Незавершений рукопис

15

Жуліан читав, коли Леана пополудні того четверга прийшла до лікарні. Поки Колен і група криміналістів поралися коло багажника джипа, вона вирішила покинути дім після пекельної ночі, коли сушила мізки над причиною появи «зіґ-зауера» в шухляді нічного столика. Не хотіла казати про це Коленові, поклала собі зачекати, поки її розум трохи проясниться.

Потягнула стілець і сіла біля ліжка.

— Як ти почуваєшся?

Він підняв книжку: «Незавершений рукопис».

— Це лікар приніс уранці після огляду, я майже дочитав її. Принесе й інші книжки. Так кумедно відкривати свою дружину через роман, надто ж як автор цього роману чоловік. Здається, не варто казати, що це ти?

— Дехто знає про це, але я воліла б не відкриватися. І тебе прошу зберігати таємницю.

— Треба, щоб я відсторонився від твоєї героїні, що ув’язнює письменника, цієї Жудіти Модруа, а то в мене складається враження, ніби вона переді мною. Ти пишеш про такі… складні й… жахливі речі. Скажи мені, що та жінка не схожа на тебе.

— Анітрохи. Вона тільки витвір моєї уяви.

Він поклав книжку і крутнув обручку на пальці. Леана розуміла його слова, хоча здавалося, ніби вони линуть із пеліканового дзьоба.

— Відколи ми одружені? Як сталося, що я й досі не втік? Таж я живу зі справжнісінькою психопаткою!

Леана силувано всміхнулася.

— Писати я почала років десять тому. «Незавершений рукопис» — моя п’ята книжка. Ми були разом десять років, перш ніж я почала писати. Я виросла в Дюнкерку і викладала в Берку, як і мої батьки. Моїх батьків ти нечасто бачитимеш, вони вийшли на пенсію і перебралися в Таїланд. Це не означає, що вони покинули нас, але… їм хочеться жити своїм життям, тішитися…

Вона дивилася у далечінь.

— Коли ми познайомилися, ти вже працював архітектором-реставратором будівель… Школа, в якій я працювала, була одним із твоїх проєктів. Так воно все й почалося між нами…

Він випростався і сів перед нею.

— Отже, по-перше, я живу зі знаменитістю. По-друге, матиму що читати. П’ять книжок, кажеш? Я розраховую їх проковтнути, пані Анаель Мірор. Мірор — це ж мається на увазі дзеркало, правильно?

Коли він вимовив її псевдонім, Леану охопило відчуття, якого вона не могла пояснити, проте від нього їй стало ніяково. Може, тому що він промовив його байдужим тоном чи пояснив, що відкрив її, як новий роман, виходу якого чекають місяцями і який нарешті взяли до рук, щоб спрагло ковтати його рядки? Леана спробувала приховати збентеження.

— Можна сказати й так.

— І звідки це береться? Я маю на увазі… Взяти чоловічий псевдонім, написати ці моторошні речі?

Леана ніколи не могла ані відповісти на такі запитання, ані збагнути таїну творчості. Вона була вчителькою, як і її батьки раніше. Не обпалювала крилець мухам дитиною, не захоплювалася фільмами жахів у юності. Прочитала багато детективів, звичайно, але це не могло пояснити, чому таке похмуре її перо. Вона вирішила відбити подачу.

— Я розмовляла з лікарем. Сьогодні його прогнози оптимістичніші. Інший вид твоєї пам’яті, про те, чого ти навчився, автоматичні рухи — все це не постраждало. Ушкоджень мозку не виявлено… Здається, ти вже щось згадав сьогодні вранці?

— Логопед по одному давав мені фрукти, серед яких був і банан. Це тривало всього частку секунди, але я побачив себе в синіх шортах посеред бананової плантації. Ти стояла коло мене. Таке було?

Леана чимдуж нишпорила в своїй пам’яті, але марно. Довелося вдати, ніби згадала.

— Найдавніші згадки заразом і найміцніші. Вони повернуться перші.

— Сподіваюся. Розкажи мені про нас. Де ми мешкаємо, хто я, твій фах, мій. Чи мандрували ми кудись? Чи є у нас діти? Скажи, є в нас дорослі діти? Оте фото, що його ти показувала мені вчора, це наша донька? Де вона?

Леані хотілося пригорнутися до нього, уткнутися обличчям йому в плече. Вона плакала, коли він відхилився від неї. Він витер сльози пальцями і погладив її по щоці. Ніжні порухи, яких не робив він цілу вічність.

— Що з тобою?

— Перепрошую, мені так недобре від… Зрештою, твоя амнезія і це враження, наче… наче ти нічого не знаєш про нас. Твої жести, твій погляд. Це так, наче ми все зупинили, повернулися в часі й почали все заново.

Він помахав книжкою.

— Наче у твоїй книжці, в «Незавершеному рукописі». Історії, що розпочинається знову і ніколи не закінчує­ться.

Він усміхнувся.

— Лікар каже, що більшість хворих на амнезію бояться. Та не я. Бо ти тут.

— Відповідаючи на твоє запитання: так, у нас дочка, вона…

Лікар рекомендував не чинити психологічного насильства над Жуліаном. Структура під його черепом тендітна — пам’ять і психіка. Треба діяти обережно. Леана дістала світлину з гаманця і показала чоловіку.

