Незавершений рукопис

2

Біле сяйво місяця, ніч, що зачаїлася за деревами, немов рептилія, яка приготувалася до стрибка, і чорні зубці гір трохи далі нагадали Вікові Альтрану картину П’єра Сентюр’є. Співробітник кримінальної поліції не знав ні художника, ні його робіт, просто років чотири тому випадково побачив його ім’я під однією з картин, либонь, в якійсь із галерей Гренобля. Його мозок, як механічна рука в музичному автоматі, сам рушив на пошуки інформації — і підсунув йому цю картину.

З раннього дитинства Вік накопичував непотрібні спогади. П’ять років тому понад чотирнадцять тижнів його ніхто не міг перемогти в телевізійній грі на каналі «Франс 2», що зробило його справжнім героєм бригади і всього відділку. Він виграв книжок, словників, ігор тисяч на десять євро, й так і не зміг розлучитися із цим усім добром, яке займало більше місця, ніж автомобіль у гаражі. Він міг відповісти на запитання, як-от: «Назвіть кількість ходів у шаховій партії Карпова з Каспаровим у Москві 9 листопада 1985 року» або ж дати точне визначення слова «vinculum». Казав, що натрапив на дужчого від себе в день своєї поразки, наступного дня після свого 40-річчя, але більшість його друзів і колег знала, що його стомила та медійна демонстрація і він волів повернутися до життя поліціянта.

Десятка півтора чоловіків уже метушилися на місці трагедії, вбрані в халати і шапочки, які щільно облягали голови. Пожежники, митні інспектори, похоронна служба, поліційні експерти і колеги із жандармерії Гре­нобля, Етан Дюпюї і Жослен Манжматен. Він привітався з кожним, назвавши на ім’я, і помітив свого напарника, Вадима Мореля, який давав інструкції стосовно судово-оперативної фотографії.

Морель налив йому міцної кави з термоса, якого зав­жди носив із собою, надто ж як температура повітря морозила верховіття дерев і кінчики пальців. Отак, із філіжанками в руках і сховавши обличчя в шарфи, вони підійшли до парапету. Здалеку їх можна було переплутати: обидва чорняві, із середньостатистичними фізіономіями, пів життя за плечима, їх прозивали В&В,— але у Вадима Мореля було обличчя, що відповідало його прізвиську Дядечко Батат: товсті губи, настовбурчені вуха й очі мов блюдця, що здавалися вирізаними з паперу й близько наклеєними по обидва боки носа.

— Митники стояли за чотири кілометри звідси, перед Сен-Ілером. Звичайний контроль. Водій урізався в балюстраду сірим фордом і впав у рів.

Він простягнув паспорт. Квентін Роз, вісімнадцять років, живе в Еширолі. Ще одне обличчя, яке Вік заніс до свого внутрішнього каталога. Він віддав документ і глянув за балюстраду. Побачив унизу освітлене в темряві муравлисько криміналістів.

— Як вони спустилися туди?

— Стежкою, трохи далі.

Вони підійшли до автомобіля з тонованими вікнами, праві дверцята були відчинені. Морель показав речові докази, що лежали в опечатаних пакетах на сидінні.

— Вони валялися долі біля пасажирського сидіння. Трохи грошей, «беретта» і мобільний телефон із розтрощеним екраном. Але найголовніше — в багажнику.

У багажнику пошкодженого транспортного засобу лежав труп жінки, наполовину загорнутий у зелений брезент. Від сильного удару тіло застряло в глибині відсіку. Голова була в прозорому поліетиленовому пакеті, закріп­леному широкою синьою гумкою довкола шиї, звернена до зовнішнього світла галогенових ламп. Обличчя, позбавлене шкіри, було багрове, як вулканічна лава, дві порожні орбіти, здавалося, чекали на свої очі. Трохи далі були каністри з мийними засобами, хлорка, відра, ганчірки для миття підлоги, лопата і два мішки негашеного вапна.

Вік підняв брезент. Обох рук не було, їх відтяли. Передпліччя загорнули в пластик аж до ліктів і обмотали скотчем, а не закріпили гумками, як голову.

— Це огидно. Міг би попередити.

Вадим Морель, вітаючись, підняв філіжанку.

— Ти мав такий вигляд, наче ще не прокинувся. Розлучення?

— Наталі хоче, щоб MammaM жила з нею. Ні, ти уявляєш таке? Це мій собака, і ось вона додає його до нескінченного списку всього, що збирається в мене вкрасти. Оце результат п’ятнадцяти років шлюбу!

— Звісно, це кепська гра слів, але можна сказати, що ти даєш їй п’ясть, а вона забирає всю руку. До речі, про руки, вони он у кутку.

Вік відступив убік, щоб не застувати світло ліхтаря. Побачив біля лівого крила, де було місце для домкрата, чималу торбу, теж заклеєну скотчем. Такі пакети використовують для заморожування продуктів.

