Незавершений рукопис

10

Їхня розмова і списані сторінки Коленового блокнота пробудили в Леани болісні спогади. Вечір 23 січня 2014 року постав перед нею, наче це сталося вчора. Вона згадала свою прогулянку безлюдним пляжем у пошуках ідеї для книжки, яка так і не з’явилася. Згадала, як хлюпали хвилі, як тікали до скель краби, здолавши довгий прямий маршрут мокрим піском, як прибував густий туман із моря. Повідомлення від Сари і її селфі Леана отри­мала незадовго до 17:30, коли сягнула блокгауза, розташованого в південній частині бухти, за кілометр від вілли. О 19:45 вона спробувала зателефонувати Жуліану з мобільного, занепокоївшись відсутністю доньки за дві години після того, як та пішла, кілька разів записала йому повідомлення. Чоловік відповів тільки о 20:30, стверджував, що працював допізна в крипті собору Божої Матері в Булонь-сюр-Мері, за сорок кілометрів від дому.

— Невдовзі виявилося, що Жуліан збрехав. Коли твоя донька зникла, він був не на роботі, а з Наташею Дамбрін, своєю начальницею, архітекторкою-реставратор­кою. Правду він сказав не одразу, а тим часом, поки приховував свої сексуальні подвиги, мало не потрапив до в’язниці.

Леана відпила ковток віскі. Згадала, які нестерпні звинувачення йому висунули і який жалюгідний вигляд мав її чоловік, зізнавшись у подружній зраді їй і поліції. Сором, що його гнітив, і його сходження в пекло невдовзі після цього. А вона нічого не помічала, перейнята пошуком ідеї для книжки, яка через чотири роки стане «Незавершеним рукописом». Попри гнів і розчарування, вона підтримала його і лишилася з ним: значення мало тільки зникнення їхньої доньки. Але монолітність їхнього шлюбу похитнулася.

— Алібі твого чоловіка тримається на трьох пунктах. Перший — це свідчення Дамбрін. Другий — їхнє любовне гніздечко у вежі форту в Амблетезі. І останній: триангуляція сигналів від його телефону чітко визначила місце його перебування в Амблетезі, за шістдесят кілометрів звідси, коли ти телефонувала про зникнення Сари.

Не треба бути ясновидцем, аби побачити, що Колен, хоч і не показував цього, ненавидів Жуліана.

— Поліція припинила розслідування дій твого чоловіка. Треба бути таким хитрим, як герої твоїх книжок, щоб викрасти власну доньку, лишивши мобільник у форті в Амблетезі, щоб імітувати свою присутність там, за­лучити до цього обману коханку, зробивши її спільницею.

— Жуліан обожнював Сару, він нізащо не заподіяв би їй ані найменшої шкоди. І він мій чоловік, тому такий варіант я навіть обговорювати не хочу.

— Є ціла купа причин, що змушують завдати шкоди навіть тому, кого обожнюєш. Але облишмо, ми не ­знайшли ніякого ґанджу, жодного доказу, який суперечив би його розповіді про той вечір. Після того слідство звелося до балаканини. Жодного свідка, жодного підозрюваного, жодного автомобіля, за пів року жодного результату. Аж раптом ви отримали те пасмо волосся, надіслане з Дрома 20 липня 2014 року. Інформація поширилася поліційними каналами і сягнула слідчої групи ліонського карного розшуку. Ті вже півтора року розслідують три зникнення. Перше біля Вільфранш-сюр-Сону в січні 2013 року, друге в Аркашоні у липні того ж таки року, третє в Гапі у листопаді. Єдине, що поєднує їх і робить із них одну справу, це пасмо волосся, надіслане поштою родичам жертв…

Леона втупилася в журнальний столик. У її пам’ять до самої смерті вкарбувалася та мить, коли вона відкрила конверт і побачила довге пасмо. Жуліан уже тоді геть вибився із сил і так занедужав, що його довелося відвезти до лікарні.

— І ось тут з’являється Енді Дженсон, якого ми ще не знаємо…

— Атож. Молоді вродливі дівчата, які безслідно зник­ли. Припускають, що він якось проникав до їхніх помешкань, але не було жодного сліду злому. Місця, де їх викрали, були далеко одне від одного, але печатки на конвертах завжди свідчать про той самий департамент — Дром, де, можливо, живе викрадач. І особливо пасма кіс, що цілком очевидно поєднують ці зникнення…

Він тицьнув пальцем у цифру, написану посередині сторінки.