— Це Сара. Вона навчається в Бельгії, у Вищій школі мистецтв Сен-Люк у Льєжі. Її хобі — фотомистецтво, вона захоплена цим, весь час фотографує. Потім побачиш! Я… Я не казала їй про напад на тебе. Поки що не казала. Вона… У неї зараз іспити, заліки, кілька дуже нелегких днів… я не хотіла її непокоїти.

Жуліан торкнувся глянцевої фотокартки. Леані завдавала мук її брехня, вона ладна була здатися, вивалити йому гамузом усю правду. Що може бути гіршого, ніж брехати про смерть своєї дитини? Чоловік глянув на неї.

— Вона так схожа на тебе.

— На нас обох вона схожа.

— Можна взяти цю світлину? Може, завдяки їй згадаю.

— Я дам тобі іншу. Цю завжди ношу із собою.

Жуліан кивнув і простягнув їй фото. Цього разу він серйозно глянув на нього.

— Те, що зі мною сталося, цей напад… Мав він якісь причини? У нас сталося щось серйозне? Тут опівдні приходив цей поліціянт…

— Колен Бершерон.

— Ага, Колен Бершерон. Він сказав, що в мене нічого не вкрали, це сталося під час прогулянки. Але… не знаю, мені здалося, ніби він не вірить, ніби…. докоряє мені за щось. Здається, я йому не подобаюся. Проте звертається до мене він на «ти».

— Бачиш, ми живемо в маленькому місті… Колен дуже старанний поліціянт, добре робить свою роботу. Поки що ніхто не розуміє, що з тобою сталося.

Жуліан подивився кудись позаду Леани. Там стояв чоловік. Жак Морган, на зріст метр дев’яносто, підійшов до ліжка і обняв сина.

— Що з тобою зробили ті виродки!..

Він швидко зрозумів, що Жуліанова пам’ять постраждала, й обговорив це з Леаною в коридорі. Його лисина, поцяткована брунатними плямами, лисніла у світлі неонових ламп. Літа позначилися на його поставі, але в шістдесят два роки Жак Морган іще випромінював справжню силу. Жуліан успадкував ці великі очі горіхової барви, нижню губу у вигляді серця — ті самі гени, ті самі особливості. Леана пояснила йому ситуацію, повторила те, що сказали їй лікарі, й те, що вигадала вона про Сару. Жакові це не сподобалося. Понуривши голову, наче віл, він мовив:

— Жахливо брехати про таке.

— Попервах краще так, це для його добра. Треба, щоб ми з вами були на одній хвилі. Уникайте розмов про Сару, про нашу розлуку. Для нього ми всі разом живемо на віллі, Сара навчається в Бельгії, гаразд? Будемо просуватися потроху в цій темі. А про все інше… нема причин брехати.

— А щодо його матері? Її самогубства?

— Не знаю, може, варто сказати. Поговоріть із ліка­рями.

— Гаразд.

— Останнім часом у мене небагато новин. А ви як, Жаку?

— Живу якось. Звичайно, Жаннина смерть лишила пустку. Але для мене краще ця пустка, ніж те, чим стала Жанна.

Він схилив підборіддя і застромив руки до кишень куртки. Леана не наполягала. Історія Жанни Морган і те, що, попри все, поєднувало це подружжя понад сорок років, звичайно, залишалося таємницею. Вони зайшли до палати.

— Можете ночувати в нас, якщо хочете.

— Дякую. Я не хочу бути набридливим. Ночуватиму тут і в будинку рибалки, що на тому краю дамби. Я взяв із собою роботу, треба підбити річний баланс моїх клієнтів. Може, Жуліан вийде з лікарні на різдвяні свята? І, може, я вже й не знаю, зібратися разом на віллі, перш ніж я поїду?

Леана кивнула. Різдво за чотири дні. Жак увійшов до палати, коли вона відповідала на телефонний дзвінок.

— Колене? Можеш зателефонувати пізніше? Я в лікарні…

— Наша група обстежує джип. Треба, щоб ти приїхала. Я знайшов іще дещо.

— Що саме?

— Волів би, щоб ти сама глянула. Чекаю в підвалі ­твоєї вілли. Приїзди якомога швидше.

Він вимкнув розмову. Леана відчувала, що всередині все стиснулося клубком, коли вона обняла чоловіка. Вона боялася того, що виявить цей клятий аналіз крові у багажнику. Подумала про пістолет, де бракувало набою. А що, як Жуліан перейшов межу? А що, як він щось накоїв, охоплений жагою помсти, люттю, ненавистю — щось, чого вона не розуміє?

Вона попрощалася зі свекром і поїхала, не тямлячи себе від тривоги. Відповіла на дзвінок пресаташе, яка запитала, де вона зараз перебуває. Леана пояснила, що на її чоловіка напали, він утратив пам’ять і вона повинна залишатися з ним на невизначений термін. Роман, який вона писала чотири роки і який вона вирвала зі своїх нут­рощів, із чорноти своєї душі, тепер був найменшим її клопотом.

— Я розумію, Леано. Будь там скільки треба. Книжка живе своїм життям, продажі перед Різдвом стрімко зростають. Але я тобі телефоную, бо виникла з нею одна… велика проблема. Тобі має зателефонувати Франсуа. Той, що…. Чорт забирай, це справжнісінька халепа!