Незавершений рукопис

38

– Форт, оточений високим припливом біля Булонь-­сюр-Меру… Отакий, значить, секрет… Знаєте, яка іронія в цьому? Понад двадцять років тому в Булоні починалась моя кар’єра. Знав про цей форт, але ніколи не бував у ньому. Сказати б, повернення до джерел, але не за найкращих обставин, на жаль…

Грегорі Джордано відкашлявся і якомога далі сплюнув набік.

— Ваш чоловік теж потрапляв кілька разів у пастку припливу. Так зайнятий був катуванням мене, що його заставали ці води… Я не розумів, чому він зникав і повертався за кілька хвилин, розлючений як ніколи…

Він скривився, глянувши на свою набряклу ногу. Леана, зіщулившись від холоду, сиділа під стіною навпроти, обхопивши руками коліна. Вона дивилася на нього, не кажучи ні слова, намагаючись розгадати його таємниці.

— …у такі миті я куштував он тієї машинки, повірте мені.

Він кивнув на знаряддя для тортур.

— Звісно, ви знаєте, що він робив із моєю ногою. Як блискуче змалювали ви у своїй книжці, він засовував її в цю кляту машинку і поволі обертав держак. Цей хрускіт… Його неможливо уникнути, тому що воно звучить десь усередині вас, ваша свідомість посилює його. Я досі його чую і чутиму до кінця свого життя. Хто­зна, чи зможу я ходити як слід після цього. Ваш чоловік справжнісінький шаленець, параноїк. Коли лупцював мене, ще дужче скаженів. Але ви не така, як він.

Леана хотіла упевнитися у винуватості Джордано, у його причетності тим чи іншим чином до зникнення Сари. Та що дужче вона міркувала, то дужче усвідомлювала, що його ув’язнення ґрунтується на елементах, яким вона не зможе знайти доказів. У дворі вона хутко здійснила пошук у смартфоні: історія викриття мережі проституції ліонською поліцією правдива, та про побиття матрони там не сповіщали. Вона все ж таки почала вимагати в Джордано, щоб він пояснив це.

— А що ви собі гадаєте? Щоб вони виклали цю історію в публічному просторі? Поліціянт мало не вбив до смерті матрону, що наглядала за повіями? Ні, вони подали це як зведення порахунків між сутенерами і в такий спосіб зам’яли справу, я вже вам казав.

Колишній поліціянт подивився на пачку цигарок, яка лежала біля його ніг.

— Не дасте мені ще одну?

Не рухаючись, Леана помахала ключем від наручників. Джордано всміхнувся і зробив рух вільною рукою.

— Що ж, ні то й ні…

— Шапочка… Ви знайшли її на землі, не знаючи, звідки вона й чи не брудна — і надягаєте її на голову своїй доньці… Вам не здається це дивним?

— На бога, ні. Годі вже про ту шапку!

— Роксана сказала мені, що це ви наділи їй шапочку на голову того дня.

— І що з того?

Леана замкнулася в мовчанні. Вона скидалася на павука, що зачаївся в своєму кублі, насилу осяяна лампочкою на стелі. Джордано намагався підтягнути пачку своєю неушкодженою ногою. Дурнуватий жест, але для нього це була справжнісінька мука.

— У кожному моєму слові ви знаходите привід, щоб накинутися на мене… Адже насправді ви жертва… Вас катують, еге?

Леана не відповіла, то він мовив далі:

— Не можу поставити себе на ваше місце, але можу здогадатися, що значить втратити дитину. Якби ви тільки знали, скільки разів доводилося мені мати справу із цим на службі. Усі ці батьки, яким я змушений був сповіщати, що з їхніми дітьми сталося найгірше. Може, це було найважче — оті порожні, розгублені погляди батьків жертв. Тієї миті в їхніх очах згасало світло. І ми знали, що воно ніколи не засяє знову.

Йому пощастило схопити пачку вільною рукою. Він якось випорпав звідти цигарку і взяв її в зуби. Але запальничка була за два метри від нього. Він зареготав і знову закашлявся.

— Навіть не закуривши її, я дурію. Тільки за це вам дякую.

— Не дякуйте.

— Ні, ні, дякую. Вам здається, ніби ви мене знаєте, судите мене без суду, на підставі упереджень. Я теж міг би вас судити. Можливо, мені не варто цього вам казати, але я знаю вас краще, ніж ви мене. І, повірте мені, це не має нічого спільного зі зникненням вашої доньки. Це сягає далі. Набагато далі.

