Незавершений рукопис

67

Леана востаннє подивилася на Жуліана, він кивнув, що все гаразд. Вона поправила одяг, провела долонею по волоссю і відчинила вхідні двері. Колен промок до нитки, він стояв перед нею з похмурим обличчям. Вона секунду повагалася, потім відступила убік.

— Не стій під дощем.

Колен ступнув крок і витер ноги об килимок. Жуліан привітався з ним. З короткого чуба не видно було, що він побував під дощем, але з куртки крапала вода. Поліціянт кинув оком на них обох, обличчя його було серйозне. Леана вже знала цей погляд.

— Не кажи нам, що сталося щось із Жаком.

Колен стиснув губи. Леана притулила долоні до обличчя. Потім пригорнулася до Жуліана. Чоловік обняв її, вона відчула його гарячий подих у себе на шиї.

— Мені шкода. Його тіло побачив після півдня якийсь рибалка в бухті Оті, з боку Гроффльє. Воно лежало поміж кораблями під час відпливу.

Леана заточилася. Жуліан повів її до дивана і притулив до себе.

— Це жахливо… Жахливо.

Жуліан гладив її по спині, наче то вона втратила батька. Колен підійшов і сів перед ними. Він мовчки дивився на них.

— Бачу, я прийшов недоброї пори, мене це засмучує.

Усе змішалося в Леаниній голові. Жорстокі видива, лихі звуки. То вона бачила біле тіло, яке гойдали хвилі, а потім викинула на пісок морська течія. То Джордано і його очі, немов у дохлої рибини, в багажнику. Колен сидів якраз над трупом.

— Відразу ж почали розслідування.

— Розслідування? Ви ж не гадаєте… що його вбили?

— Це цілком нормальна практика в таких ситуаціях. Не забуваймо, що на тебе напали, що у вашому домі побував злодій і паразит. Ми повинні все ретельно перевірити.

— А що з ним сталося?

— Автомобіль твого батька стояв біля каналу Оті. Звід­ти він міг піти на прогулянку в бухту під час відпливу. На пасажирському сидінні знайшли на три чверті порожню пляшку горілки. Судмедексперт зробив перші висновки на місці трагедії. Розтин повинен підтвердити їх, але ми припускаємо утоплення, є характерні ознаки, зокрема, крововиливи в очах. Що ж до дати смерті, то це сталося кілька днів тому.

Він дав їм час осмислити новину. Леана звела очі до чоловіка. Він був спокійний. Ніяких сліз, тільки смуток, як і личить за таких обставин.

Колен відкашлявся і глянув на Леану.

— Жакові був знайомий той канал Оті?

Вона відповіла не відразу.

— Так, коли він приїздив сюди, то любив там гуляти. Спускався в бухту, цілими годинами спостерігав за перелітними пташками.

Леана обернулася до Жуліана.

— Твій батько завжди був самітником.

Жуліан стиснув їй руку, а Колен вів далі:

— Це одне з найбільш небезпечних місць на березі, приплив надходить із шаленою швидкістю і оточує необережних людей, що гуляють там, причому дуже навально… Він знав про це?

Леана кивнула, притуливши долоню до голови. Це було ще гірше, ніж нічне жахіття, та принаймні ця страшна звістка могла приховати паніку, яка охопила її перед тим.

— Так, так, звичайно. Ми весь час казали йому про це.

Вона замовкла, не здатна знайти слів. Озвався Колен.

— Ключі від автомобіля були в запалюванні, дверцята не замкнені. Може, він забагато випив і забув їх замкнути. Пішов у бухту, не розуміючи небезпеки, і його подолала вода. Навіть добрі плавці можуть там утопитися, течія занадто швидка.

Він провів язиком по губах і сказав:

— Або ж існує інше пояснення.

— Він знав, що не повернеться…

Колен кивнув і глянув на Жуліана.

