Незавершений рукопис

51

«Безсмертними» називали партії, які належали до найславетніших у шаховій грі, їх іще часто називали «партіями століття». Вони були справжнісінькими мистецькими витворами, зразками глибоких розмислів і логіки, що назавжди залишалися в історії.

У Гаррі Каспарова була така партія, яку прозвали Безсмертною партією Каспарова, яку він розіграв під час матчу з болгарином Топаловим 1999 року, дехто вважав її одним із найкращих поєдинків за всі часи. Пожертвувавши турою під час двадцять четвертого ходу, росіянин розвинув багатоходову комбінацію, яка дала йому змогу перемогти.

Отаку загадку лишив Енді Дженсон Вікові півтора року тому в кабінеті кримінальної бригади Ліона.

Під яким кутом підійти до проблеми Дженсона? Зосередитися на даті партії? На місці? Контексті? Кількості ходів? Сорок чотири, двічі по двадцять два? Цифра 2 була нав’язливою ідеєю Дженсона, її варіації вкривали всі стіни його кімнати. П’ятсот дванадцять, кількість волосин, це було число 2, помножене саме на себе вісім разів поспіль… То треба підійти до проблеми з математичного погляду?

Чи, може, відповідь криється в самій партії? А на яке запитання? То треба було поглянути інакше, за межі, за шахівницю, як начебто свідчило про це слово «хибний напрямок», що було терміном фокусників, який застосував Дженсон наприкінці допиту?

Тоді Дженсон запропонував йому партію в шахи. Головоломку, якої ніхто не міг розгадати.

Того святкового дня Вік прокинувся з таким відчуттям, наче напередодні наївся гіпсу. Ковтки джину взяли гору над його нічними роздумами, і за пів години він поринув у сон, п’яний, зморений, майже не здатний подолати три сходинки, що вели до ліжка з дешевим матрацом, що аж кишів кліщами, щоб прокинутися після опівдня. Майже десять годин сну, наче за однісінький раз надолужив те, що пропустив за місяць.

Поснідавши в китайській забігайлівці торгового центру — там було повнісінько людей, про якусь традиційну індичку не йшлося,— він повернувся до своєї кімнати і, тепер уже тверезий, почав читати рапорт Колена Бершерона. Усе було точно викладено, нічого не бракувало. Поліціянт із півночі нічого не сприймав легковажно. Крадіжка два місяці тому, слідів злому немає, вкрадено кілька предметів, поміж ними речі з ванної кімнати і книжки Леани Морган. Здуріти можна.

Потім… Саме тиждень тому «паразит», звісно, той злодій, що вже влазив у хату, увійшов до Морганів уночі, подіяла сигналізація, але агент охоронної компанії взяв його за Леаниного чоловіка. Скрізь лишив він відбитки — на пляшці з віскі, на холодильнику, на меблях,— але у базі даних його немає. Він забрав документацію і все, що стосувалося зникнення Сари Морган. О дев’ятнадцятій годині того ж таки дня Жуліана Моргана знайшли непритомним на дамбі. Вочевидь, його вдарили, придушили, а потім кинули в багажник і перевезли на дамбу, щоб там його знай­шли. Він опинився у лікарні, де отямився безпам’ятним.

Вік пересунув фігури на шахівниці. Захист Пірка, чорні дають змогу білим створити сильний центр пішаками, щоб мати змогу потім їх атакувати з віддалі. Зробивши п’ять ходів, він повернувся до справи. Справа на північному березі теж була нашпигована таємницями, надто ж якщо врахувати, що в багажнику всюдихода знайшли напис «ЖИВА», накреслений кров’ю Жуліана, а особливо шапочку під килимком, фото якої було у справі. Він дістав зі справи Дженсона світлину Сари Морган, яку вона зробила того вечора, коли зникла. Ніякого сумніву, це була та сама шапочка.

Він сумно глянув на те осяйне личко, портрет, який вона зняла сама, перш ніж пішла побігати взимку 2014 ро­ку. Вона просто-таки променіла на глянсовому папері. Прегарна дівчина, перед якою було все її майбутнє. Він знайшов її без очей і без обличчя, з проваленим черепом, у Дельп’єровому багажнику, старшу на чотири роки. Чотири роки у пеклі, щоб урешті бути вбитою молотком у підвалі десь у Веркорі.

Вік підбіг до вікна і відчинив його навстіж, до горла підкочувала блювота.

Хтось має поплатитися за це. Муситиме.

