Незавершений рукопис

28

Перший DVD вони дивилися гуртом о четвертій годині ранку, в бригадній залі для зборів. П’ятеро чоловіків зі змореними обличчями, що посідали довкола столу, дев’яносто хвилин терпіли жорстоку навалу чистісінької маячні. За допомогою камери на тринозі Фелікс Дельп’єр зняв усі свої дії в підвалі. Мішанину жахіття, вихлюпів найпервісніших тваринних інстинктів людської істоти, навіки закарбованих на полікарбонатній плівці.

Вікові доручили за день переглянути вісім інших фільмів і вибрати найважливіші елементи, які можна долучити до справи. Адже вважали, що немає кращого глядача, ніж він, бо він справжнісінький відеомагнітофон на двох ногах.

Спасибі за подарунок.

Хоч злочинець загинув, треба було простежити його зловісну епопею, полічити й ідентифікувати його жертв, знайти тіла, зокрема Аполлінине. Екскаватор і люди з детекторами цілий ранок працювали навколо ферми, а суд­медексперт — над тією «моделлю», яка забрала дві годи­ни у двох чоловіків, поки вони познімали всі шворки, гачки й відчепили «модель» від рами.

Вікові побажали успіху, коли він рушав додому після більш ніж двадцяти годин безперервної роботи, з копія­ми фільмів і плеєром під пахвою. Він увійшов до своєї кімнати в готелі, де розвернутися не було де, стільки там було речей, коробок, яких він не хотів лишати у камері схову. Дев’ять квадратних метрів для проживання, з яких п’ять було захаращено предметами на згадку, здебільшого непотрібними, але він не любив нічого викидати. Була там на столику і Безсмертна партія Каспарова, яку він весь час розігрував, щоб розгадати секрет Дженсона. Покоївку попередили, і менеджер терпів цю нетипову ситуацію: Вік був клієнт без проблем, щедрий на чайові, завдяки йому і платі за утримання MammaM вдавалося звести щомісячний баланс.

Удосвіта Вік відчинив вікно, щоб провітрити кімнату, і впав на високе ліжко, що мало не торкалося стелі. Встромивши беруші у вуха, відразу ж заснув, а за чотири години прокинувся від холоду: забув зачинити вікно. Ввімкнув до краю електричне опалення, випив дві чашки кави, з’їв скибку хліба з варенням, яку взяв під час вранішньої сніданку, і сів перед телевізором, до якого підключив програвач DVD. О дев’ятій ранку настав час поглянути у вічі Феліксові Дельп’єрові. Поринути в пітьму.

Оскільки стіни були з картону і можна було почути, як за три кімнати звідси кохається подружня пара, він надів навушники. Було дев’ять фільмів. Вік почав дивитися фільм, який був наступний за тим, який вони дивилися гуртом у бригаді. Він був такого самого змісту.

У перших кадрах Фелікс Дельп’єр заходить із трупом жінки на плечі й кладе його на металевий стіл, немов кусень м’яса. Голова в пластиковому пакеті, зафіксованому скотчем довкола шиї. Він наближає камеру і впевнюється, що сцена потрапляє в кадр.

Вік уважно розглянув оголене тіло. Зважаючи на те, як легко орудував ним убивця, воно ще було гнучке, тобто вбили ту жінку менш ніж шість годин тому. Дівчина була шатенкою — з пакета стирчало кілька волосин, але більше нічого визначити було неможливо. Їй добряче перепало: скрізь видно було садна і струпи. Викрали її, мабуть, давненько. Чому Дельп’єр не зняв ув’язнення, тортур, убивства? Невже живі цікавили його менше, ніж небіжчики?

