Незавершений рукопис

31

Будинок Грегорі Джордано був розкішною спорудою із черепичним дахом і величезними вікнами на всю стіну, і стояв у центрі величезного саду. Леана припаркувалася трохи далі й пішла пішки, схиливши голову, мов скрадлива тінь, що прямує тротуаром. Ліон і передмістя потопали в снігу. На вулиці лунали неприємні гудки вантажівки, що посипала дороги сіллю. Місце було тихе, малолюдне. Було ще темно, й Леана знала, що сонце і вдень не вигляне з-за хмар.

Вона стрімко завернула у двір. На снігу видно було тільки сліди кота, що пробіг тут уранці. Вона піднялася чотирма сходинками й опинилася перед дверима. Постукала про всяк випадок і кинула оком довкруги. Зрештою, Джордано міг із кимось жити.

Відповіді не було. Рукою в рукавичці Леана спробувала відчинити — замкнено. Вона спустилася, обійшла довкола будинку. Сніг рипів під підошвами, і в Леани складалося враження, ніби вона підняла на ноги весь квартал. Ніяких розбитих шибок, веранда ззаду замкнена і ціла. То Жуліан схопив Джордано деінде? Відповідь вона отримала біля дверей гаража: засув теліпався, наче його зламали.

Вона ввійшла, зачинила за собою двері й потупала ногами, оббиваючи сніг із взуття. В гаражі стояв автомобіль. Леана зазирнула в багажник, так, про всяк випадок. Нічого. Вона знайшла перші двері, що вели на задній двір, а потім і в передпокій. Скільки разів змальовувала вона ці сцени в книжках? Героїня, яка порушує закон, скрадає­ться в темряві чужого помешкання… Вона здригнулася, уявивши це, і подумала: що ж вона шукає? Сарині сліди? Докази винуватості Джордано? Панно, де написано: «Це він / Це не він?»

У вітальні вона помітила фотоальбоми, безладно розкидані на столі, перевернуті папери, відчинені шухляди і дверцята шаф. Авжеж, тут побував Жуліан і все обниш­порив.

Віконниці були зачинені, вона увімкнула галогенну лампу, відрегулювавши освітлення до мінімуму. Альбоми були розгорнуті, видно було групові родинні світлини. Грегорі Джордано біля дружини, високої білявки, посередині донька, з косами барви стиглого збіжжя. Леа­ну вразила суворість цієї світлини: ніхто не всміхався. Обличчя замкнені, майже агресивні, погляди уникливі. Вона погортала сторінки. З групових світлин, які траплялися дедалі рідше, збагнула, що щаслива родина розпалася. Роксана казала про розлучення батьків.

Вона шукала далі й далі, знайшла візитівки біля недопалка цигарки і срібної запальнички «Зіппо». Ще один сюрприз, та ще й неабиякий: Грегорі Джордано вже не працював у поліції, він продавав автомобілі в Ліоні. Чому він покинув службу в поліції? Коли? Здається, після 2010 року, якщо вірити статтям, які вона знайшла про нього в інтернеті.

Що, як усе це пов’язано? Розлучення, зміна роботи, Сара… Що, як навпаки — жодного зв’язку? Леана знала, що зв’язок завжди можна знайти, якщо добре пошукати — хай навіть найабсурдніший. Хіба ця історія про плагіат, яку розповіла їй Памела, не доказ?

Зазирнула до кухні, потім піднялася на другий поверх. Кімната Джордано… Ліжко розстелене, постіль жужмом. Вона підійшла, побачила пляму крові на подушці. Уявила, як Жуліан вдерся сюди, коли той чоловік спав, і вдарив його по голові. Шафи тут теж були відчинені. Усе було перевернуте до останньої дрібниці. Вона понишпорила серед вбрання, та не знайшла нічого підозрілого.

Вийшла з кімнати і рушила до кабінету. Складалося враження, наче там пройшов смерч. Книжки з бібліотеки валялися долі, папери були розкидані на паркеті. Леа­на притулилася до стіни, приклавши руку до чола. Вона усвідомлювала, що з кожним новим вчинком стає спільницею свого чоловіка. Вона вже прокралася в дім колиш­нього поліціянта, порпалася в його речах. Зрештою, і в полоні його тримала.

Її погляд упав на книжку. Ця палітурка… Вона нахилилася: «Людина з цвинтаря», один з її романів. Жінка стала навколішки й почала порпатися поміж іншими книжками. Вона виявила там інші детективи, зокрема, і свої. Вони не були вкрадені в неї вдома, бо на тих стояв штамп «Для преси» на першій сторінці.

Леана випросталася, сперлася на стіл. Ці книжки тут нічого не означали, Грегорі Джордано був просто шанувальником трилерів і одним із читачів Анаеля Мірора, як і сотні тисяч інших людей.

Вона зітхнула, спробувала зосередитися, дивилась на папери долі. Рахунки, ксерокопії, чернетки. Помітила, що є кабелі, та комп’ютера нема. Невже його забрав Жуліан, щоб переглянути на віллі? Цілком можливо. А потім по­збувся його.

Серце мало не вискочило з її грудей, коли задзеленчав телефон. Колен. Вона не відповіла, прослухала повідомлення, яке він залишив їй у скриньці голосової пошти. «Леано, озвися, будь ласка. Це з приводу крові в багажнику. Чекаю дзвінка».

Вона підійшла до вікна і подивилася надвір, але там було так само порожньо. Відразу ж зателефонувала Коленові.

— Я прослухала твоє повідомлення.

— Ти де? Ще тільки десята ранку, я щойно був у тебе, та знайшов лише замкнені двері. Те саме в лікарні: нікого. Ти вже два дні граєшся у привидів, навіть не питаєш у мене, як просувається розслідування. Це не цікавить тебе? Що сталося?

— У мене… у мене проблеми в Парижі. Я повинна була терміново повернутися, навіть не було коли попере­дити когось, вибач. Мене… ну, звинувачують у плагіаті останньої книжки.

Може, й забагато вона повідомила, але все мало звучати вірогідно.

— Плагіат? У кого?

— Один невідомий автор хоче заробити грошей на моїй славі. Таке часом буває. Я повернуся через день.

Вона торкнулася чола.

— Звичайно, розслідування мене цікавить, я тільки про нього й думаю. Ти казав про кров у багажнику. Це… Сарина кров?

— Ні. Група крові та сама, але профіль ДНК інший.

Тиша. Леана й так уже це знала, проте запитала:

— Не знаю, легше мені стане чи ні… А є шанси дізнатися, кому вона належить, ця кров?

— Не про шанси йдеться, Леано, ми знаємо, чия це кров. Ти часом не за кермом зараз?

Леана заклякла. Звісно… Грегорі Джордано служив у по­ліції, його профіль ДНК є в базі даних. Як і злочинці, поліціянти залишали на місцях злочину свою ДНК, й криміналісти могли помилково їх узяти. Наявність зразків у базі давала змогу уникнути хибних слідів і зай­вих пошуків.

Треба було визнати очевидне: їй із Жуліаном гаплик. Колен приїде сюди, побачить, що Джордано зник, у домі все догори дном, і не матиме сумнівів у їхній винуватості. Вона глибоко вдихнула повітря, щоб голос її не затремтів.

— Хто ж це?

— Твій чоловік. Жуліан.