Незавершений рукопис

62

16.07.2016

Найдорожчий мій Енді!

Утретє насмілююся вам писати, сподіваюся, ви не вважатимете мене за божевільну. Слова ніколи не приходять легко, коли хочеш викласти на папері те, що почуваєш, що криється в глибині твого серця, й не завжди висловиш фразами те, що хотілося б сказати.

Знаю, як ви страждаєте, я трохи дослідила той холодний світ, у який вас запроторили. Ці жахливі камери, похмурі коридори, суворі правила, які вам накинули. Це негуманно. Знайте, що я завжди тут, аби підтримати вас, бути з вами поряд, і сподіваюся, що ці підбадьорення дадуть вам змогу трохи вирватися з камери, помріяти, подумати про мене, чом би й ні, про ту, яка вже чекає на вас і завжди чекатиме.

Тьмяний іній лежить оберемками попелу. Об’ємні хмари огорнули ватою Альпи. Небо оголене, близьке і лиховісне, як сутінки. Едельвейси ніжні білою елегійністю ранковий настрій аранжують. Розчинився алкоголь, поглинутий одночасно лікарем і недужим. А перший електричний розряд лікує організм.

Перепрошую, мені здається, що моє перо відлітає, мов птах, і… допіру я написала бозна-що. Ви вже, мабуть, помітили це в попередніх листах. У класі таке зі мною часто бувало, я ставала неуважна, замріяна, витала в хмарах. Хіба це погано — витати у хмарах, мати забагато уяви? Одне слово, я з вами, Енді, я, моє серце і решта. Ґрати вашої в’язниці не повинні завадити вам полетіти, немов птах, і принести вам трохи сонця.

Знаю, що ви полюбляєте оригінальність, несподіванку, а особливо числа, про все це розповідає преса, що так вас поливає брудом. Тож як останнього разу, і як і наступного, я описую себе в цифрах. Сподіваюся вже не покинути вас.

4 — як символ надійності. Я надійна, як ви, і як ви, вмію зустрічати випробування. Я подолаю те, що утримує вас далеко від мене. 5 — як відчуття, я полюбляю його торкатися. 2 — як пара, 2, основа всього, гадаю, це ваше улюблене число. Я люблю також 0, це ви вже знаєте, це найдосконаліше число, воно все поглинає. 9 — це помножена трійка, міра вагітності. Знайте, що я, звичайно, вже багато років живу сама і не маю дітей. Ви теж не маєте, чи я помиляюся?

Ще одна серія цифр, щоб ви трохи пізнали мене?

Ще 5, як оті п’ять важливих для мене слів: життя, борня, пригода, зміна, свобода. 3 селективніше, ніж 5 чи 9, воно обмежує вибір, коли треба обрати точно, це були б ви, потім я, потім ми. Закінчу числом 4, це пречудовий квадрат, суворий, як і ви. Я люблю суворих людей, які контролюють, нічого не полишають на випадок. Ви, звісно, належите до них.

Ось і цього разу сподіваюся, що ви не гніватиметеся на мене, я, на жаль, не вмію багато говорити, ні усно, ані письмово. І така несправедливість, адже я навіть не знаю, чи ви одержуєте мої листи, проте я й далі буду писати. Можу я сподіватися, що колись отримаю відповідь? Та й чи хочеться вам відповідати? Насмілююся сподіватися, що так. Знаю, багато нас таких, що пишуть вам, я тільки одна з багатьох шанувальниць, та сподіваюся здобути особливе місце у вашому серці.

З усією моєю повагою,

ваша віддана Ірен А.

Коли тієї середи уранці Вадим увійшов до кабінету, Вік відірвався від листа. Ніч його була коротка. Відзвітувавши Манзато про останні відкриття і надіславши повідомлення колегам, він уклався трохи поспати в своєму номері, щоб відновити сили. Потім о першій годині подався до експертної лабораторії, щоб віддати книжку, яку взяв в інтернаті: Манзато підганяв усіх, щоб отримати аналіз ДНК із крові, знайденої на одній зі сторінок, причому в першу чергу. Шамруська справа скінчилася, лаборанти тепер мали більше часу, щоб діяти швидко. Узялися за аналіз ДНК із «моделі» і невдовзі вже мав бути результат.

Вадим скинув куртку і потиснув руку колеги.

