Незавершений рукопис

22

Щоразу, як злочинець укорочував собі віку, не розплатившись за свої злочини, Віка охоплювала така лють, що він думав, чи не подати у відставку. Такі невдачі — це була одна з них і не остання — він сприймав наче удар кинджалом у груди.

Він обшукав хлів, поперекидав паки соломи, посвітив у темні кутки й геть вибився із сил. Чи був бодай найменший шанс, що Аполліна ще жива і десь замкнена? Троє чоловіків намагалося зняти порося з дверей — кат користувався пневматичним молотком, якого знайшли долі під розп’яттям тваринки, вбраної в Аполлінину ­сукню. У поліції не вчили таких речей.

Приїхали експерти. Вони розгорнули обладнання на території ферми, позбирали гільзи, вогнепальну зброю, взяли проби крові, сфотографували позиції тіл, предмети. Тріщали спалахи, а довкола бовваніли темні силуети скель, що з’юрмилися довкола цієї страшної ферми. Вік дивився, як із неймовірною делікатністю зняли ту сукенку з тваринки,— у тій сцені було щось кумедне і водночас жахливе,— а потім тяжкою ходою подався в дім, не сказавши ні слова. Дружина завжди докоряла йому за те, що мовчить і нічого не розповідає, але що скажеш у відповідь на запитання «Ну то як минув твій день?», переживши такі моменти?

Відповідальний за збір доказів на місці злочину в їхній групі — Жослен Манжматен, рудий, немов шмат голландського сиру, звідки й було його прізвисько, Мімолет,— ховав речові докази в пакети й опечатував, а їхній очільник розмовляв по телефону. Морель і Дюпюї далі обшукували ферму. У домі стояла така тиша, що Вік аж здригнувся, коли мобільник, що лежав на столі посеред вітальні, раптом заквакав немов жаба. На екрані з’явилося повідомлення від Паскаля Деламбра: «Ремонт у пані Фурней розпочнеться о 8:30. Гарного вечора і до завтра».

Наче нормальна людина, подумав собі Вік. Як і всі, щодня бував серед людей, усміхався їм, оздоблював їхні помешкання, перефарбовував кімнати, а його руки були в крові. Скільки люду ховалося за личиною, як оце він? Морель підійшов, прочитав повідомлення і нервово зареготав, обличчя його скривилося в чудернацькій гримасі.

— Не буде його завтра там, твого бравого робітничка. Твій мерзотник, ґвалтівник мерців, уже отримав квиток у пекло. І грець із ним!

Не звертаючи уваги на силу-силенну обурених поглядів, що звернулися до нього, він знову вийшов у коридор. Таке з ним бувало, із цим Вадимом, часом у нього замикало в мізках, як ото в Жіля де ла Туретта. Хоча його лице скидалося на пластилін, а він сам — на маріонетку, Морель був сангвінік.

Вбравши рукавички, Вік хутко проглянув Дельп’єрів телефон, перш ніж відповідальний за збір доказів на місці злочину покладе його в пакет і опечатає. Там було кілька номерів, позначених як «клієнт» або «колеги», а також повідомлення вочевидь фахового характеру. Нічого, що впадало б в око чи дивного, хіба що крім останнього повідомлення, яке Дельп’єр послав напередодні пізно ввечері на номер, який не був у нього записаний і починався на 06. «Тому, хто невдовзі прийде до мене без дозволу. Коли спустишся вниз, оберни коліщатко щастя. І виграй сюрприз!»

Вік не втямив сенсу цього тексту, у нього склалося враження, наче це було адресоване їм, поліціянтам. Він віддав телефон Мімолетові, й той сховав його в пакет. Апарат вивчатимуть криміналісти.

Він долучився до Вадима, який був на другому поверсі, біля кімнати, де працювали експерти. Тіла вже перемістили, але про навальність дій свідчили плями крові на простирадлах, на стінах, декотрі краплини, здолавши гравітацію, ляпнули аж на стелю. Вік оглянув тацю, що стояла на столику біля ліжка,— мисочка супу, трохи хліба,— потім придивився до коробочок із ліками. Назви препаратів не залишали сумніву.

— У неї був рак, термінальна стадія.

Морель заскреготів зубами.

— Дельп’єр доглядав її. Готував їй смачні страви, мив її, мабуть, запрошував кілька разів за тиждень лікаря чи медсестру — чемний, послужливий, тоді як…

Він вийшов у коридор, підійшов до вікна, з якого видно було зоряну ніч. Вгадувалися гори з вершинами, оповитими німбами легенького перламутрового світла.

— Цей мерзотник любив свою матір. Цілився не в голову, а в серце. У серце, Віку. Не був він дитиною, яку били чи катували, він дбав про свою хвору матір. Він був як ото… Тварина… Найгірше, що ми ніколи не дістанемо пояснень. Що сказати батькам Аполліни? Що ми не знайшли їхньої дочки?

Вік знав: у такі миті Вадим ненавидів свою роботу.

— Можливо… Дельп’єр був тимчасово на цій землі, щоб зробити те, що він зробив і потім зникнути. Мов шлак, немов сяк-так виготовлений предмет, який укупі з якимись іншими викинуть на смітник. А такі, як він, далі існують, із ними теж треба щось удіяти. Добре, якщо зловимо їх. А то…

Вік підійшов до нього, тримаючи руки в кишенях.

— Ти усвідомлюєш, що до Різдва три дні, а в мене й досі нема подарунка для Коралі?

— Трясця, Віку, я кажу тобі… про серйозні речі, а ти мені про те, що в тебе нема подарунка для дочки. Чому ти кажеш мені про це?

— Тому що я зараз про це думаю. Тому що моя клята пам’ять здає мені карти, коли хоче, у неї немає правил. Щодня думаю, що треба зупинитися біля якої-небудь крамниці й купити їй щось, навіть не знаю що. І щодня забуваю. Тільки зараз пригадав, майже опівночі, посеред розбризканих мізків і крові.

Тінь жалю, наче вітрило, пропливла перед його великими темними зіницями.

— Який там з мене батько, якщо я забув про це? Адже це моя дочка.

— А ти зроби, як оце ми з Мартіною — дай їй гроші. Вона не сердитиметься, навпаки. Знаєш, у такому віці гроші — це добре. Та й пізніше теж. Гаразд… Повернімося до Дельп’єра. Ми обшукали і нагорі, й унизу. Я бачив, там є підвал. Хлопці зі штурмової групи заглядали туди, але мимохідь. Спустимося?

— Спустимося, авжеж….

Вони мовчки повернулися на перший поверх. Спускалися й підіймалися люди, несучи обладнання чи зразки. Стояв надворі навіть автомобіль «Дофіне лібере» з журналістом, що терпляче очікував на морозі. Що й казати, дім Дельп’єра ще ніколи не був такий людний.

Поліціянти спустилися східцями в підвал. Склепіння було низьке, і їм довелося зігнутися. Пройшовши коротким тунелем, вони опинилися у просторому квадратному приміщенні, освітленому двома лампами і просякнутому пахощами вудженого м’яса і солі. Десятки зв’язаних мотузком оленячих ріг звисали зі стелі, а також окости, загорнуті в біле полотно, що мало не торкалися землі. Вік затамував подих, піднявши один із них, і заспокоївся, побачивши, що це свинина. Морель знову нервово зареготав, те хихотіння, здавалося, линуло з його нутрощів.

Вони пройшли тим лісом примар, що гойдалися, наче боксерські мішки. Трохи далі стало видно комору для харчів, там були стільці, поставлені один на один, купа звірячих бюстів і голів, напханих соломою, поруч були скляні очі, пензлі, паки соломи. Було трохи господарських матеріалів і номерний знак, що таки напевно знятий із того «форда». У глибині коло стіни стояла стара кухонна шафа, до якої був прикріплений електричний шуруповерт і поржавілий дитячий велосипед із ремінцями на держаках руля. На сідлі ззаду було написано: «Фелікс Дельп’єр». Вік покрутив колесо і довго й допитливо дивився на нього. Здаля, наче з могили, долинув Морелів голос.

— …здурів. Ми піднімаємося.

Вік уважно оглянув велосипед, підперши підборіддя рукою.

— У Дельп’єровому мобільнику було повідомлення, яке він надіслав учора ввечері на невідомий номер. Написано було: «Тому, хто невдовзі прийде до мене без дозволу. Коли спустишся вниз, оберни коліщатко щастя. І виграй сюрприз!» Мобільний телефон лежав на видноті, на столі у вітальні, без коду доступу. Наче задля того, щоб його помітили.

Вадим підійшов до колеги. Він оглянув велосипед зусібіч, зняв його зі стіни. Вік ходив туди-сюди, тримаючи в руці телефон.

— Підвал, велосипед, коліща… усе наче збігається, але я нічого не бачу. Де ж той сюрприз?

— А тобі кортить зателефонувати на той номер, куди Дельп’єр надіслав повідомлення, еге?

— Може, так і треба зробити, щоб збагнути?

— Може, і треба, але, може, це пастка. То не варто ризикувати, краще зачекати аналізу мобільника і дізнатися, хто ховається за тим номером.

Вони подумали. Чому він надіслав повідомлення? Чому не надіслав його собі, якщо хотів звернутися просто до них? Або чому не написав олівцем на папері? Хто був на тому краю телефонної лінії?

Вік раптом завмер перед шафою, потім присів: у її ніжках були вмонтовані коліщата, тому їх було не видно. Він відступив убік і пхнув шафу. Перед ним відкрився щит із клеєної фанери завбільшки метр на метр, прикручений до стіни. Вадим мовчки узяв шуруповерт і став навколішки. В підвалі почулося пронизливе гарчання.

В&В відчули, як в обличчя їм повіяло протягом.

Перед ними зяяв отвір, що був тільки трохи менший від розмірів щита.