Незавершений рукопис

57

Віків автомобіль дедалі дужче поринав у царство маєстатичних сосон, у нескінченну пітьму, у дедалі крутіші повороти, наче щоб добитися до інтернату, треба було пройти випробування, відбути запеклу боротьбу зі стихіями. Поліціянт вирушив у дорогу сам, радіо було вимкнене. Вадим не хотів пропускати вручення подарунка своїй небозі, а Жослен Манжматен зустрічав на вокзалі батьків, що приїхали з Бретані.

Він обігнув білі, скуті кригою озера, проїхав понад сірими ярами і дістався до інтернату тільки о десятій годині вечора, насилу здолавши останні кілометри через той клятий сніг. Ґратчаста брама була відчинена, Фелісьєна Жако попередили про візит поліціянта. Побачивши, як нічну пітьму пронизало світло фар, він вийшов на ґанок, як велет, що охороняє своє лігво. Вистромивши носа надвір і ступивши ногами в снігову лемішку, Вік відчув дотик холоднечі. Він привітався з господарем і помахав посвідкою.

— Вам телефонував мій колега.

Консьєрж відступив убік і пропустив поліціянта досередини. Руки його були грубі, немов ломаки, довга густа борода лягала на стару футболку, а з рота добряче садило горілкою. Мабуть, у такий спосіб він рятувався від нескінченних зимових ночей, які збував у найглибшій самотині. Перше містечко було за двадцять хвилин їзди автомобілем.

— Ходімо досередини.

Вони пішли далі. Коридори були холодні, стелі високі, кроки відлунювали, мов у соборі. На вішаках і досі висіли дитячі малюнки, либонь, іще з літа. Вік бачив височенні силуети ялин, що бовваніли за вікнами, угадував за ними контури гір. Уявляв собі дітей, яких тримали тут колись у суворості, відірваних від їхніх родин. Міг уявити собі, яка близькість могла виникати між ними, ті секрети, якими вони ділилися, угоди, які вони укладали між собою. Чи були друзями Дженсон і Дельп’єр?

Вони увійшли до приміщення східного крила корпусу, де мешкав Жако. У вітальні труби аж тріщали, величезні радіатори стояли на кахляній долівці, й од них пашіло, як від печі. Спершу господар налив дві склянки горілки і одну простягнув Вікові.

— Жандарми прийняли мене за божевільного, коли я їм сказав про чотири книжки. Їм начхати було на це. Вони взяли мою заяву, але я певен, що вона десь лежить у них у шухляді. Вони вважали, що я забагато хильнув, згубив ключі й упав, а ніякого удару не було. Але свою біб­ліотеку я добре знаю. Ніколи не купував я цих книжок.

— Ви бачили нападника?

— Ні. Це сталося надворі, на мене напали ззаду. Мабуть, він лишив автомобіль оддалік і прийшов пішки. Доріжка в центрі була без снігу, то, на жаль, не лишилося жодного сліду його присутності.

— А чому «він»? Хіба то не могла бути жінка?

— Е-е… бачте, я думав про чоловіка.

— Жандарми забрали книжки?

— Де ж пак! Вони там, на нижній полиці.

— То там ви їх і знайшли?

— Ні, вони були вгорі, поруч із книжками про Шерлока Голмса.

«Про Шерлока Голмса…» Вік відчув, як усередині все стиснулося, він був певен: сюди приходив Моріарті власною персоною, це він напав на сторожа. Поліціянт знайшов романи Мірора і хапливо погортав їх. На першій сторінці знайшов штамп: «Для преси»… Він тримав у руках книжки, викрадені з вілли в бухті Оті.

Вік нічого не розумів. Значить, Моріарті був злодієм, який заліз на віллу Леани й Жуліана Морганів. То він проїхав вісімсот кілометрів з півночі, щоб за тиждень поставити ці романи на полицю? Навіщо? Що хотів він цим сказати? Ще одна загадка, від якої у Віка аж голова пішла обертом. Він обернувся до співрозмовника.

— Ви їх читали? Нічого дивного не помітили в тексті, між сторінками?

— Так, я прочитав книжки, кортіло збагнути, чому невідомий приніс їх мені. Чому саме ці романи? Це справжня загадка, гідна Конан Дойля. Я шанувальник класичних детективів і трилерів, але Енаель Мірор теж непогано пише. І… ви кажете про щось дивне в книжках… В одній із них на сторінці є трохи крові. Мабуть, власник цих книжок поранився під час читання.