— Отже, ми вже знаємо, хто такий Моріарті…

Вік детально виклав йому всю ту історію. Інтернат «Чорні скелі». Злостивість учителя фізкультури на Дель­п’єра і Дженсона, підозра в актах педофілії, каліцтво в душі, що настало потім, і згодом утеча їхнього товариша по кімнаті, Люка Тома.

— І чому той Люк Тома повернувся через тридцять років, щоб викрасти справи?

— Може, подумав, що ми раніше чи пізніше будемо порпатися в тих архівах. Він замітає сліди. Боїться, щоб Дженсон не заговорив? Щоб його обличчя, яке він так ховає, не сказало нам чогось?

— А ця історія з книжками Леани Морган? Чому він приніс їх туди?

— Не знаю. Але з певністю можна сказати одне: те, що відбувається на півночі, у в’язниці у Валансі, й тут, є нитками з того самого клубка. Моріарті вже не зовсім безіменний. Люк Тома десь має існувати. Ми його знайдемо чи завдяки біологічним слідам, чи шляхом пошуку в адміністративних паперах. Жослен із Етаном уже працюють у цьому напрямку.

Вік махнув рукою.

— Ось поглянь. Я щойно знайшов один трюк.

Вадим став коло нього і поглянув на лист, який подав йому Вік. На початку дата і слова «Найдорожчий мій Енді». Підписаний «Ірен А.»

— Ірен А.— це Ірен Адлер. Одна з героїнь Конан Дойля.

Вік простягнув колезі пакет.

— Можеш знайти інші Іренині листи?

Вадим кивнув і сів коло нього. Упродовж того часу Вік, насупивши брови, декілька разів уважно перечитав лист. Що означав цей майже незрозумілий текст посередині листа? І ці числа? Той лист видавався йому заразом і банальним, і якимось чудернацьким. Він уявляв собі, як Фелікс Дельп’єр сидить у своєму підвалі перед власноруч створеною «моделлю» і пише цього листа, сушить собі мізки, намагається вжитися в образ жінки, навіть змінюю­чи почерк.

— Ось іще один. Ірен А.

Вадим простягнув йому нового листа. Вік ретельно прочитав, і його здивувало те, що структура повторює­ться: два чи три абзаци загалом, а поміж ними незрозумілий уривок із кількох рядків, у якому цього разу ішлося про дерева й океан. Потім, наприкінці листа, Ірен А. знову починала щось верзти про числа, і останній абзац був наповнений почуттями. Вік зачекав, поки Вадим знайде йому ще одного листа, і там виявив таку саму структуру.

Він розклав листи у ряд і зосередився на загадкових уривках. Знав, що розв’язання тут, перед його очима. Уявляв, як Дженсон відкриває напарфумлені конверти і під носом у наглядачів розшифровує слова, які надіслав йому Дельп’єр. Здогадувався, як тішився він, яку владу почував.

«Тьмяний іній лежить оберемками попелу. Об’ємні хмари огорнули ватою Альпи. Небо оголене, близьке і лиховісне, як сутінки»,— дуже уважно прочитав він. В інших листах — такі самі незрозумілі фрази без жодного сенсу, та сама кількість слів і та сама…

І тоді він побачив. Літери спалахнули в його голові, мов сигнальні ліхтарі на злітній смузі аеродрому.

— Знайшов!

Вадим глянув на колегу.

— Що знайшов?

Вік не відповів, навіть не почув його. Узяв папір, ручку й заходився підкреслювати літери.

Тьмяний іній лежить оберемками попелу. Об’ємні хмари огорнули ватою Альпи. Небо оголене, близьке і лиховісне, як сутінки. Едельвейси ніжні білою елегійністю ранковий настрій аранжують. Розчинився алкоголь, поглинутий одночасно лікарем і недужим. А перший електричний розряд лікує організм.

— У кожному із цих листів є спеціальний абзац, написаний Дельп’єром. У цьому тексті, що його автор подає на початку листа, ключ до всього. Достатньо зіставити перші літери, щоб усе зрозуміти.

Вадим підійшов і нахилився.

— «Т-і-л-о п-о-х-о-в-а-н-о б-і-л-я С-е-н-Б-е-р-н-а-р-а П-о-л-і-н-а П-е-р-л-о.

Він подивився на Віка.

— Халепа. Що це означає?

Вік відповів за кілька секунд.

— Безсмертна партія Каспарова… Здається, я зрозумів.

Він поспішно почав нотувати послідовність цифр.

