Незавершений рукопис

47

Від того запитання усім заціпило, передусім Віку. То, виходить, Жуліан Морган, чоловік, який втратив па­м’ять, був сполучною ланкою між двома справами? І спричинився до обміну повідомленнями поміж Моріарті й Доктором Ватсоном, а також до всього, що потім сталося?

Жуліан, що стояв перед ним, провів долонею по голові. Якби він міг вискубти собі чуба, то зробив би це.

— У мене зв’язані руки й ноги, я почуваюся безсилим, в’язнем своєї пам’яті. Дуже хочу допомогти, але не можу. Спогади повертаюся, та, як на лихо, не ті, що треба. Пригадую, як плавають черепахи, але не знаю, де знайшов шапочку і чому поламав нігті, пишучи це. Мені шкода.

Вік розумів його розпуку, адже сам він жив із гіпермнезією. Але краще, мабуть, мати забагато пам’яті, ніж зовсім її не мати. Без неї не було минулого, а без минулого існування ставало хвостом комети.

Вадим повернувся до Леани.

— Ця шапочка, про яку ми говоримо, схожа на шапочку вашої дочки чи це і справді її шапочка?

Леана відповіла, не завагавшись ні на мить.

— Це її шапочка. Хоч там і знайшли темну волосину, яка не належала Сарі, я певна, що це її річ. Може, шапочку носив хтось інший. Її сплела Сарина бабуся, двох таких немає. Категорично заявляю.

Вадим кивнув і звернувся до Жуліана.

— Якщо так, то цілком можливо, що ви бачили доньку живою. Що за всі ці роки виявилися кращим, ніж ми, і знайшли її завдяки вашим методам. Що так чи так той індивід викрав вас, жорстоко покалічив, зачинив у багаж­нику вашого автомобіля і привіз сюди. Чому він учинив так, це ж було для нього набагато складніше і ризикованіше? Хтозна. Адже, хочу сказати, для нього легше було б убити вас і десь подіти тіло. Ні, для нього було важливіше, щоб ви були живим… Принаймні припущення лейтенанта Бершерона не можна вважати хибним: можливо, ви зробили те, що спричинилося до всього, що сталось далі й призвело до нашої зустрічі тут.

Леана мовчки сховала обличчя в долонях. Жуліан ходив туди й сюди, понуривши голову.

— Я, мабуть, знайшов її… Мабуть, мені пощастило знайти свою доньку…

Вадим кивнув.

— Тим-то важливо поміркувати, спробувати збагнути процес, що спонукав вас так діяти. Це головне. Якщо у вас немає жодного спогаду про мандрівку в гори, то, може, у вас зберігся квиток про сплату дорожнього мита або квитанція з автозаправки за останні вихідні? Матеріальні докази, які свідчили б про те, що ви їздили в Дром такого-то дня і о такій-то годині, наприклад, у проміжку між п’ятницею і понеділком?

Дром… Туди, де Джордано знайшов шапочку. Леана почувалась так, наче отримала аперкот. Вона ковтнула слину і, намагаючись зберігати спокій, запитала:

— Кажете, Дром? А куди саме?

Вадим перезирнувся з Віком, він не хотів розповідати забагато, але той кивнув: у їхніх інтересах було трохи розповісти, щоб здобути за це інформацію.

— У Веркор, там, де високі плато. А чому ви запитуєте, це щось вам нагадало?

— Ні, у нас немає особливої прихильності до цього краю. І в автомобілі не виявилося ніяких паперів.

Колен вирішив і собі встряти.

— І нічого особливого на банкових рахунках. Я їх уже переглянув. Якщо він і їздив туди, то платив готівкою.

Леана не хотіла пропустити нагоди, їй конче треба було дізнатися більше, підштовхнути поліціянтів, щоб вони заговорили.

— Ми говоримо про мого чоловіка, мою дочку. Ви ба­гато чого знаєте, знаєте, що сталося, що робила Сара в тому Веркорі. Мій чоловік боровся чотири роки, незважаючи ні на що; він зібрав докази, які від нас приховував. Хтось заліз сюди і видалив усі матеріали, що стосувалися Сари, але я певна, що ми можемо вам допомогти. З речами, зі світлинами до Жуліана повернеться пам’ять… Покажіть нам, розкажіть нам усе, що можете. Прошу вас, зробіть це, ймовірно, тоді він згадає. Не можна розходитися отак, ви з вашого боку, ми з нашого, не доклавши максимальних зусиль. Моя дочка була жива чотири роки, тоді як я вважала її мертвою. Ми маємо право знати.

Обидва поліціянти, здається, були роздратовані, й Вадим зрештою дістав свій мобільник.

