Незавершений рукопис

33

– Чистильник?

Вік наполіг — і увечері вони з Морелем повернулися до секретної кімнати в підвалі Фелікса Дельп’єра. Знову дорога, холоднеча, круті повороти, і хоч більшість доріг була без снігу, їхати було тяжко і небезпечно, надто ж у горах. Морель був присутній під час розтину, то не мав змоги послухати звітну доповідь колеги після перегляду DVD. Зараз він доїдав другий бутерброд із тунцем і майонезом і обтрушував крихти, що падали на комір його куртки.

Вік зазирнув під червоні штори.

— Так, я вважаю, що він виконував функцію чистильника. Фелікс Дельп’єр позбувався тіл, але не катував жертв. У деяких дівчат видно численні опіки цигарками, особливо в ділянках геніталій і грудей. Офелія ж казала тобі, що Дельп’єр не курив?

— Ага. Легені й зуби чисті, пучки пальців без слідів нікотину. Токсиколог підтвердив цей висновок. Але, може, він курив тільки вряди-годи? Або купував цигарки лише для тортур?

Морель неуважно подивився згаслими очима на те місце, де напередодні вони знайшли раму з тілом у позі «Вітрувіанської людини». Розтин, якщо це можна було так на­звати, був дуже нелегкий. Офелія Ер із двома асистентами намагалися розібрати те, що склав Дельп’єр, і відкласти окремо кожен клапоть шкіри, який вони зняли з металевого каркаса. Потім зразки відправили на аналізи. Моторошна головоломка.

Поліціянт виринув зі своїх думок і відкусив добрячий шмат сандвіча. Як водиться, Вік не сказав йому про причини повернення на ферму і тримав усе в таємниці.

— Не кажи мені, що ми повернулися в цю глушину після восьмої вечора, щоб пошукати цигарки. До нас тут уже все оглянули, та нічого не знайшли. Жодного недопалка.

— Кажу тобі, не Дельп’єр катував цих дівчат. Мобільний телефон… ось що ми шукаємо.

Вадим обернувся.

— Мобільник? Але він уже в нас. На столі лежав, коли ми ввійшли.

— Ми шукаємо другий мобільник, незареєстрований. Телефон, який він використовував для інших цілей. Доказ — на останньому DVD. Коли він хотів було вбити Аполліну, пролунав сигнал вхідного повідомлення, і то було не «жаб’яче квакання» мобільного телефону на столі у вітальні. Тієї ночі все почалося з повідомлення. Ми повинні дізнатися, що там було.

— Дельп’єр чекав нас, підготувавшись. Він усе прибрав. Якщо був другий мобільний телефон, то він його знищив. Інакше залишив би його на столі у вітальні поруч з першим телефоном, із запискою для нас — у дусі тієї, що стосувалася DVD, наприклад: «Тіштеся, друзі».

Вік пошукав іще хвилин десять, потім потер долоні.

— Треба пошукати в смітниках.

— Дуже романтично. Їхали цілу годину, щоб порпатися в смітті.

Вони піднялися в кухню.

— То ти гадаєш, їх було двоє?

— Авжеж. Дельп’єр не сам калічив жертв. По-перше, він обирав частини тіла, де не було ран чи опіків, щоб здерти з них шкіру і зробити «модель». У декотрих фільмах видно, що ті каліцтва його турбують. По-друге, на цю думку мене навела його поведінка з Аполліною: він радше дбав про неї, намагався якомога менше покалічити. Вона була для нього сексуальним об’єктом, це напевно, збуджувала його, але від тортур він не мав задоволення. Це була не його тема.

— А його тема — це ґвалтувати трупи і знімати з них шкіру? Що ж, тоді зрозуміло.

Морель зітхнув і провів долонею по обличчі.

— Вибач. Учора дружина запитала, над чим я працюю. Я повернувся пізно, зморений, забув про Різдво… Знову довелося брехати, бо неможливо розповідати про те, що бачив. Трясця, моя донька такого віку, як і ці жертви, і коли я був присутній на розтині, не було жодної секунди, щоб я не уявляв Гелени на місці будь-якої із цих дівчат.

Він машинально запхав решту бутерброда в обгортку й залишив на столі, а потім вийшов на подвір’я з мішком для сміття і поставив його на снігу. Вік увімкнув світло на ґанку і заходився вивчати вміст великого сміттєвого баку.

— Я й забув, що невдовзі Різдво. Сумно.

— Не страшно. Повернімося до діла.

— Гаразд. Минулого тижня Дельп’єр отримав повідомлення, коли відрізав Аполліні руки, щоб завершити свій витвір. То було щось термінове, непередбачене, тому що Дельп’єр забув поповнити бак пальним, хоч він такий організований. Його попросили приїхати, гадаю, для того, щоб забрати тіло й очистити місце злочину,— тіло дівчини без обличчя. Пам’ятаєш, у багажнику були мокрі закривавлені ганчірки, каністри з хлоркою, відра і навіть негашене вапно?

