Незавершений рукопис

5

Коли під’їжджаєш узимку до приморських міст на півночі, часом відбувається дивне явище: не встигнеш і оком моргнути, як за лобовим склом раптом падає тяжка імла й видається, ніби вас перенесло у пост­апокаліптичний світ, де за шибами автомобіля можуть звідкись узятися чудовиська, що загарбають вас і потягнуть у відкрите море, у каламутні холодні води. Отакий імлистий вечір, як зараз, забрав у неї Сару, пітьма тоді роззявила пащу, і дюни поглинули її доньку, затягнувши у найтемніші закапелки.

У Леани побігли мурашки по шкірі, і вона ­замкнула вхідні двері. Дурний вчинок, вона розуміла це, але ці страхи, настільки ж ірраціональні, як і раптові, руйнували її життя з підліткового віку. Потворні пики, які кружляли довкола неї, десятки рук, що переслідували її у нічних мареннях, ночі, коли прокидалася різко, як від удару — усе це тривало до тридцяти років, поки вона не почала викладати на папір свої перші рядки, поки не з’явився Анаель Мірор і, зрештою, поки писання не почало діяти, як спускний клапан. Вона вже не хотіла тривог, про які казала журналістка. За мить вона побачила, як з імли виринув трейлер Енді Дженсона, став їй поперек дороги, і вбивця простягнув грубі вузлуваті руки до вікна її автомобіля. Навіть перебуваючи у камері, той, кого прозивали Вояжером, ішов за нею, мов тінь, ховаючись за кожним подихом, за кожним, навіть найменшим, кліпанням повік. Він був її жахіттям.

Десь о першій годині ночі вона під’їхала до лікарні, розташованої в чистому полі, за п’ять кілометрів від Берк-­сюр-Мера. Колен чекав на неї на лаві в приймальному покої. Розхристана темна куртка, одна з його вічних картатих сорочок. Пасмо чуба полум’яної барви падало йому на очі, що спокійно і щиро дивилися на світ. Він служив у поліції маленького містечка, усім було на нього начхати, але свою роботу він не сприймав абияк і серйоз­но ставився як до звичайних справ, так і до найбільш хвилюючих, та нечастих, що здебільшого закінчувалися в судах найвищої інстанції.

Угледівши її, він підвівся, охоплений шаленим бажанням пригорнути її до себе. Задовольнився тим, що провів її до автомата з напоями і вкинув євро в шпарину. Помітив, як загострилися риси її обличчя, які тяжкі стали повіки. Йому здалося, ніби за два місяці вона дуже схудла.

— Чекаю звісток від лікаря, він скоро підійде. Його життю нічого не загрожує, але… все-таки травма серйозна.

— А що ж сталося?

Колен простягнув їй підсолоджену каву.

— Його знайшов непритомним чоловік, що гуляв там, він лежав на доріжці поміж бухтою і дамбою, з боку маяка, це сталося о сьомій годині вечора. Лежав на землі. Швидка привезла його сюди. Його вдарили по голові й, можливо, хотіли задушити, поки що в мене інформації немає. Це не схоже на замах із метою пограбування: при ньому був гаманець, ключі од вілли, в кишені мобільник. Насправді ми навіть знаємо його маршрут, на смартфоні працював додаток моніторингу здоров’я. Жуліан закінчував п’ятикілометрову прогулянку коло дамби, яку розпочав годину тому, і мав уже повернутися додому.

Леана пробувала збагнути. Відколи це Жуліан використовував той додаток? Він ненавидів технології, що керували життям і давали змогу худнути, почуватися краще, знати, скільки кроків пройдено за день. Казав навіть, що настане така пора, коли люди пошлють телефони ходити замість них.

— Навіщо комусь робити з ним щось подібне?

— Хтозна, але в Жуліана були не тільки друзі. Твій чоловік пішов проти всіх: правосуддя, слідства, свідків. Ти, звісно, не знаєш, але тижнів три тому його мало не забрали у витверезник через поведінку в комісаріаті. Він був п’яний і обзивав нас усякими словами. Якби він не був тим, ким він є, то я його запроторив би.

— Він шукав Сарине тіло.

— Можливо. Але це сталося чотири роки тому, а він вештається вулицями Берка, мов той привид. Його пошуки полягають у тому, що він до всіх чіпляється, і це нічим не можна виправдати. Поліція діє, хоч що він там гадав би.

— Поки Дженсон не показав місця, де поховав труп нашої дочки, Жуліан буде трощити все, що його оточує. І себе плюндруватиме.

Її погляд затуманився.

— Іди до мене…

Колен пригорнув її до себе рукою.

Враження було таке, наче він обняв бетонний блок. Леана досить рвучко відхилилася від нього і взялася до кави.

