Незавершений рукопис

11

Опівдні цього четверга Вік не знав, де йому стати на тротуарі перед ліцеєм ані як триматися, йому здавалося, ніби школярі дивляться на нього, то він ходив туди й сюди, тримаючи коло вуха телефон. Він знай слухав по колу повідомлення, щоб зайняти себе чимось і спостерігати за школярами, які виходили з ліцею. Від початку нового навчального року у вересні, в хаосі, який панував у його особистому житті, він усвідомив, що жодного разу не бачив своєї доньки. Йому стало соромно.

Побачивши Коралі у гурті подруг, він сховав мобільник і помахав їй рукою. Вона так поринула у розмови, що не помітила його.

— Коралі!

Дівчина хутко обернулася, досить похмуро подивилася на нього, що цілком відповідало темному макіяжу до­вкола її очей, і подалася собі далі з сумкою на плечі, навіть не наддавши ходи. Вік побіг і схопив її за руку.

— Нам треба поговорити.

— Про що ми будемо говорити? Мені нема чого тобі сказати.

— А мені є.

Вона зрозуміла, що він не відчепиться і, знаючи, що на них дивляться, що набереться сорому з цим батьком, якого ніхто ніколи не бачив, убраним у трохи старомодну куртку, із сяк-так зачесаною чуприною, вона потягла його до клаптика зелені, біля голих дерев і порожніх лавочок. Побачивши її тут, таку красуню поміж цими майже дорослими дівчатами, Вік узрів, що вона вже не дівчисько, яке виростало на його очах. Він помахав ключами від автомобіля.

— О котрій годині тобі знову на уроки? Я не проти, щоб ми десь пообідали.

— Нема коли, та я й не пішла б, якби мала час.

— Ти знаєш, що утнула твоя мати? Знаєш, що вона написала?

Вона склала руки навхрест, випнувши груди під грубим пальтом, наче хотіла звести ще неподоланніший ба­р’єр між собою та батьком.

— Що ти ночуєш у дешевому готелі, а кажеш, ніби мешкаєш в апартаментах, це вже не смішно, тату.

— Я не хотів, щоб… Зрештою, не так утішно мати батька, що ночує в готелі, то я хотів би, щоб ти уникла цього.

— Дякую за увагу. Але, знаєш, найбільш огидне те, що ти забув про моє щорічне свято танцю. Я навіть не просила, щоб ти там був присутній, знаю, що це понад твої сили, просто хотіла, щоб ти одвіз мене туди твоєю лайбою. Але вас не було там, коло дому, якраз тоді, коли для мене це було вкрай важливо!

— Я… я знаю, я… Це розслідування, що звалилося на мене, з’ясування стосунків із твоєю матір’ю… і ще багато чого… І… чому ти не зателефонувала мені, заради бога? Я відразу приїхав би, я…

— Мама не хотіла, щоб я телефонувала тобі. Але все обійшлося, я викрутилася, як завжди, не переймайся.

— Моя котусю, про твоє свято я думав усі вихідні, кажу тобі, це навіть написано великими літерами на моїх дверях.

— На дверях твоєї кімнати? Ти не міг записати це, ну не знаю де, в телефоні чи що?

— Там забагато всього, і… я не подумав би туди зазирнути. Ти знаєш, як вони працюють? Ці пристрої, що мають замінити людську пам’ять, не для мене створені. Послухай, я хотів супроводжувати тебе, кажу ж, але піз­но повернувся до ап… до готелю вчора ввечері. Зараз у нас із твоєю мамою усе непросто. А ти, ти у всьому цьому…

Він глянув на зелені планки лавочки перед собою. Дванадцять паралельних планок, із проміжками у п’ять сантиметрів, може, шість. Як у тієї, що праворуч, так і в тієї, що стоїть за нею? Він отямився і глянув доньці у вічі.

— Я не хотів би, щоб ти казала про це судді.

— Мама вже збирається це зробити. Воно обведене червоним фломастером у її блокноті. І вона не забуде про це.

Віків телефон задзеленчав найбільш непідходящої миті. Він хотів було відхилити дзвінок і заплутався, тому що був у рукавичках, тож апарат вислизнув з рук і впав додолу. Коралі зітхнула, як це роблять підлітки.

— Ти навіть не подбав про самого себе, не винайняв простого помешкання для життя, а це ж не так складно. Настане такий день, коли MammaM здохне від голоду, тим-то її залишать нам. У тебе пам’ять, як у десяти слонів, та попри це ти можеш забути, що треба дихати. Мама вже втомилася, тату, вона не може з усім цим упоратися.

Під ті нарікання поліціянт підібрав свій телефон і, по­ки випростався, Коралі вже пішла. Він ступив за нею кілька кроків, але вона вже переходила вулицю.

— Ти будеш зі мною на Різдво? Можна піти, ну не знаю, в китайський ресторан? Є один біля готелю і…

Дочка обернулася, похитала головою, стиснувши губи, які, здавалося йому, хотіли відказати «так» і швидко пі­шла, глибоко натягнувши берет. Довкола кружляли сніжинки, які щойно почали падати. Вік безмовно стояв, оточений батьками, які, зібравшись біля його автомобіля, стали глядачами цього жалюгідного видовища, де фігурував батько, який зазнав поразки.

Він глянув на екран розбитого мобільника.

— Чорт!

Слава богу, мобільник працював, екран реагував на дотики. Вік вислухав повідомлення від Вадима і, дійшов­ши до свого автомобіля, вже знав, скільки планок в інших лавах. І щоразу, як він проходитиме повз ліцей, згадуватиме цю кількість, згадуватиме кожне слово з їхньої розмови в цім парку і сніжинки, що почали сіятися о 12:22, і свято танцю, про яке він так бездарно забув.