— П’ятсот дванадцять. Знайшовся поліціянт, якому спало на думку полічити волосини. Він і з’ясував, що їх кожного разу було п’ятсот дванадцять. Ні більше, ні менше. П’ятсот дванадцять волосин у кожному наді­сланому пасмі. Викрадач був обачний. Поліціянти спробували скласти його профіль і вирішили, що це хижак, який постійно переїжджає, злочинець, який мігрує, але має осередок у Дромі. Убивця, що зупиняється десь і нападає, щойно випадає нагода. Звідси його прізвисько, Вояжер. І це приводить нас до майданчика для трейлерів, за п’ятсот метрів звідси… І постає версія: а що, як Сарин викрадач зупинився трейлером у Берку тієї ночі, коли вона зникла?

Він перегорнув сторінку. Справу він знав, звичайно, напам’ять, але власний почерк допомагав йому знайти точну мить, місце, ситуацію.

— До трейлерів ми ще повернемося. Далі. В 2014 і 2015 роках після Сари зникло ще п’ятеро дівчат. Вони жили в Сен-Мало, Тулоні, Траппі, Ванні та Креї, що збільшило кількість зниклих безвісти до дев’яти включно із Сарою. Дев’ятеро молодих цілком благополучних дівчат, про яких ніхто більше ніколи не почує. Кінець 2015 року став переломним. Нова справа: два­дцятидворічна Лора Бурдон зникла в Марселі. ­Через два дні після свого викрадення їй вдалося втекти з трейлера, де її тримав зловмисник, коли той зупинився в полі, бо пробив колесо. Дівчина вибігла на дорогу, її підібрав автомобіль, і водій занотував номерний знак трейлера. Поліція допитала водія трейлера за кілька годин на митному посту.

— Енді Дженсон, сорок п’ять років.

— Так, безробітний будівельник-виконроб, одержимий головоломками та логічними задачками, числом два і його кратними. А схемами шахових партій обмальовані всі стіни його спальні в будинку під Ліоном. Усі кімнати напхані сотнями металевих, дерев’яних конструкцій, цифрових замків. Справжнісінький збоченець. Справу спершу вела жандармерія, але ліонські поліціянти невдовзі дізналися про неї і вирішили, що нарешті викрадач затриманий, що це той невидимий чоловік, який не давав їм спокою три роки… Енді Дженсон.

Леана зустрілася з темними очима Енді Дженсона тільки раз, під час реконструкції одного з викрадень — у Вільфранш-сюр-Соні. Його відділяло від неї із чоловіком поліційне оточення, і все скінчилося тим, що їх одвезли звідти подалі, бо Жуліан, який став некерованим, хотів кинутися на Дженсона. Вбивця дивився на них без жодних емоцій. Ні краплі співчуття в його сивих вусах і згаслих очах.

Колен приніс дві склянки води і вихилив свою одним духом.

— Проблема: Дженсон не каже всієї правди, він дозує інформацію краплями. Не заперечує дев’яти викрадень, але в перші тижні ув’язнення не показує місця, де закопав трупи. Але навіть без них немає жодного сумніву, що то він. У шухляді в нього знайшли такі самі конверти, як і ті, в яких містилися пасма волосся, що їх отримали родичі жертв. Приховані відсіки трейлера, які змайстрував він сам, наповнені силою-силенною кайданів, мотків липкої стрічки, заспокійливими ліками і наркотиками усіх видів, а під ліжком знайшли хитру схованку за розміром із людське тіло, що служила для утримування жертв.

Леана обернулася до зачинених віконниць, послухала, як пісок б’є по рейках, уявила темряву надворі й тіні, що ховаються там.

— Зрештою за ґратами він починає говорити. Після трьох місяців ув’язнення показує, де в альпійських лісах поховано три трупи. Цей виродок везе поліціянтів на місце і дає їм точні координати могил. Тому що…

Він завагався. Леана показала жестом, щоб говорив далі.

— Колене, я ж казала тобі, що здатна вислухати все.

— Дуже добре. Тому що на швидкість розкладання вплинула волога і негашене вапно. Тіла неможливо було впізнати, але аналіз ДНК показав, що це тіла першої, третьої та сьомої викрадених дівчат. Дженсон зізнається, що зґвалтував і покалічив їх, описує все в деталях із радістю, від якої хочеться блювати. Ось як він діяв: чекав жертв кілька днів у трейлері, здійснював статеві акти, а потім убивав здебільшого голіруч, душив або бив чимось по голові, коли вони спали. Потім закопував десь у лісах чи на луках, причому глибоко, і засипав негашеним вапном, яке купував то тут, то там у крамницях для садівників. Покидьок, який тішився своїми поясненнями і любив насміхатися з поліціянтів.

Леана гучно зітхнула. Коли Дженсона затримали, вона хотіла все дізнатися, про муки своєї доньки, хотіла накинутися на цю тварюку, як Жуліан, як усі батьки зниклих безвісти дівчат. Поліціянти не змогли приховати від неї правду.

