Незавершений рукопис

71

Джордано більше немає, сказав Жуліан. Але він іще ніколи не був настільки присутній у Леаниних думках. Вона думала про ті пекельні дні, які він провів у форті, про його доньку Роксану, яка більше не побачить свого батька, про його закривавлену розтрощену потилицю, про силует свого знервованого чоловіка, який закидав його землею. Поліція весь час розшукувала його. Може, ім’я Джордано якось вирине у справі Моріарті? Може, прийдуть допитувати їх із Жуліаном через пів року, через рік, через п’ять років? Як жити з таким дамокловим мечем над головою?

Вона припаркувалася на лікарняній автостоянці під попелясто-сірим небом, яке створювало враження, ніби весь час триває ніч. Скільки вже днів не з’являлося сонце? Побігла під вітром до рецепції. Лікар Ґжесковяк чекав на неї в кабінеті. Вона піднялася на горішній поверх, відчуваючи, як похололо всередині.

Лікар простягнув їй руку, зачинив двері й запросив сіс­ти. Сів навпроти неї з другого боку стола. Уважно і занепокоєно подивився на неї. На Леаниному обличчі відбився тягар безсонної ночі й тих мук, які вона пережила. В її голові досі відлунювало скреготіння заступа.

— Як я і написав у повідомленні, мені хочеться поговорити з вами про Жуліана. Він не прийшов на сеанси. Знаєте чому?

— Ну… через батька. Його тіло знайшли біля Гроффльє. Мабуть, він необачно пішов гуляти до бухти під час припливу і став жертвою нещасного випадку.

Ґжесковяк стиснув губи.

— Мені шкода від усієї душі. Коли це сталося?

— Точно невідомо. Тіло виявили вчора вранці, але від нього не було звісток, починаючи від самих свят.

Лікар посунув убік Жуліанову історію хвороби.

— Може, варто буде відкласти нашу зустріч на пізніше і…

— Ні, кажіть.

Він підпер підборіддя кулаками.

— Як сприйняв Жуліан смерть свого батька?

Вона звела плечима.

— Як людина з амнезією.

Лікар видавався збентеженим. Він відкашлявся.

— Розкажіть мені, як до цієї… цієї трагедії відбулося повернення вашого чоловіка додому. Віднайшов він свої орієнтири? Спостерігався автоматизм дій? Помічали ситуації, коли видно було повернення пам’яті?

Леана спробувала абстрагуватися від того болота, в якому загрузнули вони з Жуліаном, і зосередилася на простих речах.

— Усе відбувалося в основному добре. Він почувався вільно у домі, недовго згадував розташування речей. Сьогодні деякі дрібниці йому згадуються, деякі ні. Він і далі спить не на тому боці ліжка, наприклад, але готує мені страви, які я люблю, або ж опікується домом, що завжди робив. Може поїхати автомобілем до Берка. Відновив свою звичку сидіти з ноутбуком на колінах у кріслі, здійснюючи пошуки про…

— …вашу доньку?

Леана кивнула.

— Це бере гору, його нав’язливі спонуки стійкі.

— А ті спогади, що стосуються вас?

— Із цим гаразд…

Він зрозумів, що Леана не хоче розвивати цю тему і не наполягав.

— А його колеги, робота?

— Про це він іще не каже. Знаєте, до нападу Жуліан, сказати б… вичерпав свої можливості. Не певна, що це добре вплине на роботу чи стосунки з колегами. У повідомленні ви казали про щось дивне. То що сталося?

Він поклав долоню на історію хвороби.

— Можливо, ви і знаєте, що відновлення особистих спогадів може бути раптовим або поступовим, у вигляді осяйних, дуже детальних або невиразних згадок. Декотрі епізоди повертаються шляхом спалахів пробудження під час перегляду світлин або торкання до предметів. Знайте, що ці дві останні методи були винятково ефективні в роботі з Жуліаном.

Він відкрив конверт і посунув до неї пачку світлин.

— Вони ваші, можете забрати. Завдяки цим світлинам він зміг згадати точні епізоди зі свого минулого. Місця, ситуації, запахи. Щодня здійснював значний прогрес. Можете глянути на ці фотографії?

Леана не розуміла, куди він хилить, але послухалася. Переглянула знімки один за одним і щоразу відчувала, як стискається серце. Шматки життя, щастя, згадки — все поверталося, завдаючи болю. Такі молоді, такі щасливі. Леана раптом здригнулася. Серед світлин із відпустки вона затрималася на фотографії старого «альфа ромео», що стояв на вулиці з Пізанською вежею на задньому плані.

— Проблема?

— Ця світлина… я такого не пам’ятаю.

— Ви впевнені?

— Так, так… Ми були в Італії, але не були в Пізі. І ніколи не мали такого автомобіля. Я… я спантеличена.

— Проте Жуліан відреагував на цю світлину. Він мав про неї дуже точні спогади. Не пригадував коли, але він їздив туди з вами. Розповідав про спеку, шум, навіть сказав, що ви піднялися на вежу.

Леана похитала головою.

— Я… я не розумію. Я… в мене ніяких спогадів про це нема.

Лікар узяв прямокутник глянцевого паперу.

— Це нормально. Ця світлина не належить вам, це один зі знімків, які ми використовували для тестування.