— Ти провів багато часу з ним у лікарні… Ти казав мені, що батько почувається недобре, що потерпає від самогубства дружини. Може, ситуацію загострив той напад на тебе й амнезія? Може, у нього склалося враження, ніби він остаточно лишився сам?

— Я… я не знаю, що вам відповісти.

— А що, у твоєї пам’яті нема покращення? Нічого, що могло б допомогти мені? Якийсь спогад, деталь про напад? Про попередні дні? Усе важливе.

Жуліан похитав головою.

— Мені шкода.

Колен перегорнув сторінки записника і прочитав написане.

— Мені треба поставити ще кілька запитань. Знаю, що важко, але… я волію зробити це зараз.

— Так, звичайно. Запитуйте.

— Ти сказав колегам, що не мав звісток від батька, відколи я привіз тебе сюди в суботу двадцять третього, після виписки з лікарні. Так?

— Авжеж. Він приходив до мене вранці.

— Який він був?

Жуліан звів плечима.

— Я… я не знаю. Нормальний? Я не побачив нічого, що могло б свідчити про готовність до такого вчинку.

— То це був останній раз, коли ти його бачив?

— Так. Повернувшись сюди, я зателефонував йому зі стаціонарного телефону, щоб сказати, що мене вже виписали. Та озвався тільки автовідповідач, я лишив повідомлення.

— Пам’ятаєш точний час?

— Ні, може, це була шістнадцята година? А чому це важливо?

Колен занотував це.

— Це дасть змогу точніше визначити день і годину його смерті. Мобільник був у нього в кишені. Апарат, звісно, зіпсований морською водою, але наші експерти можуть творити дива. Може, їм пощастить дістатися до реєстру дзвінків. Якщо там немає твого дзвінка, то це озна­чатиме, що тоді мобільник був уже у воді. Так чи так, ми ще звернемося до оператора.

Колен закрив записник, ляснувши палітуркою, і підвівся. Простягнув долоню Жуліанові, кивнув Леані й зібрався іти.

— Жахливі новини ідуть одна за одною вже кілька днів. Мені так шкода.

— Коли я зможу побачити свого батька?

— Гадаю, за два дні, коли ми зробимо всі огляди. Звичайно, ми про все вам сповіщатимемо.

Вони провели його до дверей. Колен зупинився на порозі й обернувся до Леани.

— У вас якась халепа з повіткою? Я бачив поламаний замок, що валявся долі.

— Нічого серйозного. Жуліан кілька разів уставляв ключ, але… не було ніякого вибору, як розбити його.

Він співчутливо глянув на них і пішов. Коли автомобіль поїхав, Жуліан протяжно зітхнув, притуливши долоні до чола.

— Це якесь божевілля… чистісіньке божевілля…

Обернувся до Леани і обняв її.

— Мій батько загинув, а сльози в тебе на очах. Якби ти тільки знала, як я на себе гніваюся. Коли поліціянт повідомив нам про смерть, я засумував. Але батько був для мене, як невідома людина. Мені огидно бути таким.

Леана була приголомшена, вона не могла говорити. Він міцніше обняв її.

— Умирають усі, хто довкола мене. Мати, батько, дочка… Минуле — тільки біль. Здається, мені просто не хочеться згадувати. Навіщо? Навіщо чимдуж намагатися повернути спогади, які зроблять мене ще більш нещасним? Чому я повинен повернути пам’ять про те, як жив із Сарою, якщо вона мертва і я ніколи її не побачу?

Він відхилився від неї і глянув їй у вічі.

— Я не хочу більше пам’ятати про себе. Не ходитиму більше на сеанси в лікарню.

Леана не знала, що й думати. Може, він і мав рацію. Може, варто було б, щоб усе це лишилося назавжди у непам’яті? Навіщо страждати вдруге?

Жуліан погладив її обличчя зворотним боком долоні.

— Нам обом треба бути сильними. Ось позбудемося Джордано, влаштуємо гідний похорон батькові, а потім будуватимемо все заново. Почнемо з нуля.