Незавершений рукопис

44

Леана скинула пальто і впала в чоловікові обійми. Вона міцно пригорнула його, поклала голову йому на плече. Ні про що не думати, залишатися отак удвох, у безтурботності теперішньої миті.

Вона провела долонею йому по голові, обережно минаючи рану, погладила вуха, потилицю, поцілувала його, потім одхилилася, щоб краще його роздивитися. На ньому було старе вбрання, завелика сорочка. Попри гематоми й набряки, його обличчя видавалося їй гарним. Воно завжди здавалося їй гарним, зі зморщечками чи без них, навіть коли він підводився з ліжка або, як ото замолоду, був непричесаний. Він дуже схуд від того разу, коли вона бачила його востаннє, перед виходом книжки. Вона відчувала його кістки.

— Тебе виписали?

— Ага. Ще вранці мені вручили виписку. Бершерон саме був неподалік, щоправда, він завжди опиняється неподалік. Пообіцяв персоналові доправити мене додому. І ось я тут. А ти де була?

— Мені довелося з’їздити в Париж і назад. Не надто приємна мандрівка. Треба було дещо владнати у видавництві. Краще б я була в лікарні, коли…

— Облиш, усе обійшлося добре. З логопедом відновимо сеанси після Нового року. Глянь, он поліціянт забув гаманець на столі.

Жуліан кивнув підборіддям на сліди чорного порошку на меблях, на склянках, на ручках.

— Бершерон розказав мені про паразита. Крадіжка, що сталася два місяці тому, усе стосовно нападу на мене… Він показав мені свій блокнот із нотатками, світлини з тим словом, яке знайшли в багажнику, «ЖИВА»… І ту історію з шапочкою. Це незрозуміло й жахливо. Я…

— Він не повинен був розповідати тобі, це мала зробити я. Мені шкода.

Леана гнівалася на Колена, він, звичайно, форсував усе, ґвалтував Жуліанову пам’ять. Той сів і обхопив голову руками.

— Це мені шкода. Що не зателефонував, лишив тебе отак, у невизначеності. Але, зізнаюся, для мене це непросто. Я хотів збагнути, що сталося, що могло статися зі мною, що… що робив я в цьому домі тоді, коли ми вже не були разом.

Леана сіла коло нього, притулилася до його плеча. Вона дивилася на екран телевізора, де завмер кадр давнього відео, яке вона зняла, коли Жуліан дурів на березі, здається, десь біля Вімре.

— Ми все зрозуміємо, ми разом відкриємо істину. Я певна цього.

— Гадаєш, вона криється в моїй голові, та істина?

— Сподіваюся, Жуліане. Від усього серця сподіваюся.

Вітер свистів у черепиці, по вікнах барабанив дощ. Він підійшов до бару, налив склянку й підняв її.

— Навіть не знаю, чим тебе почастувати. Не знаю, що ти любиш, чого не любиш. Нічого вже не знаю про тебе.

— Я люблю віскі. Письменник не може пити чогось іншого. Ненавиджу горілку, пиво і джин-тонік.

Жуліан налив і їй склянку. Вони цокнулися, і коли келихи зустрілися, у їхніх очах промайнув сумний і водночас веселий зблиск. Ця порожня прірва довкола них, туга, відсутність Сари. Леані хотілося взяти його за руку і повезти у форт, улаштувати зустріч із Джордано, все йому пояснити. Але це означало б узяти його в заручники, зробити його ворогом самому собі. Крім того, що він вирішив би, опинившись віч-на-віч із тим прикутим чоловіком?

Жуліан підвівся, пройшов біля книжкових полиць, потім біля панорамного вікна. Надворі годі було щось розгледіти, між краплинами дощу насилу мріли контури дюн і ще довгі тіні падали на шиби, які шалено шмагав вітер.

— Така гарна ця місцина! Така чиста, така дика. І ця вілла… Я так добре тут почуваюся. Цікаво, що, з одного боку, таке враження, ніби все це звичне, розташування речей, атмосфера. Так, я мешкав у цих кімнатах, торкався до цих меблів, десь у глибині душі я певен цього. Але, з другого боку, наче уперше в житті прийшов до цього дому.

Леана стиснула губи. Як не подумати тут про Джордано і не сказати собі, що вони тимчасово перебувають на волі? Що треба було б урешті звільнити його і передати правосуддю і що тоді їх кинуть до в’язниці?

