Незавершений рукопис

40

Могуть, супокій і несподіванка — ось як можна висловити враження, яке охоплювало мандрівника у природному парку Веркор. Акуратні пагорби могли вмить стати безладними покрученими хребтами, за вузь­ким поворотом дороги поставали величні краєвиди, де замість скель височіли сосни і простягалися безкраї простори.

Проїхавши трохи автострадою, Вадим знизив швидкість і поїхав звивистими дорогами в охристих і брунатних проваллях, а Вік і двоє колег, Жослен Манжматен і Етан Дюпюї, брила м’язів із голеним черепом,— повідчиняли навстіж вікна, аж його обличчя побіліло.

Люди з підрозділу Манзато пополудні отримали ордер на обшук будинку, адреса якого фігурувала на сторінці даркнету. Слідчий суддя всерйоз сприйняв інформацію, яку розмістив там Моріарті і яку виявили там разом із фотографіями трупів, яких хоронив Дельп’єр.

Пошукавши, вони з’ясували, що шале «Едельвейс», у міс­цині, яка звалася Сер-Бо в Ла-Шапель-ан-Веркор, належало такому собі Александру Маттіолі, тридцяти де­в’яти років, у базі даних не зазначений. Воно було заяв­лене як будинок відпочинку для податківців департаменту Дром. Вік знайшов у мережі інформацію про власника: гарне обличчя, охайно поголений, зареєстрований на сайтах типу «Друзі», торгує гірським спорядженням і часто фотографується в салонах або на ярмарках. Усі його правопорушення обмежувалися штрафами за перевищення швидкості. Група прямувала в Гап, на основне місце проживання того чоловіка.

Ла-Шапель-ан-Веркор лежав поміж високими плоскогір’ями. Враження було таке, наче ти в Лапландії. Сніг під блакитним небом мерехтів, наче вкритий самоцвітами килим.

Керуючись підказками навігатора, поліціянти проїха­ли містечко, звернули на південь і на краю місцини Сер-Бо побачили пагорб, біля підніжжя якого звивалася дорога, якою вони почали підніматися. Шиповані шини впевнено їхали по снігу, тож після останнього крутого повороту копи щасливо дісталися кінця шляху.

Трохи далі височив «Едельвейс» — прегарна споруда з круглих колод, збудована над великим цокольним поверхом. Високий клас, подумав собі Вік. Із димаря йшов дим, перед дверима стояв масивний позашляховик типу «рейндж-ровер».

Поліціянти вийшли з автомобіля, тримаючись насторожі. Вік роззирнувся довкруги. Місцевість у полоні зими скидалася на прегарні крижані простори Північного полюса. Жодного сусіда в радіусі п’ятисот метрів, тільки ця незвична тиша, в якій можна почути шепіт природи.

За територією садиби довкола сніговика гралося двоє дітей років десяти. Вони завмерли, коли побачили автомобіль. Хлопчик побіг до хати, гукаючи батька. Вадим перезирнувся з рештою групи і засунув руку під полу розстебнутої куртки, готовий утрутитися.

На порозі з’явився Александр Маттіолі, вбраний у тов­стий ірландський светр, джинси, на ногах сандалі. В житті він був інший, ніж на світлинах, які вони знайшли в мережі: довга чуприна, борода затуляє майже все лице, схожий на лісоруба. Погладив по голові сина, що притулився до нього, і подав знак дочці, щоб підійшла. Дів­чинка побігла до будинку. Чоловік хотів було спуститися сходами, та Вік випередив його, показавши посвідчення поліціянта.

— Гренобльський карний розшук. Тримайте руки на видноті, й усе буде гаразд. Усередині є хтось, окрім дітей?

Чоловік видавався приголомшеним, одну долоню він лишив на поруччі, другу трохи звів догори.

— Нікого немає, тільки ми троє… Поліція? Що відбувається?

Вадим простягнув йому документ.

— У нас є ордер на обшук вашого будинку.

— Обшук мого будинку? А… а що сталося?

Манжматен і Дюпюї обступили його і, незважаючи на протести, обшукали. Маттіолі відбивався, тож на нього наділи наручники.

— І радимо вам негайно замовкнути, інакше ми вас тут-таки заарештуємо.

Увійшовши до будинку, Вік усміхнувся дітям і сказав, щоб вони дивилися телевізор. Він помітив різдвяну ялинку із численними подарунками під нею. Оздоб­лення, святкова обстановка, здивування Александра Мат­тіо­лі, коли він побачив їх… Ніщо не свідчило про те, що це Мо­ріарті.