Леана розгубилася.

— Що це означає?

— Пам’ять — винятково складне явище, Леано, вона може часом витинати різні фортелі й створювати фальшиві спогади. Вона ненавидить порожнечу і сама заповнює її, коли це необхідно. Ми поклали цю світлину серед інших, цілком реальних ваших знімків із відпустки. Сенс такої вправи полягав у тому, щоб дізнатися, чи Жуліан справді став жертвою «фальшивих спогадів», чи брехав задля того, щоб принести нам задоволення і довести, що він швидко робить успіхи, чи й узагалі він симулює амнезію.

Леана прикипіла до стільця, вона відчувала, що зараз почує найгірше.

— Уже десять днів ми здійснюємо експертизу його пам’яті. Це дуже тендітна територія, плинна, податлива, спогади належать тільки пацієнтові, непросто розрізнити справжнє і фальшиве, щоб збагнути глибину амнезії. Ми здійснили цілий комплекс спеціальних досліджень, зокрема ставили запитання, на які він мав дати відповіді, серію жестів, які він мав виконати і які були зверненнями до інших типів пам’яті, нашою метою була перевірка послідовності його відповідей… Тестуючи людей, ми, наприклад, завжди різними способами ставимо те саме запитання. Потім зіставляємо інформацію точнісінько так, як це робить поліція. Ставимо запитання у відповідності до спогадів згідно з одним принципом, а потім — згідно з абсолютно іншим…

Він узяв історію хвороби.

— Жуліан мав результати поза межами норми з майже всієї сукупності тестів, що робить його амнезію занадто досконалою, занадто карикатурною, якщо хочете. Ось, наприклад, тест на впізнавання, де потрібно обрати правильну відповідь із двох можливих…

Він посунув до Леани результати.

— Людина з амнезією дає в середньому п’ятдесят відсотків правильних відповідей зі ста. У Жуліана було п’ятнадцять зі ста.

Леана побіжно переглянула тести. Слова, які потрібно було запам’ятати, потім їх перемішували з іншими словами… Вправи на згадування… Вона поклала матеріали перед собою.

— Що це означає?

— Що він часто обирав неправильну відповідь. Можливо, перебільшував глибину своєї амнезії.

— Ви стверджуєте, що він… що він симулював?

Ґжесковяк відповів спокійно, він був обережний.

— Загалом такі результати характерні для пацієнтів, що не потерпають на амнезію, але хочуть, щоб їх уважали такими.

Леані здалося, ніби її садонули кулаком в обличчя.

— Це… це неможливо.

— Зауважте, я не кажу, що це так у його випадку, це тільки припущення… Хоч сканування і не виявляє ніяких ушкоджень, проте, на жаль, неможливо мати на цій стадії цілковитої певності, робота з пам’яттю не така вже точна наука. Буває, що декотрі пацієнти цілком свідомо перебільшують свою амнезію, сподіваючись здобути від неї фізичний, правовий або фінансовий зиск. Жуліанові, видається, немає ніякого інтересу симулювати, якщо я не помиляюся. Тут немає грошових питань чи якихось правових підстав.

— Він не симулює. Коли сповістили про батькову смерть, він… нічого не відчув, просто смуток відповідно до обставин. Вашим тестам не можна довіряти.

Лікар не намагався заперечувати.

— Таке можливе, але я хотів, щоб ви були в курсі. Коли… коли Жуліан зробить для батька усе, що належить, ми продовжуватимемо сеанси, побачимо, що це дасть. Простежите, щоб він приходив до нас, це важливо, й не кажіть йому про нашу розмову, щоб не псувати найближчих експертиз. Зможете це зробити?

— Спробую.

Він підвівся і провів її до дверей.

— Якщо хтось і може відрізнити правду від брехні, то це ви, Леано. Ви давно живете з ним. Спробуйте протестувати його пам’ять, виявити невідповідності. Тільки ви здатні оцінити достеменність його спогадів, а отже, і його амнезію.

Він потиснув їй руку, й вона пішла до автомобіля. Сіла за кермо і сиділа не рухаючись, у задумі. Звичайно, Жуліан почувався вільно в домі, віднайшов орієнтири, декотрі дрібні звички, але як уявити собі, що він симулював? Симулював те, що не може більше згадати ні її, ні зникнення доньки, ані Джордано? Чому? Вона згадала його перший погляд, коли він прокинувся і не впізнав її. Згадала його реакцію на звістку про те, що втопився його батько. Він любив Жака. Якби він симулював амнезію, то хіба міг би бути таким нечутливим? Як міг би він стримати сльози, коли поліціянти повідомили про Сарину смерть?

Вона рушила з місця переповнена сумнівами. Знову згадала, як Жуліан розтрощив ногу Джордано у ­форті. Чому раптом така непропорційна реакція? Він щось пригадав? Вона аж здригнулася, коли згадала зізнання хлопця з обличчям групера. Жуліан заплатив за те, щоб його вдарили бейсбольною битою по голові. Та як міг він знати, що це напевно призведе до амнезії? Адже цього неможливо передбачити.

Леану охопили сумніви.

А що, як її чоловік планував той напад якраз для того, щоб мати змогу симулювати амнезію?