Якщо тільки він не винен, якщо не заподіяв зла Сарі.

Задзеленчав телефон і прогнав ті думки. Данієль Еврар, її контакт у поліції Лілля. Вона повагалася, перш ніж відповісти на дзвінок, але це було важливо. Леана подала знак Жуліанові.

— Мій видавець…

Пішла до кухні й відповіла.

— Так, Данієлю.

— Я знайшов твого Натана Мірора, переді мною ось його справа. Але про це не варто говорити по телефону. Може, зустрінемося, щоб поговорити віч-на-віч і…

Леана здаля стежила за чоловіком. Він розглядав книжки на полицях, брав речі, що стояли на столах, погляд його був розгублений, скерований кудись за вікно, ніби він намагався щось згадати. Вона прошепотіла:

— Розкажи по телефону, прошу тебе. Мені досить непросто буде приїхати до Лілля. Вже пізно, чоловіка щойно виписали з лікарні…

— Мені ця ідея не подобається, але гаразд. Сталося все 1991 року…

Леана підтягнула стілець і сіла. Її охопила тривога.

— Натану Мірору було дев’ятнадцять років, це був хлопець із Кале, безробітний. Його посадили за зґвалтування у лютому 1991 року і за тиждень знайшли повішеним на простирадлі в камері. Самогубство.

— По… посадили за зґвалтування, кажеш?

— Так, дівчини на ім’я Барбара Вуяр, їй було шістна­дцять років, як і тобі, згідно зі справою… Ви були подругами.

Леана почувалась так, наче отримала удар футбольним м’ячем просто в обличчя, один із тих ударів, що валять вас додолу і забивають дух. Барбара була її найкращою подругою в коледжі, та й потім теж. Завжди разом, поки подруга не переїхала, щоправда, Леана не могла згадати, куди саме.

— Це сталося під час карнавалу в Дюнкерку, у лютому. Вас того дня було п’ятеро, Барбара познайомилася з Мірором у кав’ярні того вечора, коли було святкування в Мало. Свято, алкоголь, натовп… Ви згубили тих трьох подруг, із якими мали бути разом. Гурт розпався, і ти лишилася з Барбарою. Натан Мірор ходив за вами цілу ніч. Запропонував супроводжувати вас берегом і дюнами. Зачекав, поки ви залишитеся самі й почав домагатися твоєї подруги. Вона відмовила, ти спробувала встряти, але він дістав ножа і звелів тобі сісти на пісок. Потім зґвалтував Барбару на твоїх очах. У мене є світлини, які свідчать про те, в якому стані була твоя подруга, але я опускаю подробиці. Поліція затримала цього чоловіка за кілька днів.

Леана охляла, немов поранена звірина. Вона нічого не пригадувала. Ні крику, ні обличчя.

— Я… я не пригадую. Це… ні, це неможливо.

— Мені шкода, що я інформую тебе в такий спосіб, Леано. Але ти була там, твої дані записані тут чорним по білому. Ти не могла свідчити, нічого не пам’ятала, навіть того дня, коли ви прийшли на карнавал, наче була під наркотиками. Але в крові у тебе нічого не виявили, жодної краплі такої речовини, навіть алкоголю, ти не вживала його. У своєму звіті психолог казав про «травматичну амнезію». Щоб захистити тебе, твій мозок утворив довкола цього епізоду темний кокон. На жаль, у Барбари не було такого шансу. Те, що ти побачила тоді, й досі є в тобі, але воно не доступне… Я не психолог, але схильний стверджувати, що вибір твого псевдоніма і всі пізніші роки було трохи немов… ну, я сказав би, витік із підсвідомості у свідомість.

Марно шукала Леана в глибині самої себе, нічого не пригадувалося, але страждання таки було присутнє, воно завжди було там, вирвавшись на поверхню з темних безодень її пам’яті. Хоч вона і не пам’ятала тієї драми, зате пригадувала, як мовчали її батьки, як похмурішали їхні погляди, коли вона допитувалася, чому її найкраща подруга не ходить до ліцею і не хоче її бачити. Зрозуміла, чому її охоплювала тривога, коли треба було йти на свято чи з’являтися в людних місцинах… І ще багато чого. І правда раптом вибухнула тепер, через чверть століття, в один із найгірших періодів її життя.