— Поглянь. Якщо записати числа, що є в цьому листі, то ми одержимо 4522093 у першому абзаці й 553594 у другому. Тобто 45.22.09.3 і 5.53.59.4, якщо додати крап­ки. Воно є у рапорті, це точні координати могили Поліни Перло. Ось достеменно те, що передали Дженсонові у цьому листі: «Тіло поховано біля Сен-Бернара, Поліна Перло. 45.22.09.3Д, 5.53.59.4Ш». Те місце, де наші колеги викопали труп, Вадиме.

Вадимові аж мову відібрало, й він став вивчати інші листи.

— Зачекай, щось я не второпаю. Ти допіру сказав мені, що… що…

— Що у мене склалося враження, ніби Дженсон повторив нам те, що написали йому в листах. Що він узяв на себе ці вбивства. Усі вісім.

Мовчання. Вік відкинув чуба назад, він був ошелешений своїми відкриттями.

— Трупи, які він потроху видавав поліції упродовж двох років, належали Дельп’єрові. Він пожертвував собою, Вадиме, як Каспаров пожертвував білою турою у Безсмертній партії. Може, Вояжер, якого ми вважали найжорстокішим серійним убивцею, нікого і не вбив.

— То виходить, що Дженсон майже два роки водив поліцію за носа? Що цей покидьок, про якого написано в пресі більше, ніж про рок-зірку, змусив нас повірити, що він учинив убивства, які скоїв інший? Що ми не помітили: жертви, у яких підозрюють Дженсона, і Дельп’єрові жертви насправді ті самі?

Вік переконано кивнув.

— «Misdirection». Відвернувши нашу увагу на себе, Воя­жер завадив нам поглянути деінде. Жертв більше й не шукали, чекали, поки Дженсон подасть нам відомості про трупи. Це те, що сталося із Сарою Морган. Дельп’єр мав поховати її за кілька тижнів, як робив з іншими, і за декілька тижнів ми виявили б місцезнаходження тіла, повіривши в убивство Дженсоном.

— Здуріти можна.

— Те, що я кажу, аж ніяк не робить із Дженсона невинного. Є неспростовні докази, що він викрав усіх тих дівчат, але, може, цим його роль і обмежилася. Як ото і в Дельп’єра вона обмежилася «зачисткою». Різниця в тому, що перший стоїть на початку ланцюга, а другий у кінці.

— Значить, ми маємо справу з тією самою організованою мережею. Дженсон, Дельп’єр і посередині той горезвісний Мортьє, він же Люк Тома.

— Та так, звісно. Троє друзяк із кімнати… Хлопці, які через тридцять років заходилися викрадати, зачиняти і вбивати бідолашних дівчат, кожен виконував своє завдання. Так чи так, Дженсон за ґратами. По заслугах, серійний викрадач, він завжди ризикував потрапити до в’язниці. Тоді він узяв на себе ті вбивства. Це його манера гратися далі. Вони всі граються, ці мерзотники…

Вадим насилу міг оцінити наслідки їхнього відкриття. Серійний убивця, який ним не був… Скерував на хибний шлях поліцію, виставив її на посміховисько… Дженсон і Дельп’єр, діти, покалічені випробуваннями і розправами, яких зазнали в дитинстві та так і не змогли відновитися після цього… Невже вони вбачали у Моріарті свого рятівника?

— Дурнувате запитання: якщо роль Дженсона обмежувалася викраденнями, то чому він посилав пасма волосся за кілька місяців по тому?

— Щоб існувати. Адже це надавало йому ваги, харизми. З тими пасмами, з тим способом дії він став Вояжером, якого переслідувала вся поліція. Він породив легенду. Легенду про себе. До певної міри він діяв, як і Дельп’єр, що, викравши Аполліну або створивши свій манекен, теж хотів існувати, але потаємніше. Ми всі маємо потребу існувати самі собою, не бути тінями іншого…

Вік погортав листи, які вибрав колега.

— Залишається тільки перевірити і впевнитися, що…

Слова заклякли на його вустах, коли він побачив дату на одному з листів. Дженсон отримав листа, що був довший за інші й датувався минулою середою, тобто сім днів тому.

Два дні після випадку біля бензоколонки.

Дельп’єр, який знав, що йому гаплик, усвідомлював, що поліція не забариться затримати його, надіслав Дженсонові останнє повідомлення. Вік знову взяв ручку і почав швидко записувати літери. Текст, що з’явився перед його очима, справив на нього таке враження, що йому аж дрижаки пішли по спині.

Неймовірно.

Він ухопив аркуш, зірвався з місця і кинувся до дверей.

— Викличте швидку допомогу!