Незавершений рукопис

45

Коли вона розплющила очі, кімнату осявало яскраве світло. Сонячне проміння мерехтіло на лакованих меблях. На віллі панувала така тиша, що чутно було, як співає море у бухті, а йому підспівують своїми криками чайки. Крізь вікно видно було, що вершини дюн змінили форму, вони стали м’якші, кругліші, наче хмари, що впали на землю.

Леана перевернулася набік, тримаючи перед собою випростану руку. 12:10, 24 грудня 2017 року. Вона спала, раптово прокидаючись від струсів і жахливих марень. Дюни Дюнкерка, карнавальні маски, парасольки на вулицях і глухі удари в тамбурини. Барбара… найкраща подруга її дитинства… Що сталося з нею за всі ці роки? Як росла вона після тієї драми? Леана гнівалася на свою пам’ять, а ще дужче — на своїх батьків. Вона мала право знати.

Вона встала, вдихнула приємні запахи спецій, курки, оливкової олії. Була неділя перед Різдвом, один із тих днів, коли більшість людей повинні прокинутися з радісним настроєм і заходитися біля приготування до свята. Вона більше не знала смаку Різдва, іменинного торта, Нового року в родинному колі. Усе змінилося одного січневого дня 2014 року, коли зупинилося її життя. Чотири роки виживання.

Вона, не поспішаючи, спустилася вниз, закутавшись у халат. Ті смаковиті пахощі мали б нагадати їй щасливі епізоди минулого. Жуліан полюбляв поратися біля плити. Зараз він поливав олією шматочки м’яса, що підрум’янювалися на дні пательні.

— Рис карі. Гадаю, це одна з моїх фірмових страв. Я не знав, скільки ти спатимеш, то скористався нагодою, щоб зробити закупи на Новий рік для нас і для батька. Сів на автомобіль, поїхав і, не дуже розпитуючи, знайшов крамницю, це ж добре, так? Скористався готівкою, що була в гаманці, бо забув код своєї кредитної картки. Ти знаєш його?

— 7-2-2-0.

Він притулив палець до скроні.

— Зафіксовано. Якщо ж не сподобається рис, то є ри­ба, фуагра, шардоне. Ти любиш це, гадаю?

Леана кивнула і майже зніяковіло всміхнулася.

— А ще я поприбирав. Цей чорний порошок скрізь… Словом, немає вже його. Я не хочу більше поганих настроїв у цьому домі.

Леані не вдалося стримати усмішку, в ній нуртували спогади. Жуліан тримався, наче нічого й не сталося. Обняв її, а потім відступив і глянув їй у вічі.

— Обіцяю тобі зрозуміти, що сталося, обіцяю, що буду боротися за те, щоб відновити пам’ять і продовжувати те, що я робив раніше, усі ці чотири роки. Шукати істину.

Він показав на ввімкнутий ноутбук. Стерши все п’ять днів тому, він узявся до нього і перевстановив усі програми. На екрані й у видрукуваному вигляді була сила-­силенна статей про справу Дженсона.

— І якщо треба розпочинати з нуля, то я розпочну з нуля. Нічого не покину. Та й ти будеш поруч, і ми все відновимо, гаразд?

Вона кивнула і сіла за стіл. Жуліан подав дві тарілки. Сів там, де завжди сидів. Випадковість? Рефлекс? Поступове покращення пам’яті? Леана їла без апетиту. Страва була переперчена, але вона вдавала, ніби їй подобається. Вона думала про Барбару, про Джордано. Леана мусила будь-що знову побачитися з ним у тій темниці, змусити його заговорити, розповісти їй усе до кінця, щоб виплюнув правду, тому що вона вже не могла цього витримувати, не могла безкінечно ходити на межі безодні. Цей кошмар мав закінчитися.

Але як з’їздити з Берка в Амблетез, коли Жуліан удома? Збрехати йому? Як викрутитися з безвихідної ситуації, в яку вона встряла, так, щоб він не знав?

У двері подзвонили. Жуліан підвівся, поки вона не встигла й відреагувати.

— Я гляну.

Він відчинив двері й, тримаючи руку на одвірку, закляк, потім відступив, роззявивши рота. Леана випросталася мов кобра, завмерла, як і її чоловік, мов загіпнотизована, і серце пронизала отруєна стріла, вона відчула, що знає: таки настала та мить, якої вона чекала і водночас боялася. Адже чоловік за дверми — то був Месія і втілена смерть.

Нарешті вона дізнається…

Зараз.

Цієї миті.

І тоді вона побігла до дверей. Здавалося, наче рухається вона у сповільненому темпі, й перелякане Жуліанове обличчя було немов із тіста, і перше, що побачила вона в чоловікові — знала, що то буде чоловік, перш ніж він з’явився,— це був лівий його черевик, у який набилося повно піску, а потім побачила чорну рукавичку, де була триколірна картка, синє, біле і червоне у правому куті.

Він був невисокий, тонкий мов стеблина, трохи незграбний, в іншому житті, тому, де діти щасливо ростуть поруч зі своїми батьками, міг би бути симпатичним попри серйозність, що була написана на його обличчі й попри великі синці під очима, які свідчили про те, що він теж довго не спав і йому було невесело, що це відбуває­ться в такий день, напередодні Різдва.

Отак він постояв кілька секунд, відкашлявся, наче не міг цього зробити раніше, в машині чи надворі, чи де завгодно, щоб заговорити, виплюнути те, чого Леана боялася вже тисячу днів чи мільйони секунд, аж серце їй закалатало і почало колоти в легенях.

— Мене звати Вік Альтран, це мій колега Вадим Морель, ми лейтенанти карного розшуку Гренобля… Ми поспілкувалися з паном Бершероном у комісаріаті Берка, перш ніж завітати до вас. Ми…

Леана побачила Колена, який увійшов разом із ними останній, схиливши голову, не в змозі підвести очей. Що вони казали далі, вона не чула, повалившись на руки Жуліанові.

Сара була мертва.