Незавершений рукопис

Передмова

«Лишень на слово попереду — ксифофор».

Так починається книжка мого батька, Калеба Траскмана. Цей рукопис я знайшов у коробці на горищі. Батько мав прикру звичку скидати туди все на купу. Стос аркушів формату А4 лежав серед того мотлоху цілий рік під вікном у даху, крізь яке того літа струмувало прегарне північне сяйво. Мій батько ніколи нікому не казав про цей рукопис, він писав його на самоті у величезній віллі над морем упродовж тих десяти місяців, коли моя мати поволі згасала в лікарні з хворобою Альцгеймера.

Цієї історії, на той час безіменної, він так і не завер­шив. Проте, гадаю, тут бракує лише якогось десятка з майже п’яти з половиною сотень сторінок, які налічую­ть в цьому рукописі. Саме по собі воно дрібниця, але справжнісінька катастрофа літературного жанру, одним із найславетніших представників якого він був. Трилери мого батька змушували тремтіти сотні тисяч читачів, і, звісно, я тримав у руках один із його найкращих романів. Химерний, закручений, надзвичайно жахливий. Певна річ, один із найчорніших. Історія цієї письменниці, Леани, яка виліплена з того самого тіста, що й мій батько, захопила мене і нагадала, до якої міри книжки мого батька були віддзеркаленням його щонайглибших страхів і щонайгірших маній. Гадаю, він не був у злагоді з самим собою, коли виливав свої жахи на папір. А жахіть у цьому романі не бракує, слово Траскмана.

То що ж у тому клятому фіналі, спитаєте ви мене? У цьому розв’язку, де все має вирішитися? Чому Калеб Траскман, король інтриги і грандіозних розв’язок, не дав усіх відповідей? Чому не довів до кінця своєї сімнадцятої книжки?

Я міг би гадати, що після смерті моєї матері він покинув роботу, відклав незавершений рукопис, можливо, уже усвідомлюючи, що за три місяці пустить собі кулю в голову з поліційного пістолета. Або ж просто йому не вдалося дописати цієї історії. Атож, міг я так вважати, якби певні елементи тексту не свідчили про цілком протилежне, якби не шепотіли мені на вухо, що від початку писання батько знав, що не закінчить рукопису. Наче цей «не-кінець» уже сам собою становив частку інтриги, «загадку Калеба Траскмана». Останній спалах перед смертю.

Попри все найбільші скептики серед вас думатимуть: а навіщо так старатися, щоб написати книжку, в якій не буде фіналу? Навіщо цілий рік зводити дім, знаючи, що ніколи не вкриєш його дахом? Зараз, коли я пишу ці рядки, тут криється справжнісінька загадка, яку ще потрібно розгадати, утім стосується вона радше приватного життя.

Дізнавшись про існування цього рукопису, постійна батькова видавчиня, Евеліна Леконт, мало не підстрибнула до стелі. Та коли прочитала його і виявила, що книжка закінчується магічним трюком, позбавленим свого остаточного ефекту, її охопив відчай. Неможливо було публікувати посмертний роман Калеба Траскмана без звично яскравого розв’язку, хоча, на мою думку, багато читачів усе-таки жадібно накинулися б на нього.

Тоді настала пора теорій, протистояння ідей, що мали на меті розв’язати головоломку, яку запропонував мій батько. Тижнями кипіли мізки розумних людей у пари­зьких кабінетах. Під час кожного зібрання сиділи ми довкола столу і читали та перечитували рукопис, вивчали кожну сторінку, намагаючись збагнути, чому Калеб підкреслив паліндроми, чому в цій книжці так відчувалася його одержимість цифрами.

У ці миті нерозуміння і сумнівів ми сердито дивилися одне на одного. Довго сушили голови над вступною фразою, отим «Лишень на слово попереду — ксифофор». Чому ця фраза? Яке її реальне значення? Повірте, нема сьогодні жодного співробітника видавництва, який не знав би, що ксифофор — це маленька тропічна рибина, яка дістала назву через форму хвостового плавника у вигляді шпаги чи меча. Ось і ви поповнили свої знання, еге ж?

Потім Евеліна, яка знала мого батька вже понад три­дцять років, знайшла розгадку.

РОЗГАДКА.

Вона урешті знайшла ключ, визначила невблаганний механізм химерного розуму мого батька. Якщо добре подумати, цей кінець був цілком очевидним підсумком, і всі елементи постали перед нашими очима від перших (і останніх) слів. Але очевидне, хоч воно й опинилося у добрих руках, інколи ще важче збагнути, в тім і полягає геній Калеба Траскмана.

Лишилося тільки написати цей кінець, і всі погляди звернулися до мене. Немає в мене батькового таланту, але, як гідний спадкоємець, я таки опублікував кілька років тому два непретензійні детективи. Тож ближче до кінця роману ви знайдете примітку, що далі взявся за перо я. Помітите також, що в романі лишилися підкреслені слова та інші важливі елементи. Ви тримаєте в руках те, що я знайшов минулого літа.

Існує кілька пунктів, які ми не змогли розв’язати під час написання фіналу, тож просто вигадали їх. Нелегко збагнути, до чого достеменно хилив мій батько і як збирався розплутати цю історію. Зіткнувшись із прогалинами, яких не дав змоги заповнити оригінал, довелося робити вибір, ухвалювати рішення, які, можливо, не збігались би з рішеннями автора. Щоб оцінити складність завдання, уявіть Джоконду без обличчя — і вам пропонують написати це обличчя… Так чи так, сподіваюся, моя версія фіналу відповідатиме вашим очікуванням, адже я все зробив для цього.

І щоб до кінця вшанувати працю Калеба, до останнього слова підтримати дух цієї книжки, потрібна була така розв’язка, яку ви тут знайдете. Якщо будете уважні під час читання, тут неодмінно знайдеться відповідь на ті запитання, які у вас виникнуть.

Ага, ще одне. Гадаю, найвідданіші Калебові читачі будуть і найбільшими скептиками у тім, що стосується природи цієї передмови. Вгадую їхні міркування: ці слова пише власноруч Калеб Траскман, він цілком здатний таке утнути. Передмова — частина історії, і це передбачає, що Калеб, змінивши стиль письма, написав і кінець роману. Що ж, це ваше право, і я ніколи не зможу довести протилежного. Та, зрештою, це і несуттєво. Роман — це гра ілюзій, і тут усе заразом і правдиве, й облудне; історія починає існувати лиш тієї миті, коли ви її читаєте.

Книжка, яку ви збираєтеся читати (чи, може, й уже почали?), зветься «Незавершений рукопис». Це була моя ідея, і з нею погодилося все видавництво. Альтернативи не було.