— Вибач, Колене, але…

— Не переймайся. Я розумію.

Колен теж був збентежений, тож глянув на відчинені вхідні двері, де надворі мигтів проблисковий маячок пожежної машини чи то автомобіля швидкої допомоги, потім обернувся до Леани.

— Я переглянув список дзвінків у його телефоні. Бачив, що ти кілька разів намагалася поговорити з ним, учора і позавчора, еге?

— Він залишив мені повідомлення. Ось прослухай.

У динаміку монотонно і серйозно прозвучав Жуліанів голос. Він говорив про важливу інформацію стосовно їхньої дочки Сари.

— Відтоді жодної звістки, і він не відповідав на мої дзвінки.

Колен занотував інформацію в блокнот, який роками носив у внутрішній кишені куртки, коло дешевої ручки з покусаним ковпачком. Зараз він тримав його в зубах.

— Три дні тому дзвонив його батько, сказав, що приїде з Монпельє на свята. Допіру прослухав повідомлення на мобільнику твого чоловіка — для поінформування, телефон буде в нас під час розслідування. Зателефонував твоєму свекрові, коли ти була в дорозі, щоб сповістити про напад. Він приїде завтра.

Леана кивнула. Жак Морган утратив дружину пів року тому. Вона покінчила життя самогубством, прийнявши високу дозу медикаментів. Леана ніколи не бачила свекруху щасливою. Глибоко в її очах завжди таївся безмежний смуток, причин якого не знала ні Леана, ні навіть Жуліан. Алкоголь, антидепресанти і транквілізатори зруйнували її життя. Романістка часто думала, як він може все це терпіти.

Колін урвав її думки.

— Поки ми ділимося конфіденційною інформацією, ти повинна дізнатися ще про одну халепу. Місяців два тому Жуліан зателефонував удосвіта в комісаріат і повідомив, що його пограбували.

Леанина рука з філіжанкою завмерла коло підборіддя.

— Пограбували?

— Він не хотів казати тобі про це, та й мене попросив мовчати. Не хотів, щоб ти стривожилася, знав, що невдовзі вийде твоя книжка і в тебе інші клопоти. Я поїхав до вілли, щоб зафіксувати факт пограбування, але…

Він збентежився. Леана тримала філіжанку біля вуст.

— …але нічого не було перевернуто. Жуліан спав на другому поверсі й нічого не чув. Сказав нам, що порпалися в його речах, що він помітив, ніби папери були перекладені на інше місце, що невідомий зайшов до ванни і вкрав дрібнички, мило чи щітку для волосся. І бракувало примірників твоїх романів у бібліотеці.

Леані стало здаватися, ніби вона бере участь в останньому раунді поєдинку боксерів і отримує удар за ударом. Вона вилила каву в смітник. В роті лишився металевий смак.

— Маячня якась. Мило? Мої романи? Навіщо воно здалося б?

— Тим паче що нема жодних слідів незаконного проникнення. Жуліан запевнив, що всі двері були замкнені. Грабіжник, якщо він і був, мав увійти, відімкнувши їх ключем.

— Гадаєш, він несповна розуму?

— Він добряче хильнув напередодні, Леано. Як поза­вчора і позапозавчора. В раковині стояло чимало пляшок. Кажу тобі, ми останнім часом підбирали його на виході із забігайлівок і шинків. Те, про що він розповідав, неможливо перевірити. Щітка для волосся, уявити тільки! І кому спало б на думку вкрасти твої книжки, якщо ними завалені книгарні? Навіщо ризикувати, щоб залізти до вас задля таких речей? Я прийняв його заяву, але мушу тобі зізнатися, що вона лежить у шухляді.

Леана здригнулася. Жуліан перестав бути собою, відколи зникла Сара. Алкоголь, відчай, їхні марні пошуки… Скільки разів пройшов він дюнами безліч кіломет­рів, уздовж і впоперек, навіть через багато місяців після зникнення дочки? Скільки квадратних кілометрів морського дна обстежено? Чи були хоча б одні двері в Берку, в які він не постукав би? Чи був бодай один мешканець, який не прочитав би листівку з видрукуваним на ній обличчям їхньої доньки? Як міг він жити в цьому домі, де через шість місяців вони отримали конверт із Сариним волоссям? Де вони дізналися за півтора року, що їхня дочка стала одною із жертв Енді Дженсона, зловісного Вояжера, який їздив трейлером і ґвалтував, убивав і ховав своїх жертв у лісах, а потім, наче того було замало, надсилав пасма волосся їхнім батькам?