Увійшов Жуліан і запитально глянув на неї.

— Мушу розпрощатися. Дякую за все.

І вона завершила розмову, їй хотілося поділитися тим горем, але вона стрималася, бо так треба було, бо його неможливо було пояснити. Схопила свій келих і одним духом випила, а потім налила ще.

1991 рік… Дата виходу у світ книжки Мішеля Іствуда. Значить, вона прочитала її, але й це опинилося в тому коконі амнезії. Вона стерла цей спогад зі своєї пам’яті, як і згадку про зґвалтування Барбари. Видалила, але не остаточно, просто замкнула на ключ.

Як і Жуліанова, її пам’ять була фрагментована, але в інший спосіб, і ці страшні спогади, які приховала підсвідомість, звісно ж, і зробили з неї ту письменницю, якою вона стала.

Її успіх породило жахіття, що сталося однієї ночі.

Жуліан узяв склянку з її рук.

— Що сталося?

Якби вона нічого не зробила, то повалилася б додолу. І вона поцілувала його, охоплена всеосяжною жагою кохати й віддавати всю себе до решти. Він, її чоловік, Жуліан, буде отримувати світло від неї, а пітьму вона ховатиме у собі, як завжди це робила, тому що така була її доля, постійно ховатися за псевдонімом, за іншим, за химерним двійником, облудним дзеркалом, яке нітрохи не відображало істини.

«Пробач мені, Барбаро…»

І тоді зароїлися в ній почуття і понесли її, то було немов квіткові пелюстки, що вибухали за її повіками, наче лопотіння крил, від яких дрижали всі її м’язи. І вогонь бажання палив її, то був справжнісінький гейзер, від якого пішла обертом її голова, він розметав її похмурі думки, щоб лишити тільки несамовитий шал другого наро­дження, нового життя подружньої пари, попри всі бурі, примари, вихори, що лютували довкола них.

І навіть коли він поніс її до ліжка під тоскне завивання вітру в черепиці, під звуки струменів дощу, що шмагали по стінах будинку, вона не переставала його цілувати, наче намагалася надолужити згаяний час, багато місяців утримання і розпуки. Вона відчувала жар його тіла, кожен удар у його артеріях, наелектризованість його нервів під шкірою, й коли він увійшов у неї, то було не відновлення їхніх стосунків, а інстинкт, який керував ними. Все сталося швидко від нестачі, тієї нестачі, що заважає вам користатися часом, що пришвидшує секунди і стискає хвилини.

Чи було це спогадом про кохання? Жуліан утратив свою делікатність, свою ніжну дбайливість, свої такі особ­ливі пестощі. Вона чекала, що він кусатиме її вушка, соски, але не було ні часу, ні спогадів, тільки ці спустошливі рухи вперед-назад, тільки його худе тіло на ній, тільки їхні розпашілі тіла.

І посеред отих розжарених зблисків у голові вона бачила обличчя, що кружляли перед її очима,— Сари, Барбари, Роксани, Джордано. Вона захопила те останнє обличчя, цю набряклу плоть, праве око, яке розпухло,— і не випустила його з поля зору. Поки вона тішилася, то бачила його на дні темниці, уявляла, як він здихає, цей негідник, від голоду, спраги, холоду, болю, хоч він і любив біль, виродок, та все одно страждатиме, щось у ній стежитиме за цим, і вона загарчала від люті й утіхи, то був чудернацький звук, і Жуліан теж загарчав, уп’явшись вустами в її плече. Він тремтів, мов новонароджений.

І коли вони закінчили, виснажені, приголомшені, він скотився набік, груди його в темряві були золотаві, немов вершина дюни, обличчя було розгублене, наївне й не­винне.

Вона притулилася до нього, коли він заснув на тому боці, де ніколи не мав звички спати цілу ніч. Згодом, під дією алкоголю, медикаментів, утоми й усього іншого вона усвідомила глибину тієї прірви, яку він відчував, адже вона теж зазнала амнезії. «Травматична амнезія», сказав поліціянт. Вона чимдуж намагалася згадати, та не могла. Можна було жити й так, амнезія не спричиняє страждань, поки не усвідомиш, що у тебе вкрала шмат життя твоя ж таки психіка і, може, ніколи вже його не поверне.

Тим-то і важливий був Джордано. Він був загубленим фрагментом пам’яті Жуліана.