Незавершений рукопис

55

Після полудня поліційний автомобіль мчав автострадою до в’язниці у Валансі. Кулею летів по асфальтовій стрічці під сіро-ртутним небом, що обважніло від снігу і ладне було висипати на землю білу крупу.

Уранці Вік пояснив групі те, до чого дійшов напередодні: двоє серійних убивць, що діяли водночас, що знали один одного, що спілкувалися. Вояжера запроторили до в’язниці з посиленою вартою, він ні з ким не розмовляв, не бачив свого адвоката і його не допитували — тільки після серйозних адміністративних процедур. І все-таки Вік був певен, що Дельп’єр мав із ним контакти поштою. Що розповів йому Дельп’єр? Чи був шанс з’ясувати ідентичність Моріарті завдяки листам?

Манжматен у бригаді попрацював успішно, він переглянув справи двох убивць і зумів знайти звіт психологічної експертизи з процесу Дельп’єра, що стосувався крадіжки тіл із медичного інституту 2010 року. Той звіт був найкращим способом усе дізнатися про того чоловіка — про його смаки, схильності, минуле, від раннього дитинства до зрілого віку. Чи були спільні точки на шляху Дельп’єра і Жансона? Можливо, вони зустрічалися багато років тому, працювали разом або знали один одного в дитинстві? Якщо вони грали в таку незрозумілу гру, то, безсумнівно, їх об’єднували міцні, близькі стосунки. Ймовірно, саме в минулому цих двох чоловіків було приховано обличчя Моріарті та ключ до всієї цієї історії.

Вадим міцно стиснув кермо.

— Чорт, я не можу отямитися… Ніколи такого не бачив. Серійні вбивці, які діють організовано та спільно? Щось на кшталт змагання: хто більше трупів залишить за собою? Як розказати про це своїй родині?

— Не варто про це розказувати.

— Авжеж, не розказувати — і зрештою розлучитися. А в мене такого бажання нема. Усе це зіпсувало мені Різдво, знаєш? Я не міг викинути цього з голови, навіть коли випивав. Усміхався, але весь час думав про Морганів. Цей бідолашний чоловік зі своєю амнезією і ця абсолютно нещасна жінка. У них розкішний будинок, гроші, вона відома романістка, але доньки у них уже немає… І вже ніщо не поверне її. Що може бути гірше? Втратити своїх дітей, особливо за таких обставин.

Центральний корпус в’язниці потонув у вечірній імлі, він стояв біля національної автостради номер сім, поміж мертвої рослинності і вкритої памороззю трави. Вадим кивнув на куб бетону, обплутаний колючим дротом, із сірими сторожовими вежами та противертолітними сіт­ками.

— І все це через них. Від них мене аж верне.

Вік волів нічого не казати, він не менше думав про все це. Ці люди, що сиділи у камерах, забрали життя, зруйнували долі, родини, і єдиним способом було зганяти їх сюди, мов худобу, відокремлювати від суспільства у місцях, де вони зрештою могли стати ще жорстокішими. А існував інший спосіб? Вік не знав, він не дружив із політикою, він намагався наповнювати ці корпуси, коли в нього про те просили, постачати сировину зажерливій пенітенціарній системі. Хороший маленький солдат Республіки.

Вони припаркувалися на майданчику для відвідувачів і подзвонили у двері першого вартового посту: у них зустріч із директором в’язниці, Клодом Неделеком. Це не звільнило їх від проходження всіх перевірок, і лише через пів години вони опинилися в його кабінеті. У Неделека була густа, мов щітка, чорна чуприна, де вже пробивалася сивина, й довгі бакенбарди, що спускалися аж до низу щік. Він потиснув усім долоні й запропонував сісти. Після обміну люб’язностями він перейшов до діла.

— Після дзвінка вашого командира я опитав усіх своїх людей. Вам слід знати, що, опинившись тут, Енді Дженсон не мав дозволу надсилати пошту, а ті поштові надходження, що він отримував, попередньо були відкриті й ретельно прочитані. Нічого дивного не помітили, ­окрім того, що писати такій людині — вже дивина.

Він нахилився і ввімкнув світло. У кабінеті вже посутеніло.

— То ви вважаєте, що йому пише іще один серійний убивця… «Шкуродер», як ви його називаєте?

— Писав. Він загинув. Він знімав шкіру з тіл своїх жертв, перш ніж їх закопати. Число його жертв таке саме, як і в Дженсона, цим двом нема чого заздрити один одному в цьому аспекті.

Неделек зморщив носа.

— Ви шукаєте чоловіка, а в Дженсона тільки шануваль­ниці, чоловіків поміж ними немає.

— Шкуродер міг видати себе за жінку, щоб дістатися до Дженсона. Ми гадаємо, що він позначав парфумами листи, він знав вашого в’язня, мав номер його в’язничної реєстрації. Можливо, ці двоє домовилися, як приховуватимуть дані в листах, якщо когось із них затримають. Ми знаємо, що, згідно із чинною інструкцією, нам непросто домогтися розмови із Дженсоном без спеціального дозволу…

— Атож, треба два чи три дні, щоб підготувати всі папери. Мені дуже шкода, повірте…

— Ми не можемо чекати. Нам потрібні для розслідування ті листи, які він отримує. Ви казали нашому начальству, що для вас це не проблема.

Директор кивнув і підвівся.

— Я надам вам копії всіх листів, за умови, звісно, що ви повернете їх. На прогулянку його виведуть за чверть години, мої люди вже поінформовані. Ідіть за мною…

Він привів їх до ксерокса, що був наприкінці адміністративного крила.

— Зачекайте тут, в’язні часто розмовляють між собою, то я хотів би, щоб вони не бачили незнайомих облич. Для всіх буде краще, якщо Дженсон не знатиме. Я діятиму швидко, у мене і в моїх людей усього двадцять хвилин, упродовж цього часу Дженсон перебуватиме поза камерою. Туди й назад дасть нам п’ять хвилин, щоб скопіювати те, що вас цікавить, і покласти листи назад.

Він зник за дверима. Вадим притулився до стіни, згорнувши руки на грудях, і кинув оком на ряд кабінетів. Усе воно скидалося на якусь контору. Ґрат нема, люди вільно снують коридорами і п’ють каву з кавового автомата, лунають вибухи сміху. Хіба можна подумати, що за цими стінами такий осередок насильства?

За кілька хвилин директор знову з’явився, чоло його аж спітніло, за ним ішов наглядач, що був вищий від нього на голову. Вони підійшли до них.

— Ось, гадаю, тут усе. Воно лежало купою під матрацом. І ніякого запаху парфумів.

— Може, він не кропив конвертів?

— На жаль, нічого такого ми не виявили. Гайда, у нас лише кілька хвилин.

Він поклав стос у машину, і вона з рекордною швидкістю виплюнула сто дев’яносто дві копії. Неделек позбирав оригінали і потиснув обом долоні.

— Піду я. Сподіваюся, звісно, що ви триматимете мене в курсі. Нехай щастить із цією справою.

Поліціянти подякували йому, взяли грубу пачку копій, пройшли контрольний пост і сіли в автомобіль. Вік не міг читати в автомобілі — його нудило,— тому вирішив зачекати, поки приїдуть у бригаду, щоб вивчити всі матеріали.

Він сподівався проникнути в мізки цих двох убивць і відкрити їхні зловісні таємниці.