Незавершений рукопис

21

Проїхавши Булонь-сюр-Мер, Леана відчула, наче їде на край світу. Освітлена її фарами вузька смуга асфальту прямувала до природного крайового парку Кап, між луками і бескидами. То був світ вогкої брунатної землі, стрімких крейдяних скель, круглої гальки, яку нанесло хвилями, маленьких курортних місцин, що зараз були безлюдні, а з другого боку дороги — там, де було небезпечне урвисько — світилися ліхтарі.

Якщо влітку Амблетез процвітав, то взимку ця місцевість стояла пусткою, її несамовито шарпали припливи, бризки морської води і сіль. Будинки на морському березі, що здебільшого були порожні, тулилися один до одного, немов задля того, щоб зігрітися і зустріти напад стихії,— шалених вітрів, рясних злив і постійного дрібного дощу. Барвисті човни, що зазвичай стояли коло берега, тепер припадали курявою в замкнених на ключ ангарах. Усе було позбавлене життя, заклякле, тільки припливи й відпливи накочувалися, тільки лунала гіпнотична мелодія каміння, яке перевертала вода, тільки пісок шурхотів, тільки похмурі зойки чайок звучали весь час, долинаючи бозна-звідки.

Леана припаркувалася на північній вулиці міста, біля малесенької річечки під назвою Слак, що впадала в бухту, насилу гублячись у морі під час низького припливу. Цей закут був глухий, темний і затулений невисоким рельєфом місцевості, який боронив од зацікавлених поглядів.

Тримаючи в руці засвічений ліхтар, вона пішла пішки, поминула причал для човнів, де лежали причепи, звідти вже можна було розгледіти форт, його вали у вигляді кінської підкови, що відкритим краєм були звернені в море, усю його військову архітектуру, яку триста років тому змалював Вобан. Дійшла до скель, які обросли муш­лями,— під час високого припливу вони зникали під водою, ізолюючи будівлю. Скрізь стояли щити, які забороняли доступ стороннім особам і сповіщали про те, що невдовзі розпочнуться реставраційні роботи. Звісно, під орудою Жуліана.

Не звертаючи уваги на ті заборони, Леана переступила грубий ланцюг, напнутий між двома стовпчиками, й обережно подалася до форту. З-за скель долинав запах гнилих водоростей, мушель і солі. Вона не знала, коли тут відбуваються припливи і відпливи, але вгадувала, як море фліртує вдалині з обрієм, це залишало їй трохи часу. Ще бракувало лишитися на шість годин відрізаною від світу, адже фортеця буде оточена потужними морськими течіями.

Вона піднялася сходами і вставила ключ у масивні двері. Клац… І відразу ж зросла тривога. Вона знову побачила жовтий каптур, брудні чоботи, обведені уривки в її останній книжці, сліди виготовлення знаряддя для тортур.

Опинившись у кордегардії, вона засвітила ліхтар і ки­нула оком по кімнатах. Пройшла двором і вирішила оглянути вежу, почавши згори. Жуліан із тією Дамбрін зустрічалися на третьому поверсі, в казематі, там і злягалися, хоч його коханка була зобов’язана робити аналізи у форті.

Зала була порожня, хіба що в кутку стояла іржава гармата і двоє відер на долівці, на три чверті наповнені стічною водою. Леана спустилася, оглянула споруду, часом задираючи голову до склепінь. Волога псувала вапно, стікала краплями по камінню, робила слизькими сходи.

Раптовий шум паралізував її прямо посередині сходів. Леана затамувала подих і посвітила перед собою ліхтарем. Невже їй примарилося? Шум повторився, тепер він був чіткіший, виразніший. Якесь шкрябання сталі об камінь, яке долинало знизу.

Вона була не сама.

— Тут хтось є?

Жодного звуку більше. Вітер? Неможливо. Вона взяла себе в руки і попрямувала в глибину форту. Згадала, що наприкінці сходів є кам’яна кімната без вікна, де колись зберігали провізію для військових. Завмерла мов укопана перед світлиною, що була прибита цвяхом праворуч: Сарин портрет, їй було тоді насилу тринадцять років. Потім іще один, нижче… І ще один. Скрізь Сара. Усі фото, які зникли з альбому, були тут, цілими десятками пришпилені на мурі.

Вертеп божевілля.

Ступаючи нога за ногою, скута жахом, рухалася вона далі. Світло ліхтаря розігнало пітьму каземату. Вона скерувала промінь, понишпорила протилежною стіною, й у неї мало серце не стало, коли кружало світла вихопило з пітьми скуті наручниками зап’ястки, а потім обличчя, в якому не було нічого людського, таке воно було понівечене.