Незавершений рукопис

72

Вік із Вадимом мовчки піднялися у помешкання Дженсона. Там було холодно, східці рипіли, на підвіконнях і меблях лежав товстий шар пилюки, складалося враження, що квартира покинута. Вадим був роздратований, бо не розумів, що він тут робить.

Вони увійшли до кімнати Вояжера, кімнати божевільного. Скрізь на стінах були математичні рівняння, вони нагромаджувалися, перепліталися, звивалися уривками, мов довгі смуги паперу, пописані незрозумілими знаками. Дженсон усе опорядження зробив білим, щоб писати на ньому, малювати чорних лебедів, шахові фігури, пронумеровані клітини, поширюючи нестравний матеріал своєї охопленої нав’язливими ідеями свідомості на кожному квадратному сантиметрі кімнати, зокрема й на стелі. І оте число 2, написане незліченну кількість разів, додане, помножене, піднесене до ступеня, у якихось звихнутих рівняннях.

— Трясця, та поясни мені нарешті! Я в цій дурні геть нічого не тямлю. Хлопці, що більше розуміються на цьому, уже все проаналізували і зробили висновок, що Дженсон тут не ховав ніякої інформації про своїх жертв. Тут нема чого шукати. То якого дідька ми тут робимо?

Вік підійшов до спіральних написів, до чисел, які понаписував Дженсон із сотнями, тисячами десяткових: число пі, квадратний корінь із 2, золоте число. Він присів, випростався, на щось чатуючи.

— Дженсон сказав, що відповіді були у нас під носом від самого початку… Мовляв, ми не вміємо розплющити очі, зазирнути в глибину, за позірну складність простих рівнянь. І що в цій кімнаті?

— Рівняння… Але не прості. Я нічогісінько в них не второпаю.

Вік провів рукою по написах і почав простукувати шпалери. Знайшов кінець полотна й різко шарпнув. Вадим насупив брови.

— Що ти робиш? Дідько! Віку, ми ж прийшли не задля того, щоб…

— Допоможи мені.

Вадим узявся за справу. Він урешті знайшов люту втіху в тому, щоб шматувати Дженсонове божевілля, відривати широкі смуги шпалер, що з тріском залишалися в руках. Аж бурмотів на радощах.

— Чудово!.. Ач який засранець… Іди під три чорти!

Ото так він бурчав, стоячи сам у кутку. На жаль, за шпалерами не було нічого, тільки бетон. Вік припинив оддирати їх — це було надто довго і вже набридло, й почав мацати шпалери, шукаючи заглибину чи горбик.

І його наполегливість окупилася: за пів години він дещо знайшов за ліжком, на висоті одного метра, там, де великими цифрами було написано 44 — кількість ходів у Безсмертній партії Каспарова. Шпалери там трохи відстали від стіни, і за ними відчувалася порожнеча. Він потягнув їх і виявив діру завширшки сантиметрів із десять. Прибіг Вадим.

Вік застромив руку досередини і дістав прозорий пакет із ключами. Насупивши брови, розклав їх на ліжку під поглядом колеги. Жодного серійного номера, того самого кольору, різних форм. Вадим уважно оглянув їх.

— Дев’ять. Ключі від вхідних дверей жертв, як ти гадаєш?

— Цілком можливо.

— Дідько, а як він роздобув їх?

Вік знову понишпорив у дірі. Пальці намацали гладеньку пластикову поверхню.

Флешка.