— У в’язниці він пам’ятав GPS-координати кожного тіла з точністю до цифри.

— Так. І до сьогодні видав розташування восьми з дев’яти могил, востаннє рік тому. Йому залишається назвати, де поховав дев’яту жертву, Сару…

Леана опустила очі, які раптом затуманилися. Вона все віддала б, щоб знати, як і всі інші батьки. Раз і назавжди бути певною. Але потрібне було останнє зізнання, і вони із Жуліаном потерпатимуть до самого кінця, поки цей мерзотник вирішить заговорити.

— Він безладно видає інформацію про розташування могил. Плутає сліди, тішиться. Йому подобається привертати увагу до своєї персони, тому й зволікає із зізнаннями, це ще одна його гра, спосіб розважитися за ґратами і переживання своїх фантазій. Кожне зізнання дає йому змогу виїхати на природу і ковтнути свіжого повітря. Подумай тільки, цей покидьок, цей серійний убивця отримує силу-силенну листів од жінок будь-якого віку, вони просто зачаровані ним… Мені гидко.

Він скривився.

— Удома в нього не знайшли жодних слідів тих дівчат, він ніколи туди їх не привозив. Був охайний, регулярно прибирав у автомобілі. Криміналісти мало що змогли знайти. Цей покидьок уміє вдати незворушного, коли йому показують світлини зниклих дівчат. Мовби підкидає слідчим наступну загадку. Його кинули до в’язниці майже два роки тому, але судовий процес іще не відбувся, оскільки справа дуже складна. Але чому він не показує, де поховав Сару, адже вона пропала однією з перших?

Чому показав усіх, тільки не її? Колен закрив блокнот і понуро глянув на Леану. Вона крутила в руках склянку, не в змозі забути сліди від подряпин у багажнику джипа. З думок у неї не йшло Жуліанове повідомлення: «Мені треба з тобою поговорити. Про Сару. Я розкопав дещо важливе».

— Не варто було б тобі розповідати, але після того, що ми виявили в багажнику… Ти знаєш, є тільки один справжній доказ, який остаточно пов’язує Сару із Дженсоном, це оте пасмо з п’ятисот дванадцяти волосин. Це солідний зв’язок, який неможливо поставити під сумнів. Але чи робить це серійного вбивцю винним у цьому? Кожен, хто знає історію з пасмом і про зникнення, міг вам послати це. Хто завгодно. Поліціянти, судді, родичі жертв…

— Ти кажеш, що хтось із них міг би зробити таке, щоб підставити Дженсона?

— А чому ми повинні обминати цей слід? Якийсь викрадач, що не має нічого спільного із Дженсоном і утримує Сару, відрізує пасмо волосся, посилає вам, та й край. Люди могли знати про це, адже було кілька витоків інформації. Цим і пояснюється те, що Дженсон іще не показав могилу: він просто не знає. Ти пишеш такі заплутані історії в твоїх книжках. Краще, ніж будь-хто, знаєш, що уява декотрих індивідів у кримінальній царині не має меж.

Леана кинула погляд на бібліотеку.

— Отже, ти залучаєш до цього переліку Жуліана… Завжди він під підозрою… Ні, ні, це не узгоджується, не міг він знати про пасмо, поки воно нам не надійшло. Ніколи не їздив він у Валанс чи ще куди, щоб надсилати ті кляті листи. Дженсон знав ці місця, він приїздив сюди, в Берк. Змалював Сару, як і всіх інших жертв, розповідав про бухту, дюни, про дім. Як ти це поясниш?

— Якщо вже бути до кінця відвертим, я не звинувачую Жуліана. Просто кажу, що, можливо, Дженсон тут ні до чого. Знаєш, як відбувається допит у поліції? Намагаються загнати підозрюваних у глухий кут, щоб вони зізналися, тицяють їм під носа світлини, кажуть таке: «Ану говори! Це ти її викрав, еге? У цих дюнах ти ховався, щоб напасти на неї? Дивися на ці світлини і говори!» Ось бачиш, як воно робиться. Дженсон запам’ятав усі ці дані, скористався ними і повторив. Додав до свого списку ще одну жертву.

— Гаразд, припустимо неможливе, Дженсон не викрадав Сари… А що ти скажеш про те подружжя, яке стверджує, що бачило його трейлер того вечора, коли зникла Сара? Ти сам їх розшукав, вони стояли на майданчику 23 січня 2014 року. Вони присягалися, що бачили.

— Через два роки, Леано. Їм показали фото трейлера через два роки.

Він знову розгорнув блокнот і показав пришпилене там фото «фіата» моделі «Шоссон Велкам 55».

