. Треба було повідомити в поліцію, щоб вона взялася розслідувати діяльність «Донжона» і знайшла клієнтів Містики, але в неї були зв’язані руки і ноги. Невже на цьому все й зупиниться? Невже вона піде звідси без відповідей? Невже сягнула краю своїх пошуків, своїх можливостей, своїх сил?

Вона зціпила зуби і стиснула долоню на важелі.

— Ти знаєш, що довела всіх цих дівчат до смерті. Через тебе…

Вона замовкла, заплющивши очі. Містика не жертва, вона була частиною убивчої мережі, свідомо приховувала правду і в глибині душі знала це. Щоб надати собі трохи сміливості, Леана подумала про Сару, про її усмішку, про останнє фото своєї доньки, такої щасливої в житті.

Містика не має права більше жити.

Вона поклала другу долоню на важіль, вдихнула повітря, і її невільниця заволала. Леана обернула рейку й ослабила ланцюг. Містика повалилася додолу, коло циліндра. Леана підтягнула її до клітки і замкнула. Потім укинула ключ у воду.

— Для тебе буде краще, якщо зі мною нічого не станеться.

Леана обернулася і завмерла перед комп’ютером.

На екрані з’явилися нові рядки.

6:31:52 Моріарті > Зустріч післязавтра, о 22. Етрета. ­Пуста голка.