Незавершений рукопис

7

Ліворуч на Віка перламутровими очима дивилася статуя, що скидалася на грецького бога. В глибині кабан зі щетиною, заляпаною людською кров’ю, збоку величезне колесо вантажівки з уламками кісток, що врізалися в гуму. Далі розтрощені мотоцикли, погнуті велосипеди, дбайливо загорнуті, пронумеровані жовтими етикетками. Від кожного предмета віяло смертю, тхнуло воском, порохом, холодним металом.

Після епізоду в Інституті судової медицини і заглянувши на мить до бригади, Вік вирішив скінчити ніч самотою на складі, де зберігалися об’ємні речові докази, які неможливо помістити в конверти, коробки чи пакети. Кожна така річ, хоч би якого розміру, повинна була міститися в надійному приміщенні щонайменше шість місяців після ухвалення вироку. Це було щось на кшталт Вікового мозку: пам’ять про кримінальні справи.

Нічного охоронця спершу здивував цей візит, та він впустив його. Вікові подобалося працювати удвох із Морелем, але йому також потрібно було торувати власний шлях, особливо о четвертій годині ранку. Йому часто докоряли за ці самотні витівки, за надто вже замкнений характер як для поліціянта, але ця самота була для нього необхідна. Спокій, ніхто не їздитиме йому по вухах і ще дужче не захаращуватиме пам’ять. Та й можна було не повертатися на ніч додому, до тієї кролячої нори, в якій він мешкав.

У світлі великих неонових ламп він підійшов до автомобіля, який два дні тому врізався у парапет, спричинився до смерті Квентіна Роза і відкрив пекло у багажнику. «Форд» стояв праворуч біля стіни, за десяток метрів од входу, його вже детально дослідила експерта група.

Вік прочитав звіт: криміналісти взяли зразки з водійського килимка і виявили сліди сперми на кермі, на сидінні й на внутрішній ручці дверцят. Значить, у лабораторії дістали генетичний матеріал чоловіка в кашкеті. Їхній начальник, Ален Манзато, доклав зусиль, щоб якомога швидше здобути аналізи ДНК-експертизи.

У багажнику було чистісінько, трохи траплялися ляп­ки білої фарби. Експерти виявили сліди крові на ганчірках і у відрах. Поліціянт згадав про наявність мийних засобів і хлорки. Либонь, чоловік прибирав десь, може, на місці злочину, пильнуючи, щоб не лишити жодного сліду. А гашене вапно і лопата вказували, звісно, на те, що він збирався десь закопати тіло. Ач, який педант. Лейтенант завмер, схилившись і упершись долонями в задній бампер, він і досі перебував під враженням від того, що виявив дві години тому в Інституті судової медицини.

Чужі руки у відділенні для домкрата свідчили про те, що могла існувати ще одна жертва. Ще одна дівчина, невідома, у вигляді рук, яка не мала ні обличчя, ні зросту, ні кольору волосся. Дві руки, відчахнуті від невідомої, змінили здачу карт: чоловік як мінімум двічі вбив і покалічив. Чи то були перші його жертви? Може, були й інші? То, з огляду на незвичний характер злочину, це моторошна серія вбивств? Невже існував у природі ще один Енді Дженсон, який теж закопував своїх жертв після того, як зґвалтував їх і вбив?

Невже Вояжер породив послідовників?

Він не відчував ніякого обурення, тільки огиду і страж­дання, пов’язане з безсиллям. Навіть якщо вони ­урешті знайдуть злочинця, то ніщо не поверне жертв їхнім близьким. Ці вбивці лишали глибокий слід скрізь, де скоювали злочини, і якщо запроториш до в’язниці одного, то інший перейме естафету і буде ще гірше.

Спершу він уважно оглянув номерні знаки. Погнуті, брудні, давні; зате заклепки були нові. Він провів по них пучкою пальця і виявив дрібні часточки металу, як спереду, так і на звороті. Ці порошинки свідчили про свердління, єдиний спосіб зняти табличку непошкодженою. Вік дійшов висновку, що вбивця використовував фальшивий і справжній номерні знаки. Різні сліди від ужитку на пластику бампера і довкола заклепок підтверджували це. За нормальних обставин той невідомий їздив за всіма правилами, на автомобілі середнього класу популярної моделі. Шини були в доброму стані, що свідчило про регулярний догляд. Той чоловік не хотів мати проблем із силами правопорядку. Пересічний індивід.

Він обійшов пошкоджений автомобіль з лівого боку, вмостився на пасажирському сидінні й зачинив дверцята, зненацька збентежившись. Напроти, за лобовим склом, видніла бронзова скульптура з гострими краями і плес­катим обличчям, що нагадала йому твори Джакометті. Вона втупилася у нього, і це його занепокоїло й водночас нагадало, хто він: самотній чоловік, що перебуває під хвилястим дахом цього складу, аби лиш відтягнути ту мить, коли треба буде повертатися додому, де на нього не чекає ні дружина, ні донька.

Він оглянув салон. Автомобілі чимало розповідають про своїх власників. Якщо Вікове авто свідчило про хаос, який панував у нього в голові й у житті, то в цьому панував лад. Експерти не знайшли тут ні обрізків нігтів, волосин, ні недопалків чи пожованої гумки. У попільнич­ках порожньо, так само і в кишенях на дверцятах. У відділенні для рукавичок так і лежали запаковані спиртометр, знак аварійної зупинки й помаранчевий жилет. Пасажирське сидіння нове, не вичовгане ні спиною, ні на підголівнику. Жодної обгортки від цукерок чи бісквітів, задні паски безпеки блоковані під сидінням, видно, що жодного разу ними не користувалися. Дітей тут не бувало.