— Ось, що вони бачили. Я буваю на цьому майданчику щонайменше тричі за тиждень, і знаєш, скільки бачу таких моделей? Це один із найпоширеніших автомобілів. Наші свідки бачили автомобіль, а не його водія. Так, вони кажуть, що трейлер такої моделі, як у Дженсона, уночі вирушив у дорогу і, так, їм це видалося підозрілим. Але хіба є якісь обмеження чи правила, коли можна й коли не можна покидати паркувальний майданчик? Можливо, власник працював наступного дня, квапився, їхати треба було довго, і він волів робити це вночі?

Коленів тон змінився, в ньому вібрувала нова снага, наче ці ексцеси насильства, ці знахідки в багажнику були нагодою вивести справу із сплячого режиму.

— Коли в чомусь певен, то всі збіги, на які раніше не звертав уваги, перетворюються на докази. Елементами, що скидаються на повідомлення, які нам адресовані. Тоді як просто збіги… Розумієш, що я маю на увазі?

— Авжеж, розумію, й це твоя думка. Але не моя.

Леана вже не могла, вона ледве трималася на ногах, а остання ніч, коли вона спала, здавалося, була цілу вічність тому. Вони поговорили ще кілька хвилин, потім вона провела Колена до дверей. Він віддав їй ключі від джипа.

— Я замкнув двері й багажник, приїду завтра, десь опівдні чи по обіді, взяти проби крові й ДНК. Не торкайся до тих пір автомобіля.

Він опустив погляд, потім звів його.

— Добре, що ти тут.

Коли він поїхав, Леана залишила речі жужмом і піднялася на другий поверх, поспішаючи лягти. Двері до Сариної кімнати були прочинені. Вона зазирнула туди, горло їй стиснуло. Усе лишилося на тих самих місцях. Ті самі спортивні плакати, те саме вбрання на краю ліжка, той самий хронічний біль через чотири роки. То була відкрита рана в домі, що не переставала кровити. Не дивно, що Жуліана занесло.

Вона подалася до подружньої спальні, поставила там валізу і вклалася на ліжку, розкинувши руки і навіть не роздягнувшись. Таке жахіття! Сама в цьому будинку, що далеко від інших будинків, наче викинута штормом на берег. Загублена, збита з пантелику, приголомшена. Уявила себе героїнею роману, якою із задоволенням маніпулює автор, доводить її до божевілля. Бачила, як пише книжку про своє життя, як ото робив Арпажон у «Незавершеному рукописі», й викладає там увесь бруд цього світу. Завжди її супроводжує чорний колір — колір її вбрання в юності. Чорний колір, який вона любила і який колись давно змушував її кричати ночами.

Вона раптом здригнулася, пронизана холодом. Її торкнулася невидима крижана рука. Вона по-справжньому відчула її.

«Це в голові…»

Обхопивши себе руками, щоб зігрітися, вона подалася до ванної кімнати нашвидкуруч умитися. Не могла сказати, чи там чогось бракувало й чи приходив туди хтось, щоб скористатися їхніми інтимними речами. Потім поцікавиться детальніше. Проте у неї виникли труднощі: Жуліан поскладав її креми, її мило й шампуні до шафки. Він стер її присутність.

Чи існувала вона ще для того, давнього Жуліана? Що буде із цим новим, безпам’ятним Жуліаном? Чи можна буде із цим лихом відновити якесь майбутнє на двох? Чи є якийсь шанс?

О двадцятій годині тієї середи вона вклалася у їхнє порожнє ліжко на Жуліановому боці, зігнувши ноги в колінах і скрутившись у клубочок, наче задля того, щоб заспокоїтися. Глянула на прочинені у темряву двері, встала, щоб замкнути їх на ключ, і знову сховалася під ковдру.

Подушка пахла мускусом. То був лагідний запах її чоловіка, спогад про його спокійну силу. Перш ніж пригасити світло — вона писала жахи, але не хотіла цієї ночі спати в темряві — скинула годинник і хотіла було покласти його в шухляду тумбочки біля ліжка. Її серце підстрибнуло, коли вона виявила там зброю.

Вона впізнала її відразу, ця річ уже траплялася їй у пошуках: «зіґ-зауер» калібру дев’ять міліметрів, парабелум. Леана знала, то поліційна зброя: у її книжці Жудіта застрелила Арпажона з такого самого пістолета.

Вона взяла його за руків’я. Справжня зброя, з такої вона стріляла в тирі на тренуваннях. Серійний номер не спиляний, отже, пістолет не куплений на чорному ринку за скажені гроші. Звідки тут ця смертельна зброя? Де Жуліан узяв пістолет? І чому це така сама модель, яку вона описала в «Незавершеному рукописі»?

Вона натиснула на кнопку і витягла обойму.

Та була майже повна. Майже.

Як і в її книжці, бракувало тільки одного набою.