Незавершений рукопис

60

Леана більше не могла цього витримувати. Очікування видавалося їй нескінченним, на шиби сідала паморозь, і доводилося часто виходити, щоб протерти їх і розігнати кров у ногах. Вона замерзала, коли сиділа на місці.

Книжка Мішеля Іствуда лежала на пасажирському сидінні. Вона крутила її в руках, гортала вперед і назад, знову перечитувала декотрі сторінки, шукаючи шматки свого забутого минулого. Як адвокати її видавництва будуть залагоджувати цю справу? Як довести, що вона не шахрайка, хоча збіги такі очевидні? Леана не переймалася тим випадком: те, що сталося тоді в дюнах, поховане в минулому. Барбара, звісно, зуміла відновитися, коли переїхала в інше місто. Може, подолала те випробування і живе щасливим життям. Неможливо будити її страждання, якщо вони погамовані.

Після 2:45 тіні почали потроху виходити з будинку. Широкі силуети чоловіків, часом пари, навіть самотні жінки, що лунко клацали підборами в крижаній пітьмі. Як зуміли вони увійти в «Чорний донжон»? Через мережу? Казали пароль? Хто керує цим украй специфічним клубом?

Десь о п’ятій ранку Леана знову вийшла надвір, вона була в глухому куті, знала, що, згідно з інформацією в інтернеті, «Чорний донжон» зачинявся о цій порі. Глянула на нещодавнє фото Містики і зосередила увагу на дверях. У внутрішній кишені куртки відчувався тягар пістолета.

Один за одним виходили співробітники. Її пульс прискорився, коли за чверть години вона побачила жінку. То була вона. Містика двічі цьомнула татуйований череп ґевала на дверях і рушила тротуаром. Леана вже хотіла було податися за нею пішки, але почула, як характерно писнула сигналізація, і побачила, як авто моргнуло фарами метрів за сто від неї. Вона притьмом кинулася до свого автомобіля й поїхала услід за червоним лімузином, засвітивши фари тільки після перехрестя. Її тривога зростала мірою того, як вона проїздила вулицями. Може, настав момент істини.

Дорожнє полотно було слизьке, і це полегшувало переслідування, бо Містика їхала помалу, і Леана могла триматися на відстані, щоб її не помітили. Містика звернула на Північну окружну дорогу, потім рушила Шостою національною автострадою, а там звернула на автостраду А6 через десяток кілометрів. Виїзд із Шассле. Ліхтарі поступилися місцем пітьмі, аж попереду з’явилося містечко. Сніг на дахах, порожні вулиці, що лисніли від криги: усе було холодне, крижане, мертве, немов снігова куля, яку поклали на стіл. Леана стежила за червоним лімузином. Та, що їхала попереду, перетнула місто й, повернувши кілька разів, увімкнула поворотний сигнал перед брамою, що помалу відчинилася, засвітивши помаранчевий ліхтар.

Не зупиняючись і не привертаючи уваги, Леана поїхала далі, наче нічого не сталося. У дзеркалі вона побачила, як автомобіль з’їхав на під’їзну доріжку. Вона розвернулася й зачекала.

За десять хвилин Леана перелізла низьку огорожу й опинилася в саду. Перед нею, під місячним небом, де мерехтіли зорі, височів прегарний дім із необробленого каміння, з дерев’яними вікнами у вигляді арок, що дивилися на неї з фасаду, немов допитливі очі. Тільки з непрозорого віконця над самою землею цідилося світло. Що робить Містика в підвалі чи в льоху о шостій ранку?

У Леани мало серце не стало, коли перед нею з’явився пес. Меткий фокстер’єр, який обнюхав її взуття, штани, а потім сів перед дверима. Леана дістала пістолет і безгучно повернула ручку. Було відчинено.