Незавершений рукопис

14

– Здається, я знаю, хто вона.

Вік кинувся до Вадимового комп’ютера, що стояв навпроти його власного. Чоловіки понад десять років працювали в одному кабінеті філії карного розшуку в Греноблі, що підпорядковувалася, як Шамбері, Ансі, Валанс і Сен-Етьєн, міжрегіональному управлінню ліонської судової поліції. Те приміщення навряд чи можна було на­звати вишуканим — чотири білі стіни, вкриті афішами та світлинами — улітку там було надто гаряче, а взимку занадто холодно — але їм там було добре. Морель повернув екран.

— Аполліна Ріна, вісімнадцять років, зникла півтора місяця тому. Єдиний випадок зникнення сліпої людини за останні десять років. Велика ймовірність, що це вона.

Морель відкинувся у кріслі, вражений своїм відкриттям. Дані вказували, що дівчина зникла з дому в Сен-Жерве-де-Бені, містечку, розташованому за сто кіломет­рів від Гренобля.

— Справу ведуть колеги з Ансі.

Вік зупинився перед вікном, за яким кружляло кілька сніжинок. Досі їхня жертва була всього лише парою рук. Тепер в неї було ім’я, обличчя, усмішка. В Аполліни було довге кучеряве волосся і трохи пухкі губи. Це була вродлива дівчина з тонкими рисами обличчя. Поліціянт глянув на годинник: перевалило за п’ятнадцяту.

— Гаразд, я мчу в Ансі. Зателефонуй їм, поясни про руки і повідом, що я приїду. Розкажи про все начальникові, щоб він погодив усе з ними, і щоб ми якомога швидше могли обмінятися справами. Можливо, на кону життя молодої дівчини.

Ледве встиг Морель кивнути, як його колега вже сховав світлини до кишені й щез. Вік полюбляв ці дні, коли розслідування набирало ритму, коли з’являлися сліди, час летів, як падаюча зірка. Та цього разу було інакше. Він віддалявся від Коралі й наближався до пекельного поріддя, істоти, що ув’язнила, катувала і скалічила щонайменше двох дівчат. Сліпу Аполліну і ту, що знайшли у вигляді трупа без обличчя і очей. Либонь, був якийсь стосунок до здатності бачити. Нав’язливість, притаманна вбивці? Так боявся, що його вистежать і засудять, що позбавив жертву очей і понівечив їй обличчя?

Поліціянт згадав ті написи абеткою Брайля на кожній руці. «Помилуйте». На свій лад Аполліна просила про допомогу. І ніхто не відгукнувся. Вона лишилася сама, у пі­тьмі свого існування, позбавлена кінцівок, може, в очікуванні, що хтось порятує її.

Екс-ле-Бен, Ансі, додати газу! За півтори години Вік обігнув озеро Ансі з сірою сонною гладінню. Просякнуті вологою вершини губилися в низьких хмарах, містечко згорнулося під ними, ніби недужа людина, що скрутилася клубком. Гірські міста взимку самі ставали горами.

Віка прийняв капітан Філіп Бульгроньє, очільник групи, що працювала над справою про зникнення Аполліни Ріна. Він повів його до кабінету, де на стінах були при­шпилені світлини тієї дівчинки, ескізи, імена та координати, об’єднані стрілками, й налив йому кави. Кабінет був темний і захаращений, мов комора. Капітан утомлено впав у стілець на коліщатах, він був приголомшений, коли Вік показав йому фотографії багажника «форда» й розтину…

— Працюючи з такими зникненнями, завжди сподіваєшся найгіршого. Але ці руки без тіла і тіло без рук… Кажете, дві жертви… І Аполліна, можливо, ще жива? З відрізаними руками… Цього… цього неможливо уявити.

Вадим усе пояснив йому в телефонній розмові. Викрадення «форда», тіло в багажнику, ампутовані руки, пучки, стерті читанням абеткою Брайля… Звичайно, треба зачекати результатів ДНК, але була велика ймовірність, що це руки Аполліни.

Бульгроньє ляснув долонею по грубій теці зі справою.

— Аполліна потерпала на пігментну ретинопатію, дегенеративну хворобу, що нищить клітини сітківки. У два­надцять років вона осліпла й опинилася в цілковитій темряві.

Вік глянув на світлину, де дівчинка була у квітчастій сукні.

— Як вона зникла?

— Її зникнення виявили батьки надвечір другого лис­то­пада цього року. Вони мешкають у красивому шале на верховинах Сен-Жерве. Місцина відлюдна. Батьки були у від’їзді, Аполліна лишилася сама з Валканом, її псом-провідником. Повернувшись увечері, вони побачили, що собака сидів перед будинком і скімлив, а дочка зникла. Припускають, що викрадач схопив її під час прогулянки. Вона любила гуляти навколишніми лісами в супроводі пса.

— Маєте якісь зачіпки?

— Розслідування складне. Жодних слідів, жодного свідка. Ніколи не бувало нічого подібного в Сен-Жерве й околицях. Пес не скривдив би й мухи, то невідомо, знав викрадач свою жертву чи ні.

Він підійшов до мапи регіону, що займала частину стіни.

— Сталося це під час канікул із нагоди Дня Всіх Святих, решту часу Аполліна перебувала в інтернаті інс­титуту для молоді з проблемами зору «Сенонес», що в Монтаньйолі, за кілька кілометрів від Шамбері. У тому закладі проживає близько сотні осіб від чотирнадцяти до двадцяти років.