— У якій книжці? Покажіть!

Фелісьєн Жако підійшов до полиці й показав на роман «Людина із цвинтаря».

— Оця… майже посередині.

Вік погортав книжку. Помітив легеньку багряну цятку на ріжку сторінки сто сімдесят, та цятка відбилася і на наступній сторінці. Може, то був неочікуваний шанс. А, може, пастка?

— Дайте мені якусь торбинку.

Жако простягнув йому пакет. Вік старанно упакував книжку. Повернувся до фотелів і вихилив склянку одним духом. У горлі аж запекло.

— Гадаю, ваш нападник — саме той чоловік, якого я розшукую. І все це має стосунок до минулого цієї ка­м’я­ниці.

Заволодівши увагою Жако, він сів напроти нього і поклав на коліна зчеплені долоні.

— Ви працювали тут у вісімдесятих роках, і я хотів би, щоб ви дещо згадали. Роки, що мене цікавлять, сягають періоду від 1986 до 1988 року. У цих стінах було двоє дітей — одного з них звали Енді Мортьє, йому було чотирнадцять років, він був із Шамбері. Другий, Фелікс Дельп’єр, був менший од нього на три роки і був із Єйон-ле-В’є. Дельп’єр, Мортьє — пам’ятаєте їх?

Сторож утер губи, потім поклав руку перед собою.

— Як же я можу їх пам’ятати?.. Це було тридцять років тому. А щороку сюди приймали дві сотні хлопчиків. Я бачив їх тисячі, і всі були на одне лице, а ви з-поміж них виділяєте двоє імен. Що ви хочете знати про них?

Вік бачив, що він і не силкується згадувати. Він простягнув йому фото Енді Мортьє, яке взяв зі справи. Воно датувалося періодом, коли він іще не пішов до інтернату. Хлопчик усміхався в об’єктив. Його пухкенькі щоки були поцятковані ластовинням, брови у вигляді гострокутних дашків надавали йому вигляду мартопляса. Погляд був незмінний, але все інше не мало нічого спільного з Дженсоном-убивцею, худорлявим і мускулястим, яким він був сьогодні.

— Усе. До кого вони вчащали, їхня поведінка, якщо вони пробули тут так довго. Це світлина Мортьє. Він щось вам нагадує?

У погляді старого відлюдника видно було збентеження. Але він повернув фото Вікові.

— Ні, геть нічого…

— А про Енді Дженсона ви чули? Про нього зараз чимало говорять у масмедіа.

— Ви бачили тут телевізор?

— Енді Мортьє — це і є Енді Дженсон. Він убив щонайменше вісьмох дівчат упродовж цих останніх чотирьох років. Возив їх у трейлері, ґвалтував, а потім хоронив. Що ж до Фелікса Дельп’єра, то він у своєму підвалі виготовив манекен зі шкіри, яку зняв із вбитих дівчат…

Жако приголомшили ті слова.

— То я гадаю, пане Жако, що було б дуже добре, якби ви згадали це обличчя, бо, можливо, був іще третій такий чоловік, що вийшов із цього закладу і зараз гуляє на волі. Це він напав на вас і приніс ці книжки. Я не піду звідси, поки не дізнаюся чому.

Сторож шукав у Вікових очах зблиск, за який можна було б учепитися, але там нічого не було. Він знову глянув на світлину, його лице зморщилося, стало видно зіпсовані зуби у сивій куделі бороди. Хотів було налити собі ще одну склянку, але Вік притримав його руку.

— Так ви нічого не згадаєте.

Чоловік вивільнив руку і повагався.

— Убивці… Ага, тепер я пригадую того хлопця… І другого, Фелікса Дельп’єра, вони завжди трималися разом. Дельп’єра всі прозивали Камінне Серце. Він ніколи ні з ким не говорив.

Сторож підвівся.

— Ідіть за мною.

Жако відчинив двері, спустився сходами, вмикаючи світло. Лампи осяяли довгі коридори. Вік почув, як гуготить величезний котел, як тріщить старе дерево. Господар штовхнув важкі двері, й перед ними відкрилася темна паща проходу. Лампа осяяла нові східці.

— Архіви внизу.