— Мені було б цікаво знати.

— Спершу дайте мені припалити… прошу вас. Я вам поясню.

Леана повагалася, потім дала йому вогню. Він глибоко затягнувся димом, видихнув носом і вдоволено забурчав.

— Як добре!

— То я вас слухаю.

Він не відразу відреагував, насолоджуючись курінням. За дві хвилини сказав:

— У вас є таємниця… Жахлива таємниця, яку ви приховуєте навіть від свого чоловіка, тому що… він казав про вас, але цієї теми не торкався. І, зважаючи на те, в чому він мене звинувачував, я певен: якби він знав цю вашу таємницю, то сказав би про неї. Скажімо так… ми були в темі.

Леану наче голкою штрикнули. З її підсвідомості пролунав сигнал тривоги.

— Немає в мене таємниці.

— Є, звісно, як і в кожного з нас… Ви постраждали… І не лише внаслідок… зникнення вашої доньки. Варто прочитати ваші книжки, щоб збагнути, що у вас було непросте дитинство.

— Ви вцілили пальцем у небо. Якщо в когось і було нормальне дитинство, то це у мене.

— Справді? Проте ті теми, яких ви торкаєтеся, чорні барви, змалювання мерзенних подробиць. У… вже й не знаю, в якій книжці, змальовуєте ви сцену насильства, я багато років працював у цій царині, то гадаю: треба бути добре обізнаною із цим, пережити, щоб писати про це…

Леана мовчала, вона не розуміла, куди він хилить.

— Ви ховаєтеся за своїми псевдонімами, за своєю писаниною. Вперше розгорнув я вашу книжку сім чи вісім років тому і подумав собі: що ж цей чоловік пережив, аби таке писати?! Цей чоловік… Анаель Мірор. Мірор… Це не якесь пересічне прізвище, еге ж? Звідки ви його взяли?

Леана заклякла. Рука, що підіймалася з глибини її горла, пальці, що хапали її за язик, розтуляли її щелепи, щоразу як приходило натхнення. Відколи у ній поселився Анаель. Вона спробувала зберігати незворушність.

— Це просто. Мірор. Дзеркало. Як і Анаель — Леана. Просто спало мені на думку.

— Просто… це та фраза, яку ви кажете журналістам? Але мені вона каже щось невиразне. Свідчить про щось глибоко приховане, приховане у моїй пам’яті.

Леана не розуміла. За хмарою диму вона бачила, як зблискує темне око Джордано, що скидається на чорний самоцвіт у копальні. Вона була насторожена, відчуваючи, що дедалі глибше втягується у його гру, а це було небезпечно.

— Якось у Ліоні на столі в мене лежала одна ваша книжка, а на екрані комп’ютера було відкрито реєстр поліції. То я пошукав… І знайшов. Його звали Натан Мірор. Еге ж?

— Та про що ви оце кажете?

— Ви були тоді молода. Скільки вам було? П’ятна­дцять, шістнадцять років? І ви нічого не пригадуєте?

П’ятнадцять, шістнадцять років… Їй раптом сяйнуло: 1991 рік, тоді вийшов роман Мішеля Іствуда «Криваве коло», вочевидь, вона прочитала його і забула — ефект криптомнезії. Знову збіг? Осточортіли їй уже ці збіги! Вона схилилася над сумкою, дістала пістолет, опустила запобіжник великим пальцем і націлилася. Руки тремтіли, і вона стиснула руків’я, немов держак сокири.

— Що я маю пригадати? Що сталося 1991 року?

Нічого не кажучи, Джордано підняв вільну руку.

— Цей псевдонім — покута? Спосіб ніколи не забути?

Леана тяжко дихала, сталь пекла в її горлі, віддавала в живіт. Вона усвідомила, що вказівний палець зігнувся на спусковому гачку. Що з нею коїться?

— Про що в біса не забути?

Він міцно стулив губи і більше не відповів, знав, що вона не застрелить його. Невже він помітив слабкість у її погляді? Вона повернулася на місце й поклала пістолет коло себе. Дивилася на нього, мов на супротивника у шаховій грі. У яку гру він грає? Хоче вивести її із себе? Що ж, це йому вдалося.