— Вони так і були запаковані?

— Отак. Ніхто їх не чіпав. І руки, і голова. Добре упаковані, мов звичайне м’ясо. Хлопець був передбачливий і не хотів загидити автомобіль.

— А очі, обличчя,— де вони?

— Хтозна. Принаймні не в автомобілі.

Вік узяв пакет і обернув його до світла. Долоні, притиснуті одна до одної, закінчувалися пальцями кольору воску. Променева і ліктьова кістки були перерубані. Морель дістав жувальну гумку з маленької коробочки і поклав до рота.

— Череп проламаний ззаду. Можливо, він обрізав її лице скальпелем, очі видовбав ложечкою, як у фільмах. Ну, знаєш, як Ганнібал Лектер. Подумай лишень, цьому мерзотникові не було навіть двадцяти років.

Вік поклав пакет на місце і зосередився на трупі. Жерт­ва, як видавалося, була молодою жінкою, короткі біляві коси, без шкіри й без очей вік визначити неможливо, кров загусла на обличчі, немов холодна магма. Може, років із двадцять. З огляду на лопату і негашене вапно, що прискорювало розкладання органічної матерії, скидалося на те, що Квентін збирався десь закопати тіло.

— Документів у неї ніяких?

— Жодних. Щодо розтину, то його, якщо бути оптимістами, зроблять не раніше, ніж завтра ввечері. Патологоанатоми завалені роботою вже два дні через ава­рію автобуса в Шамрусі. А про ймовірні результати тестів ДНК я навіть думати не хочу. За десять днів, якщо пощастить.

Задзеленчав Морелів телефон.

— Перепрошую, це Пуар’є телефонує. Я попросив його перевірити номер машини. Бодай це буде швидко.

Морель відійшов, щоб поговорити. Вік відпив кави, тримаючи філіжанку в товстих рукавичках. Руки, як і обличчя та очі, давали змогу ідентифікувати особу. Відбитки пальців, колір райдужки, форма носа… Видно було, що вбивця мав намір зробити цю дівчину безіменною. То цей Роз хотів позбутися рук в одному місці, а решти тіла — деінде? Куди він їхав? Де в цьому нескінченному хаосі модрин і сосон він міг би поховати свою жертву так, щоб ніхто не побачив?

Вік ненавидів початковий етап слідства, який давав забагато версій, від цього тільки голова боліла. Якщо трохи поталанить, то ця справа скінчиться, навіть не розпочавшись, адже головний підозрюваний — той тип із посвідчення особи,— був мертвий. Єдина проблема: оскільки він уже ніколи не дасть відповідей на їхні запитання, то доведеться самим їх знайти.

Поліціянт кинув оком довкруги, глянув на спалахи фотоапаратів, на сосни, що бовваніли оддалік, на закрут асфальтового шляху з білими лініями, на свого начальника, що розмовляв із заступником прокурора, якого теж підняли з ліжка посеред ночі. У його пам’яті вимальовувалася в реальному часі похмура картина, жахливе видовище, надзвичайно точне в усіх деталях, украдене у теперішньої миті. Невдовзі суддя дозволить забрати тіло, авто відбуксирують, і розслідування розпочнеться за тиждень до Різдва. Теоретично Вікові вихідні припадають на цю п’ятницю. Його перша відпустка на самоті, удвох із собакою, без доньки і дружини, а дванадцятого січня його викликають на суд, де вони з Наталі змагатимуться за те, з ким залишиться Коралі. Не можна сказати, що він зустрічає другу половину свого життя під щасливою зіркою.

Скінчивши розмову, Вадим Морель побіг до шефа, потім подав знак Вікові, щоб той ішов за ним.

— Збройне пограбування бензоколонки за двадцять кілометрів звідси, на А41, між Шамбері та Греноблем. Десь перед двадцять другою годиною. Я приїхав із босом, то візьмемо твою машину.

Вони сіли до автомобіля. Морель позбирав аркуші на пасажирському сидінні, порожні пляшки з-під кока-коли і пожбурив їх назад.

— Безлад, як і в тебе в голові. І тут, трясця, смердить псом. Коли ти вже візьмешся трохи навести тут лад? Я розумію, чому ти не хочеш, щоб я заїхав до тебе. Без дружини справжнісінький Чорнобиль у хаті.

— Дай мені спокій із моєю хатою, з дружиною, із собакою і розкажи краще, до чого нам це пограбування, коли у нас два трупи на руках.

Морель сіпнув за пасок безпеки, щоб пристебнутися. Він виплюнув свою жуйку, дістав м’ятну цукерку з пакета, що лежав над бардачком, і оглянув її, перш ніж кинути до рота.

— Хлопець з’явився просто нізвідки, забрав із каси кілька сотень євро і дав драла на чужій машині, пригрозивши водієві, який саме заправляв її.

— Дозволь вгадати: Квентін Роз викрав сірий «форд»?

— Ага, в комплекті з трупом.