Морель кивнув, порпаючись у смітті.

— Він змінює номерний знак, завантажує тіло, трохи прибирає, але замість того, щоб позбутися трупа, затримується вдома, щоб вилучити очі, обличчя і руки. Очі Аполліни йому не подобаються, адже дівчина трохи косоока. Що ж до рук, то, оскільки вони ушкоджені шрифтом Брайля, йому потрібно знайти інші. Всупереч своїй звичці він нічого не фільмує. Цього разу він діє поспіхом. Відтинає руки, зрізає обличчя і виймає очі в нової жертви. Зробивши це, завантажує покалічене тіло, непотрібні Аполлінині руки й вирушає в дорогу, щоб усе поховати. Далі ми знаємо, що сталося на автозаправці.

Морель випростався.

— Нема тут нічого…

— Що він зробив з Аполліною? Ось у чому питання.

— Вона мертва, Віку. Трясця, він ампутував їй обидві руки. Ти віриш, що вона могла вижити після такого?

— Якщо він її вбив, то чому тіла не було того вечора в багажнику? І на фермі ми його не знайшли.

— Він убив її потім і поховав тіло далеко від ферми.

— Чому він зробив це, знаючи, що його заарештують? Чому прибив ту свинку в Аполліниній сукні, а не саму Аполліну? Вона десь жива. Я певен.

Серед умісту мішка для сміття Вік теж нічого не знайшов, окрім пачки конвертів, блоку якісного паперу для писання та флакона парфумів. Він узяв його й понюхав. Жіночі пахощі, деревні ноти. Глянув на аркуші для листів, щоб перевірити, чи там нічого не написано. Кілька аркушів блоку було вирвано. На обкладинці синьою ручкою було написано: 27654. Вік насупив брови: він уже бачив це число.

Вадим зітхнув.

— Я щось не розумію. Навіщо сушити собі мізки й хоронити тіла деінде, використовувати транспорт, якщо в підвалі в нього те жахіття? Чому він не закопував їх у себе в саду?

Вік порпався у комірках своєї пам’яті. Де він бачив цей клятий номер? Коли? Він запитав у Вадима, але тому номер не був знайомий. Він відірвав аркуш і закрив мішок зі сміттям, збентежений і нездатний пригадати. Урешті він повернувся до розмови.

— Тіла — слабкі місця всіх злочинців. Ти ж знаєш, що сади — найперше місце, де ми шукаємо. І потім, запах може привабити диких тварин, особливо тут. Не кажучи вже про те, що його могли відчути люди, що приходили до матері — лікарі, медсестри… Дельп’єр знає процес смерті, він ріже тіло, він уміє зробити так, щоб тіло зник­ло без сліду. Це його роль у цій історії, його, сказати б, компетенція. Нема тіла — нема злочину.

— Так, але ти забув про «модель».

— Не забув. Дельп’єр позбувся б усіх тіл, але потяг його дужчий. Він некрофіл, Вадиме, він хворий. Ти віриш, що в’язниця може позбавити від такого потягу? Перш ніж поховати їх бозна-де, він робить із них собі свято, знімаю­чи з кожного клапоть шкіри. Вочевидь це його маленький таємний садочок, його ґандж. Його спільник, може, той, що зветься Доктор Ватсон, не знає про це.

Морель трохи помовчав, тоді кивнув.

— Авжеж, воно тримається купи. А як бути з цією сліпою дівчинкою?

Вік знизав плечима і теж випростався.

— Хтозна. Може, те, що він її бачив щодня, коли працював у інституті «Сенонес», збурило його ще дужче, ніж трупи і його DVD. Сліпа, беззахисна, тендітна… Живий предмет… Він поволі проникає в її життя, краде її речі, марить нею. Настає мить, коли він викрадає її в Сен-Жерве. Йому кортить мати її для себе. Поза тим, що він чистильник, чоловік, що прибирає за іншими лайно. Він теж хоче влади, хоче показати, на що він здатний.

Вік поставив зав’язаний мішок біля стіни і повернувся до оселі. Морель пішов за ним.

— Значить, їх було двоє… Дельп’єр і… той мерзотник Доктор Ватсон, що катував дівчат.

Вік не слухав його, він непорушно завмер серед вітальні, його погляд був прикутий до колекційних пістолетів, що висіли на стіні. Морелеві марно було про щось його питати, відповіді він не отримав: колега був не з ним. Вадим теж задивився на зброю, намагаючись збагнути, що бачить колега в тих пістолетах, що вони йому нагадують. Божевілля, одержимість Дельп’єра? Його замилування кров’ю? Чи Вік прочитав там таке, що може розшифрувати тільки його чудернацький мозок? Коли він, мов гон­чий пес, кинувся до автомобіля, Морель просто пішов за ним.

Уперед, до нових відкриттів, які тримає в таємниці його колега з гіпермнезією.