Вона подумала про те, що він сказав. Хто він був, той Натан Мірор? Леана згадала свій перший роман… Коли вона обирала псевдонім, Мірор спало їй на думку — як прихований символ віддзеркалення її імені. Здавалось би, певна логіка є? Утім вона ніколи всерйоз не замислювалася над цим.

Час минав, він давив їй на плечі, на спину. Скільки вже часу вона не спала? Вона марно боролася, якоїсь миті очі її заплющилися, і коли вона розплющила їх, то побачила, що лежить, згорнувшись долі клубочком, наче кіт. Подивилася на годинник: третя година ночі.

Вона гарячково схопилася на ноги, м’язи боліли, враження було таке, наче вона теж ув’язнена в цьому форті. Це місце випромінювало гніт. Повітря бракувало. Тепер Джордано мовчки і не рухаючись дивився на неї з якимось чудернацьким виразом в очах, і їй невтямки було, жертва він чи хижак.

Леана піднялася сходами і справила малу нужду. Імла затуляла її, така була вона густа і сіра, й Леані здалося, наче її руки й ноги вже їй не належать. Піднялася на вершину вежі. Бачила вона не далі, ніж на метр, але, здається, хвилі шуміли далеко. Море відступило, випустивши форт зі своїх обіймів. Вона глибоко вдихнула повітря і спустилася в підземелля.

Підібрала пістолет на долівці.

— Я скину з вас наручники, щоб ви помилися і перевдягнулися. Усе необхідне є в сумці. Гадаю, вам не треба казати, що я вмію стріляти із цієї зброї. Це перевага від писання детективів і контактів у поліційному середовищі.

Вона кинула йому на груди ключ і відійшла в глиб приміщення, не опускаючи зброю. Нічого не боялася: з ногою в такому стані Джордано не міг кинутися на неї. Він відімкнув кайдани і помасажував руки та зап’ястки з виразом полегшення на обличчі.

— Дякую.

— Стули пельку.

Вона вирішила триматися суворо, але в неї розривалося серце, коли він спробував звестися на ногу і, глухо застогнавши, впав додолу і з криком покотився. Частина її хотіла допомогти йому, втішити, відвезти до лікарні. Жодна людина, винна чи невинна, не заслуговувала на таке поводження. Вона взяла себе в руки, треба було дотримуватися дистанції.

На чотирьох, немов собака, він понишпорив у сумці, дістав рушник, мило, мочалку й пакет зі старим Жуліановим одягом.

— А поголитися нема чим?

— Ви забагато в мене просите. Покваптеся.

Він ніби всміхнувся їй. Зуби в нього були білі й рівні. Леана вперше побачила на його обличчі щось інше, крім відчаю. У нього був занадто людський вигляд. Вона силкувалася бути як мармурова статуя.

— Будете дивитися на мене?

— Сідниці я вже бачила. Вам треба тільки відвернутися.

Він послухався і дуже поволі роздягнувся, стиснувши зуби, коли мочалка торкалася його покаліченої ноги, і здригаючись від холодної води. На правому плечі в нього було татуювання у вигляді рибини з довгим помаранчевим хвостом. Тіло було худе, але чисте вбрання надало йому трохи гідності, й Леана пошкодувала про це: тим тяжче було тримати його в цій темниці. Але що вдієш?

— Тепер надіньте наручники. На один зап’ясток, цього досить. І я хочу почути клацання замка.

Він послухався і кинув їй ключ, хоч вона і не просила. Леана принесла йому харчі й воду.

— Наступного разу принесу вам шину для ноги і ліки, щоб погамувати біль від перелому, десь удома в мене має бути все це. Мій чоловік часом травмувався на сухопутному вітрильнику. Більше нічого не вдієш із такою травмою.

— Коли ви повернетеся?

Леана почувалася надто кволою і боялася піддатися впливу Джордано. Похапцем сховала брудне вбрання в сумку, зашморгнула замок і, навіть не глянувши на нього, подалася до виходу.

— Леано?

На своє ім’я вона обернулася, піддавшись слабості.

— Не забувайте, що і в мене є дочка, як і у вас. І що вона хоче побачити свого батька.

Якби вона затрималася бодай на секунду, то піддалася б. Швиденько вийшла на сходовий майданчик. Цього разу він не благав її, коли вона виходила.

Просто мовчав.