— Гаразд. На жаль, ми не можемо розповісти вам більше про слідство, сподіваюся, ви розумієте. Але я зараз покажу вам обстановку, де, як ми гадаємо, ви могли знайти цю шапочку або побачити свою дочку. Не просіть у нас більшого, гаразд?

Жуліан наблизився до екрана. Леана підійшла й притулилася до чоловіка. Вадим вивів на екран останні світлини, знімки шале Александра Маттіолі зовні й усередині. Він погортав їх рухом пальця. Фасад, садок, довколишня місцевість, інтер’єр. Кімнати, підвал. Жуліан похитав головою.

— Нічого… нічого не пригадую. Мені шкода.

Леана стиснула губи, нічого не кажучи. Де саме розташоване це шале? То Джордано знайшов Сарину шапочку біля цього будинку? Є там стежина для прогулянок пішки, що проходить цією місциною, чи Джордано наблизився туди, вже знаючи про все? І чи зустрів він там Сару?

Вадим вивів останню світлину, і вона просто-таки пронизала Леанине серце. То було зображення рибини з довгим хвостовим плавником.

Точнісінько, як малюнок, витатуюваний на плечі Джор­дано.

Жуліан видавався засмученим.

— Ні, я не пригадую. А оця різьба по дереву, що вона означає?

— Ми не знаємо. Можливо, абревіатура, якийсь підпис, що його лишив убивця вашої дочки або ж Моріарті. Чи, може, це не має нічого спільного з розслідуванням. Невідомо.

Цього разу Леана мала незаперечний доказ того, що Грегорі Джордано причетний до цієї справи. Вона тримала його в руках, як і Жуліан, мабуть, тримав його, зму­шую­чи розказати правду. Немає сумніву, вимушені зізнання цього поліціянта скерували її чоловіка до того глухого закуту в Дромі.

І Колен мав рацію, із цього воно все й почалося.

Сара загинула, але вона вимагала правосуддя. Леана присяглася, що вона дізнається про все, що сталося кожної години упродовж цих чотирьох літ. Джордано відповідав за це, то він заплатить. Ці поліціянти помилилися, гадаючи, ніби вони мають діло тільки з двома людьми. Були Ватсон і Моріарті… й Джордано, як мінімум. Але вона нічого про це не сказала.

— Ви передасте нам ці світлини? Вони могли б допомогти.

Поліціянти погодилися і сполучили за допомогою блютуз Вадимів телефон із Леаниним. Потім усі знову піднялися до вітальні, й Леана аж нетямилася, коли вони з Жуліаном провели їх до дверей. Страшенна лють палила її всередині, бажання бути вже там, у нутрощах форту.

Вік простягнув кожному візитівку.

— Телефонуйте мені з будь-якого приводу і будь-якої пори. Згадка, образ, звук — усе буде корисне,— він глянув зокрема на Жуліана.— Ми повинні збагнути, як ви дісталися до своєї доньки…

— Розраховуйте на мене. На нас.

— Ми, звісно, будемо тримати вас у курсі, як посуває­ться розслідування, в тісному контакті з лейтенантом Бершероном. У наших інтересах буде працювати з ним. Ще раз скажу: будьте певні, що ми зробимо все, аби покарати винних у цьому злочині. Усіх причетних до нього.

Його щирість була очевидна. Потискаючи Леанину долоню, Вік глянув їй у вічі.

— Не повинно взагалі існувати таких днів, як у вас сьогодні, жоден із нас не має пережити своїх дітей.

І вони вийшли. Зачинивши задні дверцята Коленового автомобіля, Вік упав на сидіння, заплющивши очі, наче не хотів більше бачити жахів цього світу.

— Мені їх шкода.

Жуліан у домі обняв свою дружину, і ті обійми тривали довго, обоє стояли посеред вітальні, немов коханці, що навіки закам’яніли від вулканічного виверження. Леа­на пробурмотіла, притулившись до його плеча:

— Ти знайшов її… О, ти знайшов нашу доньку, Жуліане. Ти сам дістався до неї. І вона була жива… жива…

Запало довге мовчання.

— Я так гніваюся на себе. Я повинна була довіряти тобі, бути поруч із тобою упродовж усіх цих років. Але я не вірила…

Їй хотілося заплакати, проте вона відчувала тягар, що лежав у неї на серці, цей холодний камінь, що не давав поширитися її суму. Леана відхилилася від чоловіка, щоб зустрітися з ним поглядом. Вони були удвох, готові разом зустріти найгірше, загублені в цих дюнах, охоплені своїм лихом, удвох до кінця їхньої історії, до кінця світу.

— Ці поліціянти поминули найголовніше. Але я не могла нічого їм сказати.

— Ти про що?

— А якби я сказала тобі, що один із винних у нас у руках? І є змога дізнатися, як усе сталося?

Він насупив брови.

— Що ти кажеш?

— Пора показати тобі, що ти зробив.