Незавершений рукопис

72

Вік із Вадимом мовчки піднялися у помешкання Дженсона. Там було холодно, східці рипіли, на підвіконнях і меблях лежав товстий шар пилюки, складалося враження, що квартира покинута. Вадим був роздратований, бо не розумів, що він тут робить.

Вони увійшли до кімнати Вояжера, кімнати божевільного. Скрізь на стінах були математичні рівняння, вони нагромаджувалися, перепліталися, звивалися уривками, мов довгі смуги паперу, пописані незрозумілими знаками. Дженсон усе опорядження зробив білим, щоб писати на ньому, малювати чорних лебедів, шахові фігури, пронумеровані клітини, поширюючи нестравний матеріал своєї охопленої нав’язливими ідеями свідомості на кожному квадратному сантиметрі кімнати, зокрема й на стелі. І оте число 2, написане незліченну кількість разів, додане, помножене, піднесене до ступеня, у якихось звихнутих рівняннях.

— Трясця, та поясни мені нарешті! Я в цій дурні геть нічого не тямлю. Хлопці, що більше розуміються на цьому, уже все проаналізували і зробили висновок, що Дженсон тут не ховав ніякої інформації про своїх жертв. Тут нема чого шукати. То якого дідька ми тут робимо?

Вік підійшов до спіральних написів, до чисел, які понаписував Дженсон із сотнями, тисячами десяткових: число пі, квадратний корінь із 2, золоте число. Він присів, випростався, на щось чатуючи.

— Дженсон сказав, що відповіді були у нас під носом від самого початку… Мовляв, ми не вміємо розплющити очі, зазирнути в глибину, за позірну складність простих рівнянь. І що в цій кімнаті?

— Рівняння… Але не прості. Я нічогісінько в них не второпаю.

Вік провів рукою по написах і почав простукувати шпалери. Знайшов кінець полотна й різко шарпнув. Вадим насупив брови.

— Що ти робиш? Дідько! Віку, ми ж прийшли не задля того, щоб…

— Допоможи мені.

Вадим узявся за справу. Він урешті знайшов люту втіху в тому, щоб шматувати Дженсонове божевілля, відривати широкі смуги шпалер, що з тріском залишалися в руках. Аж бурмотів на радощах.

— Чудово!.. Ач який засранець… Іди під три чорти!

Ото так він бурчав, стоячи сам у кутку. На жаль, за шпалерами не було нічого, тільки бетон. Вік припинив оддирати їх — це було надто довго і вже набридло, й почав мацати шпалери, шукаючи заглибину чи горбик.

І його наполегливість окупилася: за пів години він дещо знайшов за ліжком, на висоті одного метра, там, де великими цифрами було написано 44 — кількість ходів у Безсмертній партії Каспарова. Шпалери там трохи відстали від стіни, і за ними відчувалася порожнеча. Він потягнув їх і виявив діру завширшки сантиметрів із десять. Прибіг Вадим.

Вік застромив руку досередини і дістав прозорий пакет із ключами. Насупивши брови, розклав їх на ліжку під поглядом колеги. Жодного серійного номера, того самого кольору, різних форм. Вадим уважно оглянув їх.

— Дев’ять. Ключі від вхідних дверей жертв, як ти гадаєш?

— Цілком можливо.

— Дідько, а як він роздобув їх?

Вік знову понишпорив у дірі. Пальці намацали гладеньку пластикову поверхню.

Флешка.

73

Зібралися в офісі бригади близько шістнадцятої години. Усі були напружені, обличчя змарнілі. Невже Дженсон свідомо дав їм підказку, що привела до схованки? Чи його зневага, ненависть, його роздуте еґо підштовхнули його до помилки?

У присутності Манзато й Вадима Вік уставив копію флешки у свій комп’ютер. На екрані висвітився вміст: папки, названі жіночими іменами. Амандина, Жустина, Фаб’єна, Сара… Їх було дев’ять, як і ключів, дев’ять жіночих імен, що вишикувалися на екрані.

Вік зітхнув і потер скроні.

— Тут дев’ять імен зниклих безвісти дівчат. Дев’ять молодих дівчат, яких Дженсон викрав, а Дельп’єр через кілька місяців поховав.

Він клацнув на папці під назвою «Сара», і перед ними з’явилася серія фотографій. Зняті вони були всередині якогось будиночка чи квартири. На кожній видно було Сару Морган у різних кімнатах, то великим планом, то звіддалік. Білява, прегарна, в легенькому вбранні — то в літній сукенці, то в футболці або ж голяка, стоячи під душем. Вік помітив, що їй тоді було не більше сімнадцяти років. Світлини зняті були, звичайно, до її зникнення. Вадим показав на нижню частину екрана.

— Там є і відео.

І справді, під світлинами були іконки. Вік натиснув на одній із них. З’явилося око, яке кліпало кілька секунд.

— Таке око ми знайшли у даркнеті. Коли клацнеш на ньому, воно вимагає пароль.

Око зникло, пролунала мелодія. Хтось зняв Сару, коли вона лежала на ліжку. Пречудове тіло. Вона пестила свої статеві органи, груди. Довга сцена мастурбації, від якої чоловікам стало незручно. Вадим залишався зосереджений.

— Це знято згори, кадр фіксований… Здається, прихованою камерою.

Вік переглянув інші відео. Там Сара стояла під душем або ж відпочивала. Жодного разу вона не дивилася в камеру, ні на відео, ні на світлинах. Знімали без її відома.