Дюпюї наглядав за власником, а його колеги розійшлися по кімнатах. То було розкішне шале, із джакузі, двома ванними кімнатами, трьома великими спальнями, кухнею в американському стилі й усіма зручностями. Тоноване панорамне вікно відкривало на сто вісімдесят градусів краєвид на високі плоскогір’я.

Завершивши свій обшук, Вік долучився до Вадима в коридорі першого поверху.

— Ти щось знайшов?

— Дідька лисого.

Вік помітив сходи в кінці коридора. Спустився ними і опинився перед дверима, що вели у величезний підвал. Під дерев’яними сходами купою були складені лижі, сани, мотузки, льодоруби. Вадим рушив за ним, не зорієнтувався в тому безладі й повалив лижі, а ті спричинили падіння інших предметів.

— Чорт!

Вік зоставив Вадима, коли той складав усе, що повалив, і вів обшук далі. Підняв брезент, над яким здійнялася хмара пилу, під ним стояв снігохід, яким не користувалися вже бозна-відколи. Став навколішки і оглянув укриту лінолеумом долівку. Провів по ній пальцем.

— Долівка чиста. Пилу нема, хоча снігохід укритий пилюкою, як і брезент на ньому.

— Нещодавно помита?

— Та начебто.

Він замислено випростався. Над верстатом, де горою лежали різні матеріали, висіло чимало різного знаряддя. Вік узяв широку синю гумку, що висіла серед десятка інших на цвяху, і простягнув Вадимові.

— Такою самою гумкою був зафіксований пластиковий пакет довкола голови жертви в багажнику.

— Ти впевнений?

— На сто відсотків. Дуже широка синя гумка. Це сталося тут. Приведи Маттіолі. І прихопи люмінол.

Вадим пішов, а Вік відчув, як до горла підступає тривога. Він знав, що вони можуть тут знайти. За дві хвилини колега повернувся з Манжматеном і власником шале. А також із пульверизатором із люмінолом — речовиною, яка давала змогу виявити у темряві непомітні неозброєним оком сліди крові, навіть якщо їх витерли чи позмивали.

Вік обернувся до Манжматена.

— Я вимкну світло. Не зводь із нього очей.

Колега стиснув руку Маттіолі, й Вік натиснув на вимикач. Тримаючи в руці пульверизатор, він став посеред приміщення і заходився пирскати.

Долівка набула люмінесцентного блакитного кольору, настільки інтенсивного, що обличчя та руки поліціянтів і Маттіолі здавалися білими, й здавалося, наче вони витають у повітрі. Вік відступив на три метри і по­вторив процедуру. Скрізь була та сама реакція.

— Величезна площа поширення і взагалі без проміжків. У мене таке враження, ніби долівку повністю помили хлоркою. Хлорне вапно викликає реакцію люмінолу й перешкоджає виявленню слідів крові.

— Про що ви торочите? Не розумію вашого жаргону! Я ніколи нічого подібного не робив!

Приблизно за тридцять секунд світіння почало згасати. Вік увімкнув світло й пильно подивився Маттіо­лі в очі.

— Ви повинні пояснити це нам.

— Що пояснити? Ви приходите сюди, в мій дім, надіваєте мені наручники, розпилюєте цю хімію в моєму підвалі, ви… Чорт, що ви шукаєте? Що відбувається?

Вадим згріб його за комір і притулив до стіни.

— Відбувається те, що дівчина, яку знайшли в понеділок увечері в багажнику автомобіля, мабуть, була вбита у вашому чортовому підвалі. І після цього вбивця усе помив, щоб не залишати слідів. Або ви все розкажете, месьє Маттіолі, або ми кинемо вас за ґрати.

Той Маттіолі або ж був прекрасним актором, або справді був ошелешений несподіванкою. Коли Вадим відпустив його, він сповз по стіні, майже сів із руками, скутими за спиною. Він був наче боксер в нокауті. Минула приблизно хвилина, поки він озвався.

— Я… я приїхав до «Едельвейса» сьогодні вранці… ви… ви можете спитати в дітей. Дружина повинна приїхати сюди завтра вранці, щоб… щоб приготувати новорічну вечерю. Завтра ввечері ми приймаємо тут двадцять осіб! За винятком того часу, коли тут буваємо ми родиною, я здаю це шале в оренду на платформі «LocHolidays». Цього разу його винаймали на тиждень, до сьогоднішнього ранку.