Він показав фото інституту, там були високі кам’яні мури і гранітні арки. Будівля родом з іншого століття, яка сама скидалася на частину гори. Вікові інтернат здався схожим на монастир із черницями в білих корнетах і з псалмами, що лунають в аскетичних коридорах.

— Особи з вадами зору живуть тут цілий рік, окрім шкільних канікул, і навчаються, принаймні частина з них, в закладах зовнішньої шкільної системи — в структурах Національної освіти в Шамбері. Попри свої фізичні вади, вони намагаються вести якомога нормальніший спосіб життя.

Вік показав на ліву частину світлини.

— Це каплиця?

— Так. «Сенонес» раніше був католицькою школою, то лишилися декотрі релігійні традиції. Багато з цих молодих незрячих людей моляться або ходять на богослужіння в каплиці. Треба ж за щось триматися, коли довкола тебе пітьма.

Вік знову побачив хрест на ланцюжку, що був почеп­лений на дзеркалі заднього огляду в «форді». А що, як убивця мав якийсь стосунок до інституту?

— Ви перевіряли персонал?

— Потроху перевіряємо. Непросто вам усе пояснити за кілька хвилин, прочитаєте в справі. Підопічні інституту залучені до багатьох видів діяльності, зустрічаються із силою-силенною людей: викладачами, лікарями, настав­никами, простими робітниками, батьками. Невідомо, чи був викрадач знайомий з Аполліною, чи це було випадкове викрадення. Принаймні не можна відкидати й такої можливості. Звичайно, ми опитали Аполліниних друзів в інституті «Сенонес». Нічого підозрілого, жодних секретів чи коханців, стосунки з доглядачами класичні. Можливо, викрадач був одним із тих, що проходили біля її домівки в Сен-Жерве, хижаком, що побачив безпомічну дівчину і напав на неї. Легко викрасти сліпу.

— Гадаю, ні. Докази схиляють мене до думки, що той чоловік живе десь біля Шамбері.

— Які докази?

— Напівінтуїтивні.

— «Напівінтуїтивні»? То я так і казатиму батькам: «напівінтуїтивні»?

— У мене склалося враження, що він зустрів Аполліну в школі чи навіть в інституті. Він знав, де вона мешкає, повинен був її знати чи мати доступ до її справи. Можливо, він дочекався канікул, щоб уникнути цілком очевидної пов’язаності з Шамбері чи Монтаньйолем. Щоб зосередити деінде вашу увагу й ваші пошуки.

— То ви керуєтеся вашою «напівінтуїцією» чи маєте докази?

— У вас буде власна думка, коли ви прочитаєте наші звіти. Гадаю, наші начальники погодили вже негайний обмін справами?

— Авжеж, з огляду на терміновість ситуації є підстави працювати разом.

Вік підвівся, в голові у нього виникла ідея. Надворі вже запала ніч, ішов лапатий сніг.

— Мені краще вирушати, якщо я не хочу тут застрягнути.

Бульгроньє востаннє глянув на світлини й віддав їх Вікові.

— Що ж, на вашу думку, поєднує Аполліну й іншу жертву в багажнику?

— Про це зарано говорити.

Чоловіки потиснули один одному руки. Вік уже хотів було вийти, як його гукнули:

— Лейтенанте Альтран!

Бульгроньє простягнув йому шарф. Усміхнувшись, Вік узяв його.

— Це вже принаймні п’ятий за рік. У мене схильність губити речі.

Він торкнувся скроні.

— Та ще й пам’ять.

— Знаю, по собі знаю. І з віком стає тільки гірше. А мене, відколи ви приїхали, весь час цікавить ось що: ви не бували на телебаченні? У якійсь ігровій телепередачі чи в чомусь такому?

— Помиляєтеся.

Згодом Вік виїхав на шосе, що вело до Гренобля. За пів години він звернув на місцеву дорогу D1006 і зателефонував Вадимові, увімкнувши гучний зв’язок.

— То ти справді віриш, що наш злочинець — хтось із персоналу інституту? Таж не сумнівайся, колеги з Ансі вже перевірили всіх!

— Цей заклад надає релігійну освіту, а в нас є цей ланцюжок із хрестом у «форді». Мені цілком по дорозі заїхати в «Сенонес». Так чи так, я нічим не ризикую, коли запитаю в директора, чи знає він сірий «форд». Візит ввічливості.

— Візит ввічливості? Тільки не роби дурниць, Віку, гаразд? Ми не будемо наступати колегам з Ансі на п’яти, і в нас іще недостатньо повноважень, щоб діяти, як нам заманеться.

— У тім-то й проблема, в тих клятих повноваженнях. Подумай про Аполліну, Вадиме! Задумайся на мить про Аполліну.

Вік розлючено скінчив розмову. В печінках уже сидять ті формальності! Мерзотник відтяв дівчинці руки, життя її тримається на волосині. Хіба ж можна дозволити собі чекати на ті кляті папери? Міські вогні стали рідші, ­тільки поодинокі світлячки життя траплялися у вічній ночі, що панувала серед бескидів. Дороги почали йти зиґзаґами, ставали дедалі вужчі, наче вели у світ хаосу, де панувала сама пітьма. Незважаючи на темряву, видно було, що сніг уже вкрив асфальт тонким мерехтливим шаром.

Невдовзі у світлі фар з’явився напис «Монтаньйоль», потім похмура будівля інституту «Сенонес», що містилася біля підніжжя гірського масиву Шартрез. Лише три-­чотири освітлені вікна пронизували ніч то тут, то там на двох поверхах закладу. Йому видалося, що цього замало, але він згадав, куди прибув — у світ, де більше не існувало світла.