— Можливо, крихітними камерами, вмурованими у сті­ни й замаскованими предметами. Сьогодні будь-хто може придбати високоякісну камеру, що не більша від головки цвяха.

Вік оглянув меблі, розташування кімнат. Сара була не на віллі в Берку. Приміщення було сучасне, красиво оздоблене, в кутку стояв диван з етажеркою поруч. Не було жодного краєвиду з вікна, ніяких зовнішніх орієнтирів, які могли б допомогти визначити, що то за місцина, де знімали ті відео. Місто, село, гори?

— Бачили, як це змонтовано? — запитав Вадим.— Плани, ніжна мелодія. Хтось по-справжньому дбав про монтаж, щоб… підкреслити красу молодої дівчини. Щоб усе це мало якомога збудливіший вигляд.

Вік нічого не розумів. Хто зняв ці відео? Моріарті? Дженсон? Дельп’єр? Із якою метою? Він подумав про розкішне шале в Ла-Шапель-ан-Веркорі, куди привозили декотрих дівчат. Краєвид гір, джакузі, келих шампанського… Хто користувався будинком і дівчатами? Чи можливо, що тут брали участь інші особи? Що існують інші зв’язки? Він розлютився, йому здавалося, наче від нього вислизає щось головне в цій справі.

Манзато поклав кулаки на стіл.

— Ану іншу.

Вік клацнув на іншому імені, Поліни Перло, п’ятої викраденої. Усе повторилося. Світлини й інтимні відео жертви, зняті без її відома. Збудлива мелодія. Місцина та сама, що й у Сари.

Ще одна дівчина. Жустина, молода, з щирою усмішкою, переповнена життям. Теж знята в різних ситуаціях, але завжди в тому самому місці. То вбрана, то ні. Яскрава чорнявка, як і Сара — яскрава білявка.

Поліціянти дивилися інші світлини та відео. Вік тицьнув пальцем в екран.

— Завжди однаковий інтер’єр. У дівчат між собою немає нічого спільного, вони не знають одна одну і зняті без їхнього відома в одному й тому самому місці мініатюрними камерами. Тут нема чого й думати…

— Орендоване житло?

— Гадаю, так. Обладнане прихованими камерами.

Вік узяв свій мобільник і набрав номер. Пролунали три сигнали, і йому відповіли.

— Леана Морган?.. Вік Альтран, поліціянт із Гренобля. Сподіваюся, я вас не потурбував…

До нього долинали пориви вітру, крик птахів, мабуть, Леана Морган була на березі моря.

— Мені потрібна інформація, яку ви можете згадати. Чи було таке, що ви або ваша дочка жили в помешканні чи маленькому будиночку або винаймали його ще до її зникнення? Літній період, червоний кутовий диван, душова кабіна, барвисті старовинні меблі. Якщо згадаєте, я можу надіслати вам світлини тієї оселі й…

— Щодо меблів не знаю, але так, ми винаймали помешкання на кілька днів у Ансі. То був наш останній відпочинок утрьох.

Вік увімкнув гучномовець.

— Можете надати мені інформацію? Адресу? Ім’я влас­ника?

— Ви щось знайшли?

— Можливо. Але я мушу перевірити, перш ніж сказати вам більше.

— Ми скористалися сайтом із найму житла, Loc­Holi­days….

Поліціянти перезирнулися.

— Здається, двічі-тричі ми користувалися їхніми послугами. У мене був обліковий запис, не знаю, чи він іще чинний. Треба зайти туди, але… Послухайте, я… я не вдома. Найкраще буде, якщо я дам вам ім’я користувача і пароль, подивитеся самі. Я вам довіряю.

Вона надала необхідну інформацію. Вік подякував їй і припинив розмову, потім кинувся до комп’ютера. Уві­йшов на той сайт із Леаниним логіном і паролем.

— Вийшло.

Він перейшов на вкладку бронювання.

— Ага, ось помешкання…

Він показав адресу, біля озера Ансі. Клацнув, щоб розгорнути деталі. Оголошення про житло вже було неактивне, але світлини досі висіли там. Червоний диван, барвисті меблі… Моргани винаймали те помешкання за шість місяців до викрадення.

— Немає сумніву, саме так Моріарті обирав своїх жертв. У нього було житло, яке він здавав в оренду. Воно було як риболовна сітка. Він знімав на відео здобич, яка його цікавила. У нього була вся інформація, яку він хотів мати про них. Адреси, фотографії… І він міг проникати в оселю за їхньої відсутності, робити копії документів, ключів… Це просто, як тьху. Потім Моріарті усе це передавав Дженсонові, щоб той викрав дівчину через кілька місяців. Повинен був минути час, щоб поліціянти не зробили зіставлення.

— Покажи мені ім’я цього мерзотника.

Вік клацнув на посиланні. З’явилося фото, це було одне з тих, які вони бачили в фальшивих даних П’єра Мулена: білявий чоловік із осяйною усмішкою і в білій сорочці. Кадрування було те саме. Вадим страшенно захвилювався.

— Навіть якщо світлина фальшива, це він, це він.

Координати під портретом були верифіковані сайтом. Як надавач житла в оренду, Моріарті повинен був представити документи і реальні банківські дані.

Цього разу не було ніякого «П. М.», ніякого Моріарті, ніякого Доктора Ватсона. Не було більше можливості ховатися за псевдонімами.

Той невидимець, на якого вони полювали, мозок, цент­ральна ланка смертельного ланцюга, колишній Люк Тома, сьогодні звався Давид Жорлен.