Леана втекла з «Натхненниці». Цілими днями кружляти у чотирьох стінах, із дитячими жахіттями, які знову повернулися і змушували її кричати вночі, весь час проходити коло порожньої кімнати їхньої доньки, не в змозі більше знайти жодної ідеї для роману, сподіватися новин від слідства і знову перебирати сценарій її зникнення. І боятися цього будинку, зокрема уявляти, як Дженсон ховається за дюнами, закопавшись у пісок, готовий прокрастися в помешкання і залізти під ліжко. Невидима присутність, що лякала її, як Орля в Мопассана.

Тоді вона поїхала звідти, а Жуліан відмовився податися за нею до паризького помешкання, він хотів дочекатися повернення Сари, певен, що вона з’явиться колись. Він зациклився на своїх нав’язливих ідеях, не хотів повірити, що Дженсон убив Сару, як і всіх інших, і закопав її тіло, поки не побачить його на власні очі. Працював стільки, щоб не здохнути від голоду, пиячив, щоб приховати правду, а решту часу провадив пошуки в інтернеті, на форумах, на шляхах, поширював Сарине фото у всіх соціальних мережах, у вітринах крамниць, на авто­заправках, сподіваючись, що хтось йому скаже: «Я вже зустрічав її, авжеж» або: «Знаю, де вона перебуває, з нею все гаразд». Самогубство матері нічого не змінило в Жуліановому житті.

Що ж до Леани, то коли вона опинилася в Парижі, натхнення повернулося. Вона розповість історію письменника, збоченця, ґвалтівника, вбивці, якого ув’язнить божевільна жінка, щоб змусити його дописати книжку. Ще навіть не написавши жодного рядка, вона вже знала назву: «Незавер­шений рукопис». І книжка стала одним із бестселерів наприкінці року.

— Ти розраховуєш якийсь час побути в Берку?

— Так, я взяла трохи речей.

— А промоція твоєї книжки?

— Вона й так добре продається. Є важливіші речі.

З того, як він на неї глянув, вона змогла здогадатися, що він сприйняв це радше як добру новину. Увійшов лікар Жан Ґжесковяк. Романістка давно його знала: вже кілька років він надавав їй матеріали на тему проблем із пам’яттю і відповідав на її запитання, щоб допомогти з написанням роману. Він приязно помахав їй рукою.

— Ми збираємося відвезти вашого чоловіка на низку додаткових обстежень, але я знаю, що ви приїхали здалеку, тож можете пройти до нього на п’ять хвилин. Із ним усе буде гаразд.

— У нього серйозні ушкодження?

— Фізично він почувається добре. Переломів немає, але є ушкодження горла, які викликали набряк, то є ризик, що голос його зміниться і йому буде важко говорити ще кілька днів. Проте нічого такого, чого не можна буде вилікувати. Найбільші побоювання викликав, власне, череп, та ми не виявили ушкоджень чи набряків. Його словесні та моторні реакції радше задовільні. Ми проведемо інші обстеження, щоб перевірити, чи нема ускладнень із функціонуванням мозку. Все ж таки він знепритомнів після нападу.

Колен дістав блокнот.

— Ударили його ззаду?

— Гадаю, так. Як на мене, то його намагалися задуши­ти, а потім ударили в потилицю. Ушкодження волосяного покриву шкіри нема, а площа удару — два чи три сантиметри, значить, знаряддя нападу було тупе, щось на зразок бейсбольної битки.

Кожне слово травмувало Леану. Вона страшенно гнівалася на себе, уявляла, як її чоловік лежить сам на землі непритомний, а вона цмулить біле вино по тридцять євро за пляшку. Чому не поїхала до нього відразу ж після того, як два дні тому отримала повідомлення? Чому не відчула з його голосу, що це терміново, що, можливо, йому загрожує реальна небезпека? Що хотів він сповістити їй про доньку?

Вони вийшли в коридор. Біля дверей палати номер 222 Леана притиснула кулачки до грудей і ввійшла. Жуліан із перебинтованою головою непорушно лежав у білій піжамі на ліжку під крапельницею і дивився в стелю. Він обернувся до неї, праве його око набрякло і було червоне від того, що луснули судини. Його волосся було коротко підстрижене.

Щось гаряче спалахнуло всередині Леани. Вона стояла зараз не перед якимось пацієнтом, а перед своїм чоловіком, Сариним батьком, людиною, з якою прожила майже половину свого життя, тим, хто терпів її страхи довше, ніж вона сама,— ті тижні, коли вона замикалася у своїй кімнаті й у своїй голові, не розмовляючи і не всміхаю­чись навіть тим, хто день за днем віддалявся від неї. Вона підійшла до нього і провела долонею по щоці. Її пальці тремтіли.

— Я приїхала.

Він глянув на неї з панічним виразом у глибині очей і хрипким голосом, який Леана ледве впізнала, пробурмотів:

— Хто ви?