Вік не гортав відео у прискореному темпі, коли Дель­п’єр ґвалтував труп, у якого й досі був той пластиковий пакет на голові. Шкуродер по змозі дивився в камеру, стиснувши щелепи, на чолі в нього лиснів піт. Кожна подробиця, кожне слово, яке він промовляв сам до себе або в камеру, могло бути важливе. Поліціянт стиснув кулаки, впершись ними в м’яке крісло, він намагався взяти себе в руки, щоб не покинути перегляду. Не перескакував він і ті епізоди, де вбивця бритвою і ножакою, схожою на ту, якою нарізають кебаби, обдирає шкіру з рук і спини, весь у крові, а потім підвішує свіже тіло, щоб перерізати йому горлянку.

Потім убивця подався до «моделі» — щось на зразок металевого скелета-манекена, без голови і рук, частина його торсу, мабуть, була вкрита шкірою жертви з першого DVD. Пензлями, ганчірками, косметикою він надавав видубленій шкірі рожевого відтінку, а рубці робив непомітніші. Хотів надати смерті подоби життя.

Урешті Вік вимкнув перегляд.

Півтори години мерзоти. Процес дублення шкіри тео­ретично займав не один день, отже, Дельп’єр здійснив монтаж, гідний фахівця. Різав зйомку, знімав епізоди одним планом, додавав ефектів, щоб обмежити тривалість фільму. Коли усе це він устиг здійснити? Вказівки про час немає. Це могло бути багато тижнів, місяців чи років тому. Так чи так, глядач був на початку створення «моделі».

Вік вийшов подихати повітрям, він був у сорочці, температура стояла не нижча двох градусів, ті жахливі картини розігріли його, і в нього аж хребет пекло. Він шкодував, що не бачив облич жертв, бо вони були в пакетах. Він не хотів забути їх. Хто вони були? Коли їх викрали? Не було ніяких критеріїв для пошуку їх у реєстрі. Тільки у Франції щороку за підозрілих обставин зникають десятки тисяч людей. Де шукати?

Він проминув ряд автомобілів, що стояли перед готелем. Вони належали молодшим, що приїхали сюди покохатися, або ж любителям адюльтеру, в яких не було грошей, щоб оплатити дорожчий готель. Потім подався до пекарні в торговій галереї великого супермаркету, розташованого за двісті метрів. Одягнений був легко, й перехожі кидали на нього підозріливі погляди, наче гадали, що він утік із психіатричної лікарні або прибув із якоїсь далекої країни. Купив сандвіч і пакет чипсів, щоб перекусити пополудні, поглянув на дітей, що гралися в снігу між готелем і магазином. Вони жбурляли одне в одного сніжками, гасали, реготали, коли сніжка потрапляла в ціль. Такі малі, а інстинкти вже даються взнаки. Бігти, втікати, переслідувати.

Змерзнувши, повернувся до кімнати й узявся за роботу. Тепер він прискорив перегляд наступних дисків. Дельп’єр носив трупи з загорненими головами, вживав підготовчих заходів, малював лінії на спині й на грудях. Тіла залишалися майже недоторкані, він не калічив їх, тільки кусні шкіри знімав, перш ніж загорнути їх у брезент. Його витвір набирав масштабу, метал скелета потроху зникав під клаптями шкіри. Поліціянт подумав, що це скидається на роботу кравця от кутюр.

О тринадцятій годині він з’їв сандвіч і чипси, неуважно засовуючи їх до рота, без апетиту, тому що треба було якось жити далі.

Посеред фільму в нього виникло таке враження, ніби в одного тіла обличчя його доньки. Він скористався нагодою і за чверть години вже вештався між полицями супермаркету з різдвяними товарами в пошуках подарунка для Коралі. Не знав, що вибрати — що цікавить шістнадцятирічне дівча? — обрав коробку шоколадних цукерок і подарунковий сертифікат на покупку в магазині. Звичайно, це було краще, ніж гроші, про які казав Вадим. А, може, й гірше.

Коли повертався в готель, йому зателефонував технік, який проводив аналіз Дельп’єрового телефону, знайденого на столі у вітальні.