Він зачекав, аж йому полегшає, і повернувся на середину кімнати — всього за два кроки. Якщо Дженсон не викрадав Сари, то хто це зробив? Чому той клятий убивця присвоїв собі жертву Фелікса Дельп’єра? Через нарцисизм? Він дедалі менше вбачав це, він відчував набагато глибшу причину. Набагато складнішу. Якщо тільки Дженсон не лишив йому цю загадку, щоб її відгадали.

Поліціянт понишпорив у своїй справі й дістав звідти фотографію Дельп’єрової «моделі», того манекена зі шкірою, якому бідолашна Сара надала своє обличчя, очі й руки. Він поклав його поруч зі світлиною живої Сари в шапочці і мертвої Сари в багажнику. Ким були інші жертви, які ввійшли до складу того манекена? Де їх викрали? Аполліна теж там? Що зробив із нею Дельп’єр?

Він знову поглянув на «модель», і його увагу привернула одна деталь: Дельп’єр убив вісім разів, якщо поминув Аполліну. Дженсон теж убив вісім жертв. Приписавши собі смерть Сари Морган, Вояжер має вже дев’ять.

На одну більше, ніж Дельп’єр.

Ферзь на h6, слон на b7. Вік бачив два війська на шахівниці, двох супротивників, що вели складну інтелектуальну гру. Смертельний виклик, зіткнення нейронів і адреналіну задля ставки, що виходила за прості межі шахового світу. Сяйнула думка: а що, як поміж двома убивцями існує зв’язок? І так чи так кожен із них знав про діяльність іншого? А що, як вони улаштували щось на зразок змагання, хід за ходом, як на шахівниці? То хто ж урешті надіслав пасмо волосся Морганам? Дельп’єр чи Дженсон?

Вік подумав про Моріарті. Піщинка в його розмислах. Як міг цей чоловік фігурувати в схемі, яку він розробив? На мить подумав, що Дженсон може бути Моріарті, але це неможливо: не дуже уявляв він його з телефоном у в’язниці, яка перебуває під найсуворішим наглядом, не міг в’язень посилати повідомлення Дельп’єрові чи вина­ймати шале в Ла-Шапрель-ан-Верокрі десять днів тому.

Щось не клеїлося в його моделі. Вікові здавалося, що він помиляється, але, з іншого боку, істина десь близько. Адже та думка про змагання між двома вбивцями подобалася йому.

Він зосередився на профілі кожного чоловіка. За винятком Аполліни, Дельп’єр вочевидь діяв не сам, він був радше виконавцем, який працював разом із Моріарті, і його завданням було знищити жертву і позбутися тіла. Хворий на голову, який марив небіжчиками. А Дженсон був справжній самітник, від викрадення до поховання трупів.

Один замкнений, неговіркий, сидить переважно вдома, сховавшись у тіні гір. Другий розумний, говіркий, гравець, опанований числами, весь час мандрує своїм трейлером шляхами Франції.

Обоє ховали тіла. Дженсон душив або вбивав ударом по черепу. Що ж до Дельп’єра вони й не знали, як по правді, адже у жертв на головах були пластикові пакети… Звичайно, Сару Морган убили молотком, але не було ніяких ознак, що Дельп’єр діяв так і з іншими.

Він гарячково пересував фігури, аж сягнув найкращого ходу в партії, неочікуваного, руйнівного, того, що похитнув усю ту дуель і призвів до розгрому чорних: пожертвувавши білою турою Каспарова в d6. Пам’ятна подія.

Він уперше завмер на цій позиції, оглянувши шахівницю зусібіч. То Дженсон загадав йому загадку задля цього одного ходу? Ключ лежить у русі білої фігури? Звичайно, Вік годинами сушив собі над цим голову, але нічого цінного не придумав.

Чи можливо, що шляхи цих двох чоловіків уже перетиналися? То вони співпрацювали? Чи…

Він раптом зірвався на ноги і знову вдарився головою об металеву перекладину ліжка. Зігнувся удвоє, вхопившись руками за голову, і добірною лайкою прокляв цю кімнату, свою ситуацію і своє нікчемне життя.

Він погамував біль добрячим ковтком джину — вибив клин клином — і побачив, як порпається у Дельп’єровому смітті. Папір для листів, конверти, жіночі парфуми поміж непотребом… І тоді він згадав, де вже бачив номер 27654, занотований на обкладинці записника.

То був в’язничний номер Енді Дженсона.

Двоє убивць спілкувалися між собою.