Зате експерти виявили сліди від розчинника на кермі — здається, його використовували, щоб очистити ру­ки,— а в багажнику і на клямках дверцят сліди білої фарби. Знайшли вони і квитанцію про сплату дорожнього мита поміж педалями: згідно з даними на ній, той чоловік заїхав автострадою із Шамбері о 21:25, за двадцять хвилин до того, як дістався автозаправної станції. Значить, їхав обережно, з середньою швидкістю сто два­дцять п’ять кілометрів за годину.

Вік сфотографував телефоном хрестик із золотим ланцюжком, що висів на дзеркалі заднього огляду, і подумав про сліди сперми, які знайшов на сидінні за допомогою спеціального обладнання. Він уявив, як водій мастурбує на самоті. І еякулював у салоні, може, біля своїх майбутніх жертв? Чи, може, з думкою, що ввечері, після роботи, буде їх катувати? Це пояснювало, чому в салоні тоновані шиби: щоб ти бачив, а тебе не бачили, і щоб мати змогу здійснювати ці огидні маніпуляції. Ці висновки наштовхнули його на думку, що то був сексуальний маніяк. Чис­тісінька машина для викрадення, ґвалтування і вбивства, покидьок, яких були тисячі на світі.

Вік прочитав силу-силенну праць із кримінології, напам’ять знав справу Дженсона, яку вела бригада в Ліоні, знав цей тип людей, що вміли організувати і спланувати, і їх нелегко було піймати, бо вони розчинялися в сірій масі юрби. Та на самоті, коли збудження зростало, вони перетворювалися на моторошну машину для вбивства. Вояжер діяв у такий спосіб понад два роки, аж поки припустився промаху і потрапив до рук ліонських колег.

Чому власник цього автомобіля відтяв їй руки і ви­йняв очі? Що робив він з обличчям? Він був фетишист? Колекціонер?

Він обернув ключ запалювання і ввімкнув радіо. У програвачі був диск. Салон наповнила мелодія: один із концертів Моцарта. Вік заплющив очі й уявив праву руку піаніста в супроводі скрипок. Як і хрестик, ця химерна вишуканість уразила його: концерт для піаніно № 22, третя частина, був одним із найменш відомих творів композитора.

То він мав діло зі знавцем? Проте колонки і автомобільне радіо були дешевої якості й не відповідали смакам справжнього меломана. Вік не любив, коли така деталь не узгоджувалася із загальним ладом речей. Його мізки могли тоді цілу ніч пережовувати це питання.

Він додав звуку і втупився в імітацію Джакометті, а струнні інструменти залунали так, аж стало чути за стінами ангару. То вбивця їхав під класичну музику? Йому раптом спало на думку: може, злочинець завантажив тіло і руки в багажник, вирушив у дорогу, і тоді вставив диск у програвач?

Вік пошукав коробку з дисками, та марно. Її, звісно, викинуло із салону під час аварії або ж убивця лишив її вдома. Він прокрутив диск до початку і визначив, скільки часу звучить він до l’allegro vivace assai в Концерті для піаніно № 22. Вийшло десь сорок дві хвилини.

Сорок дві хвилини… Двадцять хвилин мало минути, поки він, як свідчить квитанція, доїхав від посту сплати дорожнього мита в Шамбері до автозаправної станції. Залишається двадцять дві хвилини. Якщо Вікова теорія правильна і Роз вимкнув програвач одразу ж після викрадення автомобіля, то злочинець прямував із близьких околиць Шамбері, може, з якогось глухого села, яких було чимало в горах. Місцевий хлопчина.

Вік подумав, що автомобіль поділився з ним своїми таємницями. У них була ДНК убивці, його груба фізіономія, його транспортний засіб, та ще й припущення про його маршрут цієї ночі. Якщо цей чоловік розумний,— а Вік у цьому не сумнівався,— то він усе це знав, бодай прочитавши газети: там писали про дорожню пригоду Роза і про те, що в багажнику знайшли труп.

Це зробило з нього небезпечного хижака, якого переслідують.

Поліціянт подякував охоронцеві й вийшов. Подався до торгової зони у середмісті Гренобля, чверть години автомобілем. Синьо-червоні неонові вогні вивісок розпливалися кольоровими калюжами по асфальту, немов шматочки полярного сяйва, що падають із неба. Вулиці, крамниці були тільки бляклими картинами. Людям, які хочуть покінчити життя самогубством, слід не стрибати з мостів, а прийти і провести ніч тут.

Він зупинився на паркувальному майданчику і ввійшов до дешевого готелю в дусі «Формули-1» двотисячних років. Менеджер, чоловічок з виглядом англійського лорда, зітхнув, угледівши його. Він поклав ключ від кімнати та конверт на прилавок.

— Тут приходила увечері ваша дружина і лишила ось це. Мала розлючений вигляд.

Вік почервонів. Виходить, Наталі знала, що він оселився в цьому жалюгідному готелі, зі спільним душем і туалетом, двадцять два євро за ніч зі сніданком. Відколи це вона дізналася? І як? Він поглянув на службовця з раптовою панікою в очах і закликом розповідати далі.

— Вона допитувалася про вашого пса. Я сказав, що не знаю, що… Словом, не переймайтеся, він сидить у своїй будці, добре схованій у глибині мого саду. І ще… мені довелося купити йому собачий корм, це дорого і…

Вік узявся за голову.

— Так, так, знаю, я знову забув, я…

Він дістав двадцять євро і поклав на прилавок.

— Дякую, Ромуальде.

Вік узяв ключ, конверт і, вийшовши в коридор, відкрив лист. Усередині був просто аркуш паперу, і на ньому великими літерами було написано: «ТЕЛЕПЕНЬ».