Незавершений рукопис

Пролог

Січень 2014 року

Зима. Зголодніла, бридка, нещадна. Вона відбивала бажання в недільних бігунів і змітала своїм крижаним крилом усі новорічні обіцянки. А Сара, навпаки, вбачала в ній додаткову мотивацію для тренувань. Наближався чемпіонат департаменту з забігу на середню дистанцію, і вона розраховувала показати блискучий результат.

Сховавши світлі коси під синьо-зеленою вовняною шапкою, вбравши рукавички для бігу і почепивши на руку ліхтарик, сімнадцятирічна ліцеїстка спустилася східцями вілли і просунула голову в кабінет.

— Мамо, я пішла!

Ніхто не відгукнувся. Її мати, либонь, гуляла вздовж дюн або ж берегом моря у пошуках натхнення для майбутнього роману. Що ж до батька, який очолював будівельно-реставраційні роботи, то він повертався після сьомої години вечора, а останнім часом і поготів о деся­тій. Дедалі частіше ставалося так, що її батьки не зустрі­чалися, ледве дивилися одне на одного, вечеряли не розмовляючи, сидячи напроти, мов дві золоті рибки. Ось чому Сара не буде виходити заміж. Вона вже не змогла витримати трьох місяців з одним хлопцем. А дев’ятна­дцять років в одному акваріумі…

«Натхненниця» височіла за дюнами в бухті Оті, на крайньому півдні Берк-сюр-Мера. Сара вважала дурнуватим це слово, «Натхненниця», але в стінах цієї вілли,— недорого придбаної руїни, яку тоді охрестили «Піщаною ружею»,— її мати, Леана, що тоді була вчителькою початкових класів, написала перший роман, який здобув успіх. До вілли провадила побита бакаями асфальтована дорога, триста метрів, на які падало біле й червоне світло маяка з берега. Будинок англо-норманського стилю, так би мовити, знаменував кінець цивілізації і початок панування природи. Єдиними його гостями були ­чайки і мартини, що сиділи на шиферному даху, куди вітер постійно намітав пісок. Сара ненавиділа його, той пісок, цей клятий пил, що проникав у найменші шпарини, періщив по шибках, осідав на кузовах автомобілів.

Вона зробила селфі, з усміхненими очима, що скидалися на два озерця блакитного світла, послала світлину матері й написала повідомлення: «Іду побігати», поклала телефон на столі у вітальні, вийшла і замкнула за собою двері на ключ. Пройшла повз повітку для сухопутних вітрильників і побігла стежиною, що прямувала крізь дюни. Потім вибігла на асфальтовану дорогу — сполучну ланку між бухтою Оті й еспланадою.

Улітку ця місцина кишіла любителями прогулянок, що виходили переважно помилуватися колонією тюленів і морських слонів, які оселилися там іще бозна-відколи. Але сьогодні, 23 січня 2014 року, о 17 годині 30 хвилин, у темряві, яку насилу пронизувало світло вуличних ліхтарів, видніли тільки невиразні тіні пішоходів і невловні примари повітряних зміїв.

Хоч холоднеча і не дошкуляла їй, Сара не любила міжсезоння і поспішала тільки з одним: покинути Опалове узбережжя. Ці міста на краю світу, пів року позбавлені життя, скидалися на морські цвинтарі. Їхні ресторани і бари, що завмерли за металевими жалюзі, люди, що, позачинявшись у своїх домівках, пиячили або нудьгували в теплих закутках, прихилившись до чорної мантії зими… Справжнісінький концтабір. Батьки її, особливо мати, яка була відомою авторкою, готувалися придбати помешкання в Парижі. Обмін вілли площею триста квад­ратних метрів посеред дюн на трикімнатну квартиру на шостому поверсі з видом на Ейфелеву вежу її цілком улаштував би. Та йшлося не про те, щоб продати «Натхненницю», а про те, щоб осісти в столиці. Мати ніколи не зможе написати про вбивства і викрадення деінде, ніж на Ла-Манші: вона була пов’язана особливим зв’язком із цим будинком, наче старий моряк зі своїм кораблем. Вона була переконана, що вілла принесла їй удачу.

Кляті письменницькі забобони.

За пів години Сара зустріла лиш кілька тіней, що плелися за тінями своїх псів. Під дамбою ледь біліли втомлені хвилі. Берк спливав, немов мертвий кит у безодню. Коли крижана імла зробила з її обличчя бурульку, дівчина вирішила повернути назад: вона, звісно, мотивована, але ж не божевільна.

Сара обігнула морський шпиталь — ідеальне місце для зйомок фільму жахів, пробігла біля маяка з оком циклопа. На майданчику для трейлерів досі стояло з десяток автомобілів, між ангарами для човнів і піщаними заметами. Світло у вікнах трейлерів свідчило про те, що якісь відчайдухи приїхали відпочити на березі, незважаю­чи на тріскучий мороз. Дівчина добре уявляла, як вони сидять у піжамах, утупившись в екрани телевізорів або нудьгую­чи за нескінченною грою в карти довкола пляшки червоного вина.

Орієнтуючись на блакитне світло ліхтарів, вона сягнула бухти Оті. Пробігши нелегкі сто метрів по мокрому піску, освітлюючи собі шлях наручним ліхтариком, нарешті розгледіла у місиві далеких світляних цяток невиразні вогні вілли, пульсацію життя в піщаному пеклі. Попри те, що була вона добре вдягнена, колючий західний вітер пронизував до кісток. Сара вже мріяла, як ніжитиметься в теплій ванні, а в навушниках гучно лунатиме «Геппі» Фаррелла Вільямса.

Узяла ключ там, де залишила його, вставила в замкову щілину, але двері виявилися незамкненими.

— Мамо, я повернулася!

Вона не помітила тіні позаду, яка замахнулася, щоб ударити її.

Біль у потилиці.

Потім цілковита пітьма.

За кілька місяців у поштову скриньку «Натхненниці» вкинули пасмо кіс, що складалося з п’ятисот двана­дцяти волосин — ні більше, ні менше. Поліція встановила, що волосся — Сарине, і пов’язала цю подію з почерком індивіда, що й досі перебував на волі й підозрювався в чотирьох випадках викрадень людей. Конверт було проштамповано у Валансі, в Дромі — за вісімсот кіломет­рів звідси.

Леана і Жуліан Моргани більше ніколи не бачили ­своєї доньки.