— Оте дивне повідомлення про «коліщатко щастя» Дельп’єр надіслав чоловікові, що зветься Доктор Ватсон, він живе в Ієрі. І це не жарт.

— Ім’я фальшиве…

— Як часто буває. Мобільний номер цього Доктора Ватсона пов’язаний із оператором зв’язку, що зветься «ЛіонМобіл» і який існує винятково для інтернету. Самі клопоти з цими операторами!

Вік знав, що можна без проблем придбати сім-картку і номер телефону, досить заповнити онлайн формуляр і надати будь-яку інформацію. Дилери, ті, що завідують швидкою доставкою наркотиків, продавці зброї і навіть терористи завжди мають при собі два чи три мобільники, зареєстровані на вигадані імена, тим-то їх і важко ідентифікувати.

— Якщо цей Доктор Ватсон знову буде активний, його можна буде відстежити, але це забере трохи часу. Поки що ми не знаємо, хто це.

Вік подякував і припинив розмову, він був збентежений. Хто ховався за іменем одного з героїв романів Конан Дойля? І чому Дельп’єр надіслав йому це єдине пові­домлення про велосипед у підвалі? Повідомлення, яке, здавалося б, стосувалося тільки їх, поліціянтів.

Справжня загадка для Шерлока Голмса.

З такими запитаннями в думках повернувся він у пек­ло, на яке перетворилася його кімната. Переглядав нестерпні епізоди. Декотрі тіла були поцятковані гематомами, опіками від цигарок, він помітив навіть укуси. Дель­п’єр показав себе холоднокровним, точним і страшенно педантичним чоловіком. Мисливець, повторив Вік. У нього був навик убивати, знімати шкуру, виготовляти опудала. Те саме він робив і з людьми.

На дев’ятому й останньому DVD з’явилася Аполліна. Жива.

Вік відірвався від стільця і нахилився до екрана, впершись долонями в коліна. Сліпа дівчинка була припнута ланцюгом у глибині кімнати, сидячи на червоних подушках. Вона ще не була покалічена. Аполліна плакала, щось благально бурмотіла крізь кляп, роздягнута до половини. На це неможливо було дивитися, і Вікові довелося зробити зусилля, щоб переглядати далі. Фільм, вочевидь, було знято після листопада, коли її викрали. Дельп’єр піді­йшов до Аполліни, погладив її, розчесав їй коси, прошепотів щось, чого не вдалося розчути навіть на максимальній гучності. Його лялька, подумав Вік, вона його лялечка.

У тому фільмі «модель» було майже закінчено. Манекен уже був вкритий шкірою, бракувало йому тільки обличчя на полістироловій голові й кистей двох рук.

Наступний епізод знято через певний час, в Аполліни були довші коси, й вона лежала на металевому столі, де вбивця знімав зі своїх жертв шкіру. Вона була непорушна, зіниці розширені попри те, що горіло світло, але, на відміну від інших, жива і без синців та струпів. Дельп’єр саме закінчував уводити їй якийсь препарат, найімовірніше, морфін. Поліціянту довелося стишити звук і опус­тити очі, коли кат узяв пилку й ампутував їй передпліччя. Коли він знову глянув на екран, Аполліна вже не ворушилася, була непритомна.

Дельп’єр осатанів, побачивши, коли приклав праву руку до правої кукси свого «творіння», що на долоні Аполліна зробила насічки абеткою Брайля. Те саме й на лівій. Здається, він розгубився, почав бігати туди-сюди, підперши голову зціпленим кулаком. Вік зрозумів, що недавні ранки, які ніколи не загояться, бентежили його, що, незважаючи на потворність тієї конструкції, він намагався надати досконалості елементам, які збирав докупи: ніяких опіків, порізів, гематом. Одну спільну рису виявив Вік цієї миті: Дельп’єр використовував тільки ті клапті шкіри, які не були ушкоджені варварськими діями. Тим-то і треба було йому стільки тіл.

Вік не встиг зробити висновків із цих міркувань. Дельп’єр раптом несамовито кинувся до Аполліни, наче задля того, щоб убити її. Вона ледве ворушилася, але була жива. Раптом він завмер на місці. Пролунала коротка мелодія — Вік упізнав звук, що в багатьох мобільних телефонах сповіщав про нове повідомлення. Кат вийшов із кадру, відео урвалося.

Кінець фільму. Кінець серіалу.

Поліціянт глибоко вдихнув повітря і міцно притиснув долоні до обличчя. Здавалося, наче замість черепа у нього киплячий чайник. Він випив води просто з пляшки і непорушно завмер, задивившись у вікно. Видно було, що трохи далі діти вже давно розійшлися, покинувши сніго­вика. Вони назбирати снігу і зліпили фігуру, принесли морквину, ґудзики, капелюх. Що ж, вони теж зліпити свій витвір. Така людська натура, людям потрібно жити у своїх творах.

Вік заплющив очі — й знову побачив себе перед відкритим багажником посеред ночі минулого понеділка. Руки, які вони знайшли всередині, були, звісно, Аполлінині, накачані морфіном, ще не почали розкладатися. Отож, минуло небагато часу, може, кілька годин між тим моментом, коли Дельп’єр знімав на камеру, як калічив Аполліну в підвалі, і викраденням його автомобіля. У цей проміжок часу злочинець відрубав дві руки, вкрав блакитні очі, а також обличчя нової жертви, яку потім поклав у свій багажник поруч із руками Аполліни.

Вік не розумів: де ж утримувалася жертва, яку знайшли в багажнику? Він не бачив її на DVD. У якомусь місці, що його вони не знайшли на Дельп’єровій фермі? Чи за багато кілометрів звідти?

Лейтенант сидів, заплющивши очі, із затичками у вухах. Відрізаний від світу, він думав про Аполліну, про «модель». Ураховуючи те, що він бачив на місці й на DVD, шкіра сліпої дівчинки не стала матеріалом для жахливого монтажу. То Дельп’єр усе ж таки вбив її? Чи сховав у надійному місці? Невже може бути таке, що вона жива?

Тепер він спробував простежити Дельп’єрові дії після того вечора, коли в нього вкрали автомобіль. Ось він удома, в підвалі, виймає очі, зрізає обличчя, відтинає руки в нової жертви, перш ніж упакувати її і завантажити в багажник. Потім вирушає в дорогу, прямує автострадою до Гренобля, маючи намір позбутися тіла і рук, але зупинився на заправці, щоб залити повний бак пального.

Вік раптом випростався з такою силою, що вдарився маківкою об перекладину ліжка. Скорчився, зціпивши зуби, але думка, що сяйнула йому в голові, здолала біль. Якщо Дельп’єр був такий організований, якщо міняв номерні знаки з кожною поїздкою, не перевищував швидкості й загортав тіла, щоб не лишити слідів, то як міг він ризикнути зупинитися на автозаправці, везучи такий вантаж? Чому він не заправився раніше? Вік згадав кількість літрів на цифровому екрані бензоколонки: п’ятдесят сім. Заглянувши в інтернет, він виявив, що ця модель «Форда Мондео» має бак на шістдесят літрів. Тобто цілком імовірно, що Дельп’єр міг стати посеред дороги з майже порожнім баком.

— Тому що він не збирався їхати! Ця поїздка не була запланована!

Він увесь час клацав пальцями, ходячи поміж коробками. Те, що Морелю здалося завзяттям чи провокацією, насправді було поспіхом. Дельп’єр тієї ночі дуже квапився.

Поліціянт запустив останній DVD і ввімкнув фінальну сцену: розлючений убивця щойно помітив насічки на долонях Аполліни. Ось він кидається, щоб убити її, та цієї миті дзеленчить телефон. Потім нічого.

Вік ніби чув, як у його голові крутяться коліщата. Усе раптом стало зрозуміло.

